Шкляр: маю право!

Новини живуть недовго, але ця наразі не збирається помирати: Василь Шкляр відтермінував отримання Шевченківської премії за свій роман «Залишенець» («Чорний ворон»), висунувши вимогу про відставку Дмитра Табачника. Відтак прізвище Шкляра якось само собою зникло зі списків Шевченківських лауреатів. Україна, таким чином, взагалі залишилась без «головного» літератора, адже нагорода у цій галузі так і не знайшла свого героя.

А далі була взагалі злива чуток: Шкляр продався «регіонам» і тільки для виду бореться із Табачником. Ні, Шкляр продався БЮТу і сприяє піару Тимошенко. А, може, Шкляр продався… Польщі, бо метр тамтешньої режисури Єжи Гофман збирається знімати кіно за його книжкою? Словом, поговорити було про що. А по дорозі – коли кореспондент «Обозревателя» пробирався до Спілки письменників з чорного ходу (адже головний вхід на Банкову, 2 мало чи не забарикадовано), виникла іще одна тема: що наразі відбувається зі Спілкою, очолюваною Яворівським? Але про все по порядку…

- Пане Василю, довкола вашого вчинку – відмови від шевченківської премії – ходять абсолютно неймовірні чутки. Дехто каже, що Ганна Герман, необдумано рекламуючи ваш роман, поставила у пікантне становище свого шефа Януковича, який мусив би вручати премію «ксенофобу» та «русофобу». І от, щоб нейтралізувати наслідки власної помилки, вона сама умовила вас відмовитись від премії. Все так і було? Ви з пані Ганною – друзі?

- Якби журналісти уважніше читали б мої романи, вони швидше запідозрили б мене у дружбі з Усамою Бен Ладеном. Або з Каддафі. Щодо рекламування чи лобіювання, то я ніколи не чув, щоб Ганна Герман лобіювала мій роман. Єдине, про що я читав в новинах, так це про те, що вона назвала дикунством інсинуації довкола мого роману. Це, зізнаюсь, було мені дуже приємно. А лобіювати мене ніхто, окрім митців, не міг. Хоч мені й казали, що ніхто, мовляв, тобі премії не дасть, бо Борис Олійник – комуніст. А я на це відповідав, що якраз за керівництва Бориса Олійника я і отримаю премію. Тому що Олійник – порядна людина і великий поет, він створив в комітеті таку атмосферу, коли люди голосували по совісті. Чи не вперше не було «обміну». Знаєте, що таке «обмін»?

- Ні.

- Це коли група письменників домовляється з групою художників або з групою театралів… Письменники хочуть якогось свого кандидата протягти, а ті – свого… От і домовляються: ви – за нашого актора, а ми – за вашого романіста тощо… Такі ігри завжди були… А щодо всіляких змов з Герман абощо, то це – абсолютно надумані речі. До того ж, було відомо, що особисто Янукович премію не вручатиме, бо він захворів. І що вручатиме премію Азаров. Так що мова не йде про те, що Януковичу було незручно абощо – він взагалі був після операції… Я навіть вдячний за комплімент, що я буцімто маю змогу вступати у змову з найвищими посадовцями у цій країні.

- Але ж ви не відразу відмовились від премії. То не новина для вас була, що Табачник є міністром освіти. Тому й склалося враження, що цю ідею вам підкинули…

- Звичайно, що певний час я розмірковував. По-перше, треба було дочекатись офіційного присудження. Крім того, спочатку я не збирався відмовлятися від премії. Коли тебе висувають на премію, ти даєш свою згоду, і це якраз і упереджує подібні демарші, які викликають незручне становище. Для мене Шевченківська премія, як і саме ім’я Тараса – сакральні речі, до того ж, це не лише визнання мого роману, а й тих хлопців-холодноярців, українських повстанців… Тож відмова була б зрадою, зокрема, і тих читачів, які за мене вболівали. Так що думав я дуже довго, і рішення було тяжке…

- Ганна Герман заявила про те, що Шкляр отримає Шевченківську премію, коли для цього настане час. Тут знову ж таки можна побачити певну прихильність до вас зі сторони цієї пані, але цікавим є навіть не це. То що, Табачник збирається у відставку?

- Я не знаю, що має на увазі Ганна Герман. Я не відмовився до премії і маю сподівання, що колись я таки її отримаю. Можливо, Ганна Герман хотіла підкреслити повагу президента до Шевченківського комітету, де почався певний рух: дехто вже заявив про готовність вийти з комітету на знак протесту проти того, що мене немає в списках. Почалося збурення, адже подібного прецеденту ще не було, навіть перші секретарі ЦК свого часу підписували рішення комітету… Так що не підписати рішення Шевченківського комітету – це був би великий скандал, зневага до еліти нації.

- Отже, не підписати рішення Шевченківського комітету президент не може?

- Ну, я ж не кажу, що існує якийсь закон, котрий зобов’язує його це робити. Але ще раз повторюю: подібного прецеденту досі не було.

- А якщо не було, для чого вам знадобилось робити ремарку про те, що ваш роман прочитали в Адміністрації президента «відкритим серцем»? Багато хто сприйняв це як реверанс перед владою…

- Після того, як мені присудили премію, Ганна Герман мені подзвонила і сказала, що я, мовляв, вас вітаю… Ось про це я і сказав пресі: людина прочитала цей роман з відкритим серцем. Так само, як я наголошую, що вітають мене і євреї, і росіяни… І, до речі, перший внесок на екранізацію роману прийшов з Алчевська.

- Ваші стосунки з владою ми більш-менш окреслили. А є ще група людей, яка переконана, що ваша відмова від премії – це піар-хід, розроблений разом з Володимиром Яворівським. Буцімто задум тут такий: БЮТ розіграє зараз «національносвідому» карту, Тимошенко матиме змогу вступитися за українську інтелігенцію et cetera. А за це вам вже обіцяно депутатське місце…

- Дуже радий. (Сміється). Ні, все це провокативні заяви. Якраз саме з помаранчевого табору до мене не надходили привітання. Мене вітала «Свобода», УНСО, але «помаранчеві» – ні. Дуже приємно, що про мене існує така висока думка, нібито я на рівному місці можу провести такі переговори і отримати депутатське місце…

- А що, й справді жоден «помаранчевий» не привітав?

- Ну, було таке, що після цього мого кроку до мене набігла повна хата журналістів, дружина крутиться, напуває одну камеру чаєм, і а в цей момент – дзвінок. «Це помешкання Василя Шкляра?». – «Так». – «З ним зараз буде говорити Віктор Ющенко»…

- Ну от бачите…

- А дружина каже: «Він зайнятий». Вона просто розгубилася, думала, що, може, Віктор Андрійович щось таке хоче сказати, чого преса не мусила чути. А журналісти були дуже розчаровані – вони хотіли зняти мою розмову з Ющенком… А щодо піар-ходу… Я знайшов такий спосіб і такий момент, коли я можу бути почутим, коли можу опинитися у фокусі преси. Якщо це вважати піар-ходом, то тоді це так і є.

- А Яворівський вас привітав?

- Яворівський – так. Потиснув руку, сказав, що це – мужній крок, несподіваний навіть для нього.

- Але місця в списку не дав?

- Місця не дав. (Сміється). Мої друзі-політологи, до речі, кажуть, що тебе тепер будь-хто візьме…

- От власне… Я саме про це хотіла сказати. Тож якщо вам запропонують йти в депутати?..

- Ні, я не готовий до політики. Я бачу на прикладі багатьох, як політика зжирає і час, і людей. Часу в мене лишилось небагато, а зробити хочеться ще купу речей.

- А між тим БЮТ може вас взяти. І «Свобода» також. Там мало харизматичних (та й просто впізнаваних) людей, зате багато амбіцій…

- А ви мені як порадите?

- Йдіть, звісно… Я тут недавно мала розмову з одним депутатом на пенсії, так він мені жалівся, що в нього така маленька пенсія, ну така вже маленька, що соромно казати іноземних друзям, бо просто засміють… Всього-на-всього 17 тисяч… Так що йдіть, і не треба буде чекати, доки Андрухович вам гроші на фільм назбирає…

- Я якби й пішов в депутати, то хіба для того, щоб і там зробити яку-небудь несподівану річ. Зайнявся би скороченням фінансування депутатів та чиновників, зняттям депутатської недоторканості…

- Пане Василю, якщо ми вже згадали Яворівського, то розкажіть, будь ласка, а що зараз відбувається у Спілці письменників?

- Бачите, зараз багато хто каже, що творчі спідки – це рудимент радянської влади, що вони вже давно вичерпали себе. Про це говорять прогресивні люди – і Юрко Андрухович, і Оксана Забужко (хоча вона є членом спілки). Але спілки існують у всьому світі, хоча, можливо, у дещо іншій формі, більше на грантах… А нам дають частку з бюджету – на заходи різні, на шевченківські свята. Так колись і Гоголь жив – на державний грант, ідеалізував самодержавство за їхні ж гроші… Але річ у тім, що українська Спілка письменників – найбагатша творча організація на всій земній кулі.

- Це хто таке дослідження провів?

- Це я так сам своїм коротким розумом прикинув… Бо жодна інша спілка немає такої кількості будинків творчості. А у нас будинок творчості і в Коктебелі, і в Ялті, і в Одесі, і в Трускавці…

- Тобто пора вас розкуркулювати?

- Так. Але Спілці це майно дуже тяжко утримати. Частина приміщень віддається під ресторани, під інші потреби. І так – скрізь. Я от нещодавно був у Белграді, у Москві, то там підвальні приміщення здані в оренду – всі зараз виживають за рахунок оренди. А оскільки у нас такі тут ласі шматки, то за них йде боротьба. Ось на це приміщення (на Банковій – Авт.) колись дуже зазіхали ще при Медведчукові. А зараз – тим паче. Нині влада взагалі не знає, що таке українські письменники, але дивиться, якби й собі відрізати шмат від цього пирога… До того ж, утворено іще якийсь Міжнаціональну спілку письменників Криму, куди входять якісь зовсім невідомі люди – і от вони подають до суду, щоб ми поділилися з ними майном. Ще є Конгрес українських письменників, де так само – абсолютно невідомо люди (ну хіба що Лариса Скорик туди навіщось входить). І всі вони вимагають, щоби з ними ділилися. Хоча колись Спілка будувала все це за власні гроші – йшли відрахування у літературний фонд, якими б тяжкими не були радянські часи для письменників…

- Я пам’ятаю, як у 2003 році, коли стався знаменитий розкол у письменницьких лавах, Наталія Околітенко казала приблизно наступне: «Те, що робить Яворівський, це повний бєспрєдєл». За його, мовляв, сприяння, у статуті Спілки з’явилися нові пункти, згідно яких Яворівський може самостійно відчужувати майно спілчан. Так і є?

- Відчужувати майно має право тільки з’їзд. А загалом, як я вже сказав, утримувати майно важко. Особливо непроста ситуація зараз в Одесі. Щодо Одеси ми вже обговорювали такий варіант, щоб продати тамтешній будинок творчості, а за ці гроші купити друкарню. Так само, як зараз, наприклад, ми на гроші, отримані від оренди, видаємо книжки тощо. Але мені тяжко говорити про економічні питання. От зараз всі ці фальшиві спілки подають до суду, на наше майно накладають арешт, тим самим відлякують орендарів. От зараз арештували майно одного нашого орендаря-бютівця, який через це не може з нами розрахуватися. І такі проблеми постійно виникають…

- А злі язики кажуть, що Яворівський сам не проти ось це приміщення на Банковій продати…

- Ні, це неправда. Він і юридичних прав подібних немає…

- Поговоримо про вашого «Залишенця», який здійняв таку бучу. «Обозреватель» вже не вперше повертається до теми вашого роману, і от в одній з наших публікацій ми використали коментар Дмитра Стуса, який не голосував за ваше нагородження. Стус відзначив, що такі твори, де репрезентована лише одна правда, вкладена у головного героя, є вчорашнім днем у постколоніальній літературі, що це просто не комільфо… Ви з цим погоджуєтесь?

- Відверто кажучи, я навіть не читаю те, що про мене пишуть і говорять. Просто не маю на це часу. Але я вважаю, що в моєму романі вперше речі названі своїми іменами. І події показані з зовсім іншого боку – для багатьох це було повною несподіванкою, багатьох так приголомшило, що їм залишалось одне з двох – або цей роман заперечити, або спалити все, що вони писали до того. А щодо того, що я змалював все двома кольорами, то це моє творче право. Дюрер також малював двома кольорами – чорним і білим. Але його твори значно глибші і талановитіші за твори тих, хто ляпає всіма фарбами.

Так, можна було б показати і ворога з іншого боку. Але сьогодні інша література, і я вже не міг працювати методом Шолохова, бо таких книжок – при всій моїй любові до класиків – сьогодні вже не читають. Сьогодні вже інша стилістика, інша динаміка, а я найбільше боюся сьогодні бути нудним. Тож дарма мені закидають, що книжці бракує психологізму – Шевченківський комітет оцінював її саме за художнім рівнем, бо книг на цю тематику було чимало. Але багато хто казав: «Для мене це було відкриттям – така от боротьба на сході України». А чому відкриття? А тому, що книг такого рівня, очевидно, раніше не було. Тож успіх моєї книжки визначається все ж її художніми чеснотами.

- Ні, нудною вашу книжку точно не назвеш… Ви так добре пройшлися у ній і по «жидах», і по «москалях», і по купі інших націй… Мабуть, це питання вам вже остобісіло, але все-таки: чому ваш роман такий ксенофобський?

- Якщо ви його уважно прочитаєте, то побачите, що найбільше негативних персонажів там серед українців. Холодноярських отаманів заманюють в пастку саме українці – це документальні особи, справжні люди, які зрадили… І таких людей я показую через сприйняття Чорного Ворона, який не міг інакше ставитися до ворога, до тієї орди, яка йшла грабувати, вбивати, ґвалