28 января • обновлено в 00:53
МоваЯзык

/ Новости политики

Чобіт таки не поцілував БЮТ у ЗАТ

В роки перебування послом в Москві за родом своїх занять багато читав російських авторів. Більшою частиною новочасних, але задля втіхи перечитував російських класиків. Відкрив деяких, котрих я не знав або знав дуже побіжно. Рядки одного з них згадались мені оце днями:

Тише, тише совлекайте с древних идолов одежды,

Слишком долго вы молились, не забудьте прошлый свет.

Саме ці слова Костянтина Бальмонта найкраще відбивають ту гаму почуттів, які я отримав, познайомившись з черговим опусом мого давнього приятеля – Дмитра Чобота. Прізвище давнє, козацьке. Мабуть, хтось з його пращурів був звитяжним реєстровим козаком. А їх багато з галицької землі прийшло під знамена Хмельницького, як і під знамена їхніх повстанських ватажків.

Дмитро, як і я, був депутатом першого скликання. Ще тої Верховної Ради, яка обиралася за радянських часів. Був він депутатом іще двох скликань. Гуманітарій за фахом, став найбільш відомим завдяки своїм непересічним книжкам. Вони переважно мали гранично викривальний характер. То були справжні бестселери. Насамперед, це стосується двох з його книжок.

Сама перша з них була невеликою за обсягами, але влучною і нещадною. Книжка про другого нашого гаранта, Леоніда Даниловича Кучму. Назва була, як постріл - «Свистун». Другою знаковою книжкою було його есе про «сірого кардинала» нашої державності часів того ж таки Кучми – Віктора Медведчука. Сама назва теж була обрана автором напрочуд вдало – «Нарцис». Наслідком цього останнього видання був довготривалий судовий марафон, де яскраво висвітлилося справжнє єство наших судів. Кожен може замість мене підібрати слова щодо кричущої заангажованості представників нашої Феміди, і буде правий.

Коли характеризують наше українське правосуддя, хочеться додати лише одне: «Ми ніяким чином не ображаємо вас, ми тільки вказуємо ваше справжнє місце під сонцем». Пану Дмитру, як нікому іншому, добре довелося повоювати з нашою юстицією. Бо в особі Віктора Володимировича він мав супротивника ретельного, прагматичного і системного. Відкинути його, як вошу з кожуха, не вдавалося нікому. Тим більше, після того резонансу, який отримав «Нарцис» у широкому загалі.

Але час спливає, і ми міняємося разом з ним, як про це казали древні: «Tempora mutantur et nos mutamur in illis». Десь зо дня у день вищерблюється щось у нашому «ego». Нам починає потроху здаватись, що ми непогрішимі. А наші слова стають, на наш погляд, істиною в останній інстанції. Щось таке, як на мій хлопський глузд, відбулося і відбувається дуже потроху, але невблаганно, і з паном Чоботом.

Вперше я це помітив, прочитавши один з його творів ще у 2001 році. А саме – «Громовідвід, або Справа Лазаренка». Автор чомусь полюбляє таку подвійну форму назв своїх творів. Начебто, побоюється, що читач пройде повз книжку, якщо йому не пояснити додатково, про що мова. Я колись детально вивчав стиль роботи Павла Лазаренка на його батьківщині: в Кривому Розі, Дніпропетровську, Жовтих Водах. Висновок був один: Боже ж ти мій! Це ж на яке зло витрачено таку величезну масу енергії дуже й дуже непересічної людини. Саме неординарність цієї людини і була причиною його краху. Йому здалось, що він може все. І що головне, він почав втрачати гальма. Це врешті-решт привело до його розриву з партнерами. А потім і до помсти владних структур, які чатували на його помилки.

Не побачити цього, закцентувати всю увагу саме на мстивості президента, виглядало дивним для такого майстра викриттів, як Дмитро Чобіт. Занурившись в книжку, познайомившись з аргументами автора, я зрозумів, що він не щирий в своїх розвідках. Він мав зрозуміти, що Лазаренко аж ніяк не виглядає таким собі янголятком. Він зовсім не тягнув на фальшивого пророка з Біблії, що йде до нас «в овечій шкурі», хоча є хижим вовком. Чобіт не є знавцем всіляких бізнесових оборудок, але до такого ступеня не зрозуміти брутальних методів Лазаренка? - Ні, це не наївність. А, скоріше, досить замасковане бажання обілити цього злого генія. Вони з Медведчуком - як дві сторони однієї медалі. Але якщо Медведчук робив все рафіновано, то Павло Іванович діяв з не меншим цинізмом, але відкрито і брутально.

А вже свіжий опус Дмитра Чобота здивував мене вкрай. Мова йде про його твір «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ». Як і раніше, автор залишився вірним собі, давши твору подвійну назву. Але в усьому іншому справи у Чобота, на жаль, пішли на гірше. По-перше, неприємно вразила гранична поспішність, з якою написано і видано книжку. По суті, головна подія книжки, її стрижень, вочевидь, відбулася десь в районі 17 грудня 2005 року. А вже здача твору в набір – 17 січня 2006 року, презентація книжки в Спілці письменників – останньої середи, першого лютого.

Звідси і очікувані результати. Кажуть же, що поспішність потрібна лише при гонитві за блохами. Відсутність системи викладу, повторюваність аргументів як загалом, так і щодо кожного фігуранта розслідування.

По-друге, слід звернути увагу на особливість, досі не властиву автору - гіпертрофоване почуття образи. Образа перетворюється на відверту мстивість, робить автора неперебірливим у засобах. По-третє, небажання розуміти хід процесів. Загальне розглядається через окуляр приземленого світосприйняття. Пану Дмитру не вдається відійти на відстань, осягнути те, що відбулось, десь згори і збоку. Воістину: «Лицом к лицу лица не увидать, большое видится на расстояньи».

По-четверте, він подекуди скочується на відверто міщанські позиції. Особливо це стосується його спроби аналізувати генеалогію об’єктів свого вивчення. За висловом Володимира Винниченка, російська демократія завжди закінчується на українському питанні. Так і наші демократи часто-густо дуже цнотливі стосовно того, хто може, і кому - зась любити Україну. Не можу забути ставлення до ескапади Бродського, коли тому забаглося посидіти у кріслі президента Кучми. Були такі, кого обурив не сам факт сидіння у кріслі Президента, а те, хто сів: «Всякий жид буде вмощуватися!»

Між тим, головне, що Бродський є громадянином України, і обсяг його прав до одної тисячної долі відсотку дорівнює правам цнотливих любителів, таких собі «професійних українців». Згадайте, хто за походженням Донцов. - Росіянин. Або поляк Андрій Шептицький. Або блискучий український поет Юрій Клен (німець Освальд Буркгардт). Тому варто облишити ці масні досліди щодо чистоти української раси у різних наших політиків, вчених, артистів.

По-п’яте. Як до шмиги прийшлися декому з влади одкровення бютівського відступника. На презентації, попри нешироку рекламу, були декілька телевізійних каналів. Давно я не бачив такого у Спілці письменників. Тут же пан Дмитро попав в обійми великого «прихильника» лідерки БЮТу пана Скрипіна. І як в унісон сентенціям Чобота виглядала вбога агітка антитимошенківського штибу виробництва п’ятого каналу. Давно ми не бачили пана Романа в такому екстазі непоштивості і сарказму, як цього разу. Здається, тільки в часи помаранчевої революції Ромцьо Скрипін з таким же азартом наїжджав на затятих біло-синіх прихильників Януковича.

Написав оце і подумав: підняв руку на святе. Нас, українців, відрізняє якась затята схильність повсюди і завжди створювати собі ідолів. Каюсь: грішний, повсякчас і сам з шкірою здираю з себе цю полуду. Проходить час, і знову попадаю під чари наступного героя. Але робити ікону з кожного телекоментатора, публіциста, актора - то вже занадто! Хтось на форумі з приводу мого чергового «злобного пасквіля» обізвав мене просто і банально: «І отаке г… було послом в Росії».

Дивує мене не образливе слово з вуст, до речі, жінки. Дивує інше. Бачте, я не вважаю героєм нашого часу пана Скрипіна! Справа не в цьому, шановна добродійко. Я маю таке ж право на осібність своєї думки, як і Ви. Так, був колись послом, а зараз, може, Ви і праві, став таким собі «г…». Але чим краще Скрипін? Він що, не міняється? Раз і назавжди – взірець всіляких чеснот? Міняються часи, міняються і люди. Щоб він і Яневський не говорили, але тоді, у передзим’ї 2004-го, вони були обличчям опозиційного каналу. А тепер канал аж дуже відверто виглядає звичайнісіньким провладним знаряддям. Були вони колись козаками. Зараз – ні!

Пан Дмитро за ці декілька днів встиг попасти же на один канал, крім п’ятого. На ICTV, до Шустера. Там він знову, як і у книжці, викривав. На цей раз присутнього на передачі генерала СБУ Кожем’якіна. Всі прекрасно розуміють, за що вичистили з органів екс-заступника Турчинова. Здається, крім пана Чобота. Бо займався цей генерал розглядом діяльності друзів нашого нинішнього президента. Міг би вибрати якийсь інший об’єкт для розслідувань. Його потягнуло на табуйованих. Тому і отримав відкоша. Щоб іншим теж не принадно було.

Автор затято захищає Порошенка, як великого патріота України, сміливця, що в самі тяжкі часи боровся за допомогою «5 каналу» з владою. Дійшло до того, що якби не канал пана Порошенка, то і Помаранчевої революції не було. У Льва Толстого теж зустрічається щось схоже: там нежить полководця спричиняє поразку великої армії. Якщо думати таким чином, то і Андрію Деркачу ми мало не на колінах маємо дякувати за позицію «Ери» під час тих знаменитих подій.

Але головне в книжці не це. Достеменно можемо зрозуміти, прочитавши цю книжку, лише одне: книжки могло не бути. І умова проста до нестями: був би пан Чобіт на місці десь тридцятому-сороковому у списку виборчого блоку БЮТу, все було б «ОК». Не поставили – і отримали. О, тепер я бачу: в гніві пан Чобіт страшний. Нікого не жаліє, «совлекает с древних идолов одежды» без страху і докору.

Так і хочеться сказати розгніваному письменнику: «Не любіть себе у справі, якій займаєтеся, а любіть справу у собі». Щось схоже на відомі слова Станіславського. Добре, що хоч тільки імена у нас перекладають з російської: «Володимир» з «Владимира». А то б славетний режисер став тоді «Костянтин Сергійович Івано-Франківський». Це так, до слова.

Пішло в хід усе: непрозорість, упередженість, лицемірство, обман etc. І все це кидається в обличчя керівникам блоку. Хоча елементарно було б спершу тверезо подумати про своє місце, про свої можливості, про ту користь, яку ти приносиш. І що дає присутність інших людей у тому ж таки списку. Особливо багато гніву викликає в автора наявність у переліку групи Губського.

Одразу хочу спитати. Те, що Роман Безсмертний зараз очолює штаб НСНУ, - нормально? 2001-го року він був глашатаєм Кучми в парламенті. Людиною з найближчого кола, «першого», як казав Солженіцин. Зараз - чи не найближчий до Ющенка, «лицо, особо приближенное к императору». Вже втретє наголошую: міняються часи, міняються люди. Міняється також їх місце відносно інших людей. Андрій Деркач. Ну, він був набагато далі від націонал-демократів, ніж свого часу Безсмертний. Нічого, зараз у соціалістів. Цим дозволено примкнути.

А от Губському не можна? Можете сто п’ятдесят разів лаяти його, але це не Медведчук, не Суркіс. Або ви просто нічого не розумієте в політиці. До речі, чим Жеваго і «Адбулін» (саме так написано в книжці) настільки гірше, чим Івченко, що їм «зась» приєднатися до помаранчевих? Всі ці троє пройшли через структуру Бакая. Якщо вдатися до логіки пана Дмитра, то, здається, тільки він із Гнаткевичем і Шовкошитним залишились би в команді. Бо і Тимошенко, і Бродський, і… мають всілякі дефекти. Політика – це мистецтво компромісів, щоденних, щогодинних, щомиттєвих врешті-решт.

Подивіться, від якої сили силенної знакових фігур позбавились бютівці. Олександр Волков, Задорожний, Гапочка, Димінський, Насалик, Плохой. Один лише Губський може стати врівень з ними. Все ж його група, навіть Хмельницький і Осика, програють вище переліченим особам. Це ж через що треба переступити, аби позбавитись від цих людей.

Що, я думаю, нема помилок в підборі людей у списку БЮТу? Є, і дуже багато. Але, по-перше, не помиляються тільки ті, хто нічого не робить. За одне лише те, що піднято такий рейвах з приводу особистого місця у списку мало не на всю Україну, вартує взагалі викреслити людину з переліку. По-друге, що, одного тільки світу, що у віконці? Я був зовсім непоганим депутатом, кажуть, що послом теж старався. Але тепер я оцінюю, що слід вступитися, дати місце іншим. Ото брати і писали «злобні пасквілі» на «www.obozrevatel.com». Справа корисна, навіть декому потрібна. Нести просвіту тим «клятим» російськомовним теж комусь треба. Не всім же любити себе в політиці.

Але чи варто, втративши обличчя і всіляку повагу до себе та інших, працювати несамовито проти тих, з ким ти був ще вчора. До речі, і Фельдман, і Баграєв, і Абдулін замастили себе зв’язком з БЮТом по вуха. Донецькі їм уже більше не повірять. А Гладію, Зубцю і Борзих - і поготів. Голоси ж вони зайві додадуть. Треба вміти рахувати подалі десяти.

Не слід також поминати ім’я Господа намарно. А в книжці згадано його забагато. Особливо, коли робиш справу не зовсім моральну. Ніхто не кличе цілувати той БЮТ у ЗАТ, але й бити його в цей самий ЗАТ також не слід. Якби гнів не застилав тобі, пане Дмитре, очі, донедавна - дорогий наш бютівець.До речі, щодо назви книжки. Певна інтрига навколо неї все ж таки є. ЗАТ – він і в Африці ЗАТ – «закрите акціонерне товариство». А ось БЮТ у транскрипції пана Чобота – дещо інше з усталеним «Блок Юлії Тимошенко». У нього це розшифровується таким чином – «Бродський Юлія Турчинов». Як на мене, дійсному стану речей більше відповідає перше роз’яснення назви.

Ты еще не подписан на наш Telegram? Быстро жми!

Новости политики

Топ-публикации

Топ-блоги