Іван Драч готовий пливти з усіх сил за чарівною жінкою

Іван Драч готовий пливти з усіх сил за чарівною жінкою

Іван Драч – уже хрестоматійно постає у трьох іпостасях: поет, сценарист і політик. Кожен вибирає для себе привабливішу рису його таланту. Комусь ближче вірш „Соняшник”, комусь кінофільм „Пропала грамота”, а хтось завжди пригадує його керівництво Рухом за перебудову. Крім усього, Іван Драч ще й лідер світового українства – очолює Товариство „Україна-Світ”, Українську федерацію товариств зв’язків із зарубіжними країнами. Ми зустрілися з визначним поетом напередодні IV Всесвітнього форуму українців, щоб поговорити про перспективи цього заходу та одночасно спробували дізнатися, як оцінює в минулому народний депутата України, а тепер громадський діяч останні суспільно-політичні події.

- Іване Федоровичу, найперше скажіть, як співорганізатор IV Всесвітнього форуму українців, чи матиме він якусь відмінність від попередніх і в чому його специфіка?

- Специфіка у тому, що він четвертий. Попри всю проблематику політичної різні – він відбудеться. Він мав зібратися ще минулого року. Наскільки я знаю, цього не сталося завдяки тому, що Микола Томенко, який був віце-прем’єром, робив негативні кроки. Чув про це, і не тільки я. Бачив на власні очі, як негативно Микола віднісся до Всесвітнього форуму україністів, який пройшов минулого року у Донецьку. Там віце-прем’єр поводив себе досить нахабнувато. Думаю, що він вплинув і на те, що наш форум забарився до цього року. Друга специфіка полягає у сучасному стані суспільства – після коаліційної угоди, підписання Універсалу. Це постуніверсальний форум.

Видео дня

- Ви згадали про Універсал, нещодавно підписаний владою та політичними силами. Якщо б вас покликали до участі у круглому столі, щоб ви сказали там Президентові України?

- На круглий стіл були запрошені люди близькі мені: Ігор Юхновський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Брюховецький і інші. Що вони сказали Президентові? Нічого не сказали! Вони потрібні були там, як камуфляж. Для того, щоб співвіднести та конвенгертувати два великих масиви українського політикуму: Януковича та Ющенка. Необхідно було їх якось звести. Для цього з’явився маніфест, а все інше – додаток. Ви ж бачили, що всі, так звані, наші інтелектуали на наступний день навіть запрошені не були. Не знаю, чи дали їм підписати отой Універсал? Круглий стіл - камуфляж до політичних глобальних рішень, які приймалися. І це прикро...

- Чи потрібен був сам Універсал, чи це теж димова завіса?

- Самий текст міг бути всілякий. Такий як є, також годиться. Він потрібен для проголошення, часом банальних істин до яких мусили висловити своє ставлення провідні представники української політики. Коли вони їх висловили – це добре. Найкраще в цьому, що Президент України засвітився, як Президент. І те, що він мав робити ще півтора року тому, він заговорив голосно тепер. Чим і сподобався багатьом українським людям. У тому числі і мені.

- Соціологічні опитування заперечують вашу тезу. З дослідження випливає, що люди, які дивилися круглий стіл, більше поділяли позицію Януковича та Симоненка...

- Це немає для мене значення. Думаю, що багатьом уже приїлося, все що говорив у такому примітивізованому вигляді Симоненко. Для залишків комуністів, здається, вже важко стояти на таких позиціях. Молотком до низу має ринутися цей поплавок комуністичної партії. Правда я давно не був у ментальності комуніста, а тому важко це відчувати. А Янукович говорив звичні свої слова. Йому треба віддати належне - він чогось навчився за літа перебування в українській політиці. По-перше, намагається говорити українською мовою без особливих претекстів. По-друге, він говорить більш звичайні речі, більш українські, ніж донецькі. Виходить з донецького варіанту політики на український.

- Українці вже ламають списи над питанням: чи було подання Віктором Ющенком кандидатури Віктора Януковича зрадою? З цього приводу розділилася навіть діаспора. Зокрема, в мас-медіа з’явилася гостра реакція на дії Президента України чиказької української громади. Яка ваша думка?

- Яким чином це була зрада? Добре сидіти в Чикаго та звідти коментувати. Найтяжче тут було Президентові. Уявіть себе на місце глави держави. Йти на різке розмежування України (а воно було б ще різкіше, якщо б відбувся Юлін варіант перевиборів) було б ще складніше та ще гірше. Кожному політикові сьогодення диктує ультиматум. Президент України дослухався цього ультиматуму і мусив йти на порозуміння та призначати Віктора Януковича прем’єр-міністром.

- Ви особисто добре знаєте Віктора Ющенка, працювали навіть у його уряді. Колись у одному з віршів писали, що він „любить міфи, міфчики”... Тому скажете компетентно: як так сталося, що Президент так швидко спромігся розгубити свій колосальний рейтинг народної довіри?

