Чи такі страшні греко-католики, як їх малюють?

Чи такі страшні греко-католики, як їх малюють?

Чи можуть виникнути конфлікти в релігійному середовищі на пустому місці? Виявляється – можуть! Нещодавно українці стали свідками того, як маргінальна частина Української православної церкви Московського патріархату зчинила справжню істерію з приводу переїзду „осідку”, чи просто - адміністративного центру Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва. Різні православні братства, разом із політичними угрупуваннями на кшталт вітренківської ПСПУ та васильєвської „Держави” кинулися рятувати православ’я. Щоправда, для багатьох так і залишається незрозумілим: від кого саме? Адже образ ненависних уніатів, які вбиватимуть та різатимуть православних, черпається виключно з реалій XVI-XVII сторіч. Триста-чотириста років відділяють нас від середньовіччя, яким сьогодні лякають громадян України політики від церкви.

Це нагадує ситуацію, коли один із шановних єпископів УПЦ МП (не буду називати його ім’я – ті, хто бодай трохи слідкує за релігійним життям, його добре знають) цілком серйозно переконував журналіста, що слово „католик” походить від слова „кат”. І таких „етимологів”, схоже, в Московському патріархаті чимало.

Як стверджують оглядачі, головним ініціатором, а почасти - й організатором, протестів виступила Московська патріархія, яка заявила, що виступає категорично проти переїзду глави УГКЦ до Києва. У заяві наводилися як богословські, так і історичні аргументи. Переїзд кардинала Любомира Гузара до столиці України називався відверто прозелітиським і недружнім до Російської православної церкви, таким, що ніби не відповідає принципам Другого ватиканського собору Католицької церкви, який, нагадаємо, визначив католицьку та православну церкви як двоє легенів одного тіла.

Видео дня

У колах громадськості, а особливо - людей віруючих, такі заяви викликали жваві дискусії. Переїзд блаженнійшого Любомира заплановано на 21 серпня. До цієї ж дати клерикальна громадськість, яка ідентифікує себе з так званою, „канонічною УПЦ”, обіцяє зустріти главу греко-католиків пікетами та протестами. Таким чином, Україна, крім політичного передвиборчого напруження, з вересня матимете ще й релігійне.

Радує одне, що не всі православні переїзд глави УГКЦ зі Львова до Києва бачать у апокаліпсичних тонах. Так, предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет до цього відноситься цілком спокійно і вважає, що це виключно внутрішня справа Української греко-католицької церкви. Святійший владика пояснює свою позицію тим, що не боїться конкуренції з греко-католиками. Адже пастирська робота з віруючими ведеться не на мітингах та пікетах, а в церкві. Віруючих залучити до церкви можна не ненавистю, а любов’ю.

Характерно, що саме главі Української православної церкви Київського патріархату варто було б боятися греко-католиків найбільше, адже значна частина віруючих його церкви живуть в одних регіонах із віруючими УГКЦ. На Заході України частка віруючих УПЦ МП є надзвичайно мізерною. Напевно, парафіяни владики Філарета таки навчилися толерантності та знають на власному досвіді, ким є сьогоднішні „уніати” і тому не зчиняють ґвалт: „Ріжуть, рятуйте!”

На думку експертів, весь переполох Московської патріархії є лише піар-акцією з метою показати, „хто в хаті господар”. Адже на сьогодні представники УГКЦ не ведуть мову про створення уніатського Патріархату, а лише відкривають, говорячи світською мовою, своє представництво у столиці держави. При цьому, це буде другий центр греко-католиків, адже фактичним центром все одно залишиться Львів, де найбільше скупчення віруючих цієї церкви.

Які ж мотиви для відкриття другого адміністративного центу у Києва? Насамперед, Київ - столиця, де розташовані центральні державні органи влади, дипломатичні представництва іноземних країн. Природно, що контакт глави церкви є надзвичайно важливими для життя релігійної організації. Не нормальною була ситуація, коли для кожної зустрічі кардиналу Гузарю треба було долати чималу відстань. Другий фактор переїзду глави УГКЦ є швидше суб’єктивним. На думку експертів, здоров’я владики Любомира останнім часом суттєво погіршилося. Перебуваючи у Львові (який попри претензії на статус П’ємонту України залишається периферійним містом), йому доводилося вирішувати силу силенну другорядних питань. Тепер, перебравшись до Києва, він їх відсікає і розв’язуватиме лише стратегічні для церкви проблеми. Він стає не просто главою церкви, а й єпископом столиці! І, нарешті, третій фактор – мабуть, найважливіший. Не секрет, що Українська греко-католицька церква, як і православна, знаходиться в кризі. УГКЦ з часів виходу з підпілля на початку 90-х років переживає кризу самоідентифікації. Вона, пори всі спроби змінити ситуацію, залишається регіональною церквою – церквою Галичини. Тому з перенесенням кафедри предсоятеля до Києва керівництво УГКЦ розраховує отримати в очах громадськості статус загальноукраїнської церкви.

З усіх пристрастей, які розгоряються навколо відкриття у Києві другого центру УГКЦ, можна вже сьогодні спробувати зробити кілька висновків. По-перше, треба заспокоїти людей, які встигли перелякатися можливою експансією греко-католиків на Схід – її однозначно не буде. Очевидно, що у зв’язку з тим, що в столиці частіше перебуватиме глава Української греко-католицької церкви та його канцелярія, від того віруючих суттєво не побільшає. Дай Боже, щоб на свята греко-католики змогли повністю заповнити великий кафедральний собор (до речі, так і недобудований) на лівому березі Києва.

По-друге, численні протести Московської патріархії проти переїзду (що мають ознаки відвертих зразків дезинформації й чорного піару) засвідчують: Україна й надалі залишається ареною для боротьби іноземних релігійних центрів – у цьому випадку Ватикану та Москви. Кожний тут переслідує свої цілі, а питання збереження конфесійного миру та злагоди залишається осторонь.

Нарешті останнє – як показують згадані акції, минулі президентські вибори так нічому й не навчили церковників і політиків. Політики й надалі намагаються втручатися у міжцерковне життя, виступати на тому чи іншому боці, або провокують протистояння. Батюшки ж відгукуються на таку Змієву пропозицію. Традиція хресних ходів під політичними гаслами, як примітивна політична технологія, продовжує використовуватися. Мета цього – розхитати політичну ситуацію перед наступними парламентськими виборами (привід може бути будь-який, як у нашому випадку – перенесення адмінцентру УГКЦ). Механізм – розпалити міжрелігійну ненависть. А це вже питання національної безпеки. Тільки не плутати з Петром Порошенком. Цими проблемами повинні займатися компетентний орган і незаангажований керівник.

Юрій ДОРОШЕНКО, спеціально для „Оглядача”