Корупція FOREVER?

Те, що Україна є однією з найбільш корумпованих країн світу, не є новиною ні для кого ні в Україні, ні у світі. Досі влада тільки декларувала боротьбу з корупцією, нічого по суті не зробивши як у системному дослідженні цього ганебного і вкрай небезпечного суспільного явища, так і в хоч яких-небудь реальних кроках по його подоланню.

Як наслідок, саме корупція в вищих ешелонах законодавчої, виконавчої та судової влади (включно з Конституційним Судом) стала каталізатором нинішньої політичної кризи в країні.

За даними найбільш авторитетної міжнародної організації, що досліджує проблеми корупції, найгірший рейтинг корупції Україна мала в 2004 році – 2,2 бала за десятибальною шкалою та 7 місце знизу серед 163 країни світу (чим нижчий рейтинг, тим вищий рівень корупції), в 2005 році цей рейтинг дещо покращився і становив 2,6 бали і 107 місце. У рейтингу за 2006 рік Україна добрала ще 0,2 бали і зайняла 99 місце.

На жаль, корупція стала доволі звичним явищем у всіх сферах суспільного життя, основними чинниками існування такого рівня корупції є суспільний менталітет, що сприяє пошуку корупційних шляхів для вирішення особистих проблем, та державні інститути, які сприяють існуванню таких шляхів і створюють певний пріоритет порівняно з легальними процедурами.

Обидва цих фактори склалися в українському суспільстві за часів існування України, як частини Російської та радянської імперій, а 15-річне існування в Україні олігархічно-бюрократичної держави до соціальної нерівності в країні додало ще й економічну. Широко розквітла політична корупція, олігархи та політики (в Україні часто це є синонімом) використовують політику не для загальносуспільних благ, а для отримання економічних переваг. Така ситуація стримує розвиток вільної ринкової конкуренції, що таким чином сильно обмежує приток іноземного капіталу в Україну.

Тому наразі системні іноземні інвестиції в Україну – це скоріше виняток, ніж правило. Натомість переважно в Україну інвестують власні ж олігархи через офшорні зони, російський капітал, який звик працювати в режимі інвестиційних ризиків, або західний спекулятивний капітал в галузі, де підтримується висока норма прибутку навіть з урахуванням хабарів та інших неринкових ризиків (наприклад – інвестиції в розвиток торговельних мереж та будівництво офісних центрів).

Основою сприятливого для корупції суспільного менталітету є життя українців за принципом пошуку індивідуального вирішення своїх проблем, що є в тому числі наслідком історичної недовіри до державних інститутів. Такий менталітет українців сприяє пошуку корупційних шляхів подолання своїх проблем, а непрозорість та складність дозвільних та контрольних процедур в у відносинах влади та громадян сприяють процвітанню таких шляхів.

На жаль, імідж української влади не покращився і за часів незалежності, більше того, саме корупція певним чином сприяє розвитку регіональної клановості українського суспільства, тому що від місцевих князьків багато в чому залежить вирішення проблем, добробут та безпека місцевих жителів, їх сімей і бізнесу. Натомість довіра до держави Україна серед населення падає, ідея державності нівелюється.

Якщо держава спромоглась визначитись із суспільною небезпекою такого рівня корупції в країні (ще Кучма створив так званий Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, причому питання до назви комітету: що відповідає дійсності – чи то комітет при Президентові, чи саме корупція і злочинність?), то, як завжди, будь-яка системна робота в напрямку її подолання і не починалась. Хоча Президент ще 11 вересня 2006 року видав Указ «Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», нещодавно знову реанімував ідею створення Державного комітету по боротьбі з корупцією та вніс до ВР низку антикорупційних законів, реалізація цих кроків не на часі через політичний розбрат та чергову політичну кризу в країні.

Можливо, на шляху подолання корупції в Україні варто використати досвід колишнього мера Нью-Йорка Рудольфа Джуліані та начальника поліції Уільяма Браттона, якого було призначено на цю посаду саме за подачею Джуліані після вражаючих результатів боротьби із злочинністю у Нью-Йоркському метро (за досить короткий термін – 1990-1994 роки злочинність у метро знизилась у декілька разів!!!), які в своїй роботі опирались на так званий закон «розбитого вікна».

Концепція цього закону наступна: якщо в будинку, кварталі тощо є розбите вікно, а влада чи господар певний час не беруться ліквідувати цю проблему, через деякий час більшість вікон в цьому будинку чи кварталі будуть розбитими. Тому що створиться прецедент безладу і відсутності влади, що тягне за собою консолідацію та зростання антисоціальних настроїв у жителів, особливо у молоді.

Якщо ж влада та господар послідовно будуть ліквідовувати прояви безвладдя (тобто склити розбити вікна, прибирати смітники та карати порушників порядку), то досить скоро з порушенням громадського порядку в цьому місці буде покінчено.

«Попереднє Управління поліцією було зв’язане по рукам і ногам – казав Браттон.- Ми зняли з них ці обмеження. Ми підсилили законні заходи проти публічного пияцтва та сечовипускання, арештовували порушників, включно тих, хто кидав на вулицю пусті пляшки і брав участь навіть в невеликому псуванні майна… Якщо хтось мочився на вулиці, то відправлявся в тюрму». Зрештою, рівень злочинності на вулицях Нью-Йорку став різко падати, як і раніше сталося у нью-йоркському метро.

Також, потрібно враховувати і психологічний ефект «червоного світла»: якщо хтось переходить на червоне світло світлофору, то інші вважають, що саме цей перший порушник бере на себе відповідальність за порушення правил, таким чином з чистим сумлінням наслідують його вчинок. Тому люди смітять там, де насмічено, і б`ють вікна там, де вже є розбите вікно тощо, психологічно знімаючи з себе відповідальність за такі порушення, тому що хтось вже зробив це першим.

Тому і чиновник нижчого рівня, знаючи чи здогадуючись про корупційні дії чиновників вищого рівня, включно керівників держави та центральних установ, перекладають відповідальність за власні корупційні дії на своїх керівників, чи керівників держави («всі беруть – і я»).

Джуліані та Браттон заставили поліцію, яка до того вважала боротьбу з хуліганами на вулиці, зайцями та графіті в метро – недостойним справжнього полісмена заняттям, приділяти першочергову увагу саме таким проявам злочинності, досягли небачених і, мабуть, непередбачуваних результатів щодо перетворення Нью-Йорка в один з найнебезпечніших міст світу!

Отже, такі соціальні проблеми, як злочинність та корупція, можливо побороти не тільки і не стільки виявленням та покаранням високопосадових корупціонерів (хоча це теж важливо з огляду на ефект «червоного світла»), а створенням крок за кроком, установа за установою, процедура за процедурою, регіон за регіоном так званих «зон, вільних від корупції». Для економіки країни в цілому це буде набагато корисніше, ніж створення Вільних економічних зон, тому що такі заходи зроблять Україну привабливою для інвестування кількісно та якісно на порядок вище, ніж в рамках ВЕЗ.

Взагалі існує два напрямки подолання корупції: «прямий» і «непрямий». Прямий – це адміністративні заходи влади, в тому числі:

- проведення адміністративної реформи та реформи дозвільно-контрольної системи з метою зменшення залежності прийняття рішення з тих чи інших питань від волі чиновників, натомість створення чітких та прозорих процедур прийняття рішень дозвільного та контрольного характеру,

- реальне відділення бізнесу від влади з метою ліквідації неринкових методів втручання в економіку,

- створення незалежної судової системи, подолання корупції в судах,

- реальне та публічне покарання корупціонерів всіх рівнів за вчинення корупційних дій,

- превентивні законотворчі та нормотворчі дії – виявлення потенційно корупційних «правил гри» у законах та процедурах, та нормативне виправлення таких правил. А також ліквідація непотрібних регуляторних актів та процедур.

фото GettyImages

Не варто перекладати відповідальність за дачу хабара чиновникові на людей, тому що люди таким чином діють цілком раціонально, так як таким чином вирішити свої проблеми і простіше, і швидше, і ефективніше. Тому завдання держави – зробити так, щоб офіційна система адміністрування була принаймні такою ж ефективною, як і тіньова.

Непрямий напрямок подолання корупції – це просвітницька робота, розвиток свободи слова та отримання інформації, розвиток громадських організацій. Причому таку просвітницьку роботу потрібно починати з дитячого садочка, школи та ВНЗ, створюючи суспільне несприйняття таких «дитячих» проявів корупції, як списування, «куплені» оцінки, вступ до ВУЗів поза конкурсом тощо.

На такі заходи потрібна, як завжди, політична воля керівництва держави. Якої, на жаль, бракує, тим більше щодо системного подолання корупції. Тому що досі влада в Україні – то ресурс для збагачення чиновників всіх рівнів, а такі системи, як правило, не здатні до самореорганізації. Реформування таких систем може бути проведено менеджерами рівня Джуліані та Браттона, наділеними відповідними повноваженнями, і які ніколи не були пов’язані круговою порукою корупційної системи влади в Україні.

Тобто рішучість влади щодо подолання корупції в Україні буде визначатись як особистістю, на кого буде покладена відповідальність за таку роботу, так і рівнем повноважень, якими наділяється ця особа та служба, яку вона очолює, задля досягнення заданих результатів.

Останні політичні кризи в Україні виявили брак менеджерів державного рівня в країні. Тобто очевидною є глибока криза еліт в Україні, ця криза зрештою привела до втоми і недовіри суспільства до існуючої еліти, незалежно від політичного забарвлення. Така криза дає шанс проявити себе менеджерам нового покоління, в тому числі і в системній роботі по подоланню корупції в країні.