- Але ж рейтинг не пішов на мінусовий! Є ще можливість виходити з цієї ситуації. Щоб там не було. Про чоловічі начала у Ющенка свідчить те, що він не боїться йти на непопулярні кроки. Хоча, зрозуміло, вони здійснені від необхідності, але необхідність і є політикою.

- Ви є членом УНП, балотувалися до парламенту від Блоку Костенка і Плюща. Те, що ваша сила програла, це трагедія для вас, чи закономірність?

- І не трагедія і не закономірність. Коли я дивився на те, як організовувала виборчу кампанію наша рідна партія, на якому примітивному, банальному рівні (не відчайдушному, як це треба було в тій ситуації робити), то зразу було зрозуміло, що все йде до поразки. Було прикро. Це для мене не більше, як прикрість.

- Юрій Костенко нещодавно заявив про намір створити „Патріотичний блок” Ви у ньому будете брати участь?

- Побачимо, що це таке. Скільки було тих фронтів, рухів... Пам’ятаю той час, коли була війна за назву – між Рухом і Фронтом. Навіть у мене була стаття на цю тему у чорноволівській газеті „Час”. Там я доказував, що українська сила мали б зібратися – під Рухом, чи Фронтом. Якщо б вона зібралася, то було б і діло, виграла українська справа. Пам’ятаю, що закінчував свій матеріал закликом – давайте згадаємо Аліг’єрі Данте. До якої партії він належав? Лише рідкісний філолог може відповісти на це запитання. Натомість, усі знають, що він воював за Італію.

- До вас запитання більш широкого, історико-філософського плану. У 1917 році Грушевський у Києва і Гнат Ходкевич у Харкові писали статті, де задавалися питання, хто такі українці, чого вони хочуть? Подібним питанням 1994 року переймався у назві своєї книжки і Іван Плющ. Ось і я, на п’ятнадцятому році незалежності, хочу поцікавитися у вас, Іване Федоровичу - хто такі українці та куди вони йдуть?

- Думаю, що IV форум українців збереться і знову дошукуватиметься цієї істини. І слава Богові, що вони шукають відповіді. Я за те, щоб таких всесвітніх форумів було десять-двадцять, щоб із кожним форумом приходили до розуміння самих себе. Допитуватися, хто ми такі, це ще не значить, що ми не знаємо відповіді. Ви думаєте, що не допитуються самих себе німці, французи, євреї, поляки, росіяни? Чому у часи Єльцина виникало в Росії питання – „что такое русская национальная идея и как ее найти, с чем ее кушают”? В якісь певні періоди виникає запитання до самих себе. Відповідь буде тільки для цього часу. Ось ми з вами сидимо та розмовляємо, а отримана відповідь не претендуватиме на актуальність на всі часи.

- Ми, до речі, сидимо в час програшу Помаранчевої революції...

- А чи була це революція? Більш революційним було те, що відбулося 1991 року. Через те, що тоді змінився соціально-економічний, політичний лад. Була проголошена незалежність України. Частина великої імперії, Союзу, стала державою. Чи було те, що сталося революцією (особливо коли подивишся на єднання синьо-білих і помаранчевих) – навряд чи. Можливо хтось це визначає... Я б сповідував наші ідеали – Української народної республіки, Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, все що має тривкість у часі. А те що трапилося у 2004 році, швидше, я знаю... Помаранчеві події. Хоча це справа істориків доводити, чи була це революція, чи ні. Хоч ми всі виступали на боці Майдану, робили з вами усе, щоб виграв Ющенко, Юля, Мороз. Бачите, візьмемо тепер Мороза. Обзивали його зрадником, а він опинився фактично в одному таборі з Ющенком. То виходить, що Юля зрадниця, чи як? До речі, дуже вражений тираноборчою енергією Юлії Володимирівни, її закликами. Хоча те оточення, що її народило, закликає до багатьох сумнівів.

- На ваш погляд, хто у майбутньому зможе виграти битву за голоси націонал-патріотів: „Наша Україна”, БЮТ, „Патріотичний фронт” Костенка, чи хтось інший?

- Українцям у кожній ситуації, перед тим, як визначатися треба мати більше голови, ніж серця. Українці, як народ емоційний, часто піддаються на ці емоції, їм легко забамбулити, як каже Левко Лук’яненко. Часто вони роззявляють рота та біжать до чергового заводіяки. У цьому випадку треба дивитися реально на трьох людей: Януковича, Юлю, Ющенка. Дивитися, хто робитиме більше української справи, до того треба буде повертати голову, бо серце у нас завжди крутиться до того, хто більше скаже, хто віртуозніше зав’є слова. Особливо, якщо це зробить чарівна жінка, то можна роззявляти рота та пливти за нею з усіх сил.

- До речі, останніми тижнями ньюсмейкером в Україні є баба Параска, яка виявляється вміє добре говорити...

- Ось ми і бачимо - не Юля муза Помаранчевої революції, а баба Параска. Отож ми варті тої музи, яку маємо. Наша муза – баба Параска! (І.Драч при цьому посміхається - Ю.Д.).

- За останні п’ятнадцять років незалежності процес русифікації, стирання національних рис, не лише не припинився, а й набрав нових обертів. Варто глянути на вживання української мови на вулицях Києва, кількість україномовної періодики й інше. Так ми можемо незабаром прийди й до критичної межі.

- Думаю, що цього не станеться. Не дозволить це зробити провідна верства Шевченківського знаку та має національний хребет. Не забувайте, що ми мали рідкісні приклади звитяги, яка іншим народом і не снилася – боротьба УПА. Десятилітнє її існування. Якщо політики забудуть, що українці мають і такий стрижень, то сам народ може вдатися до нього. Буде те, що відбувається в таких випадках в інших націях. Пригадайте хоча б Ірландську республіканську армію. Я пам’ятаю, як під час помаранчевих подій до мене підійшов один чоловік і взяв за барки та сказав: якщо ви ще раз зрадите, то тоді ми будемо вирішувати проблеми. Думаю, що я не той чоловік, який міг його зрадити, але його розумію. Він персоніфікує цілу когорту людей, які будуть здатні на радикальні кроки, щоб захистити краще, що ми маємо. Ті хто думають, що українські національні надбання відійшли в минуле, нехай не роблять із цього ілюзій. Українці здатні на радикальні речі для самозахисту.

- До влади повернулися представники донецького фінансового-промислового угрупування. Що очікувати від нових/старих керівників?

- Коли дивлюся на кадрове наповнення цієї влади, застановляюся на тому всьому і мені також часом хочеться жити не в Києві, а поїхати до Чикаго... До тих українців, які не приймають цього всього, що сталося. Якщо ж серйозніше, то давайте подивимося, як відбуватиметься наповнення кадрових поличок, яку політику проводитимуть. Як казав один дядько: переживали „ізобіліє”, давайте спробуємо і голод пережити. Я б не поспішав робити висновки.

- Давайте повернемося до проблем діаспори. Майже всі наші сусіди (поляки, болгари, росіяни й інші) мають потужні організації, які опікуються своїми земляками за кордоном. Скажіть, що Україні заважає створити потужну організацію, замість численних дрібних?

- Те, що заважає нашому розвитку в Україні. Протягом п’ятнадцяти років я пильно стежу за діаспорним процесом і відчуваю, що дуже важко переконувати, які б то не були уряди, хто б їх не очолював, у потребі підтримки зв’язків із українцями. Це чомусь завжди стоїть на маргінесі – третьому, четвертому, п’ятому плані. Вважають, що світове українство само собою житиме й існуватиме. Я маю стосунок і до іншого громадського життя – очолюю Українську федерацію товариств зв’язків із зарубіжними країнами. У ній об’єднано понад 60 товариств, таких, як „Україна-Франція”, „Україна-Японія” й інші. На це також ніхто не звертає уваги. Не цікавляться цими товариствами і всі міністри закордонних справ, які постійно у нас міняються. Мені, щоб зайти до чергового міністра та переконати у потребі зустрічі з якимось із товариств, треба багато часу та сил. Отож увага з боку держави до громадських організацій мізерна. Це свідчіть малорозвиненість нашого політичного життя.

- Ви не боїтеся, що на IV Всесвітньому форумі українці, за давньою традицією, добряче пересваряться? А тут ще й політичні події підкинули ґрунт...

- А вони до цього, що мирно жили? Згадайте попередній форум. Ми (Іван Дзюба, Микола Жулинський і я) тоді формально вийшли з Української всесвітньої координаційної ради, роблячи клич – давайте всі вийдемо, щоб нових набрати. Ми вийшли, а решта лишилися. Я ж пам’ятаю що там було, як кричали „Кучму - геть!” Біда в тому, що волали „Дзюбу - геть із трибуни!”, а „Сверстюка на трибуну!” Дзюба тоді проходив повз мене (я сидів у президії) і казав „Іване, якщо найдеш інший народ, то скажеш, підемо тоді вдвох туди”. Настільки він був обурений тим усім! Це був для нього шок і несподіванка – коли почали кричать „геть”. Людині, яка все життя поклала щоб Україна, цей форум відбули?! Ви думаєте можна більше пересваритися? Хай сваряться!

- Як прогнозуєте, „Ющенко, геть” не будуть кричати?

- Не знаю... Може знайдуться і такі. Це вже немає ніякого значення.

- Насамкінець, хотілося б запитати про традиційне для поета: над чим працюєте, вірші пишуться?

- Постійно живу в світі творчості. Народжуються якісь речі, я їх фіксую. Тепер, поза межами Верховної Ради, може буде більше часу зайнятися кардинальними речами – прозою, спогадами, поезіями. Одним словом, не складаю рук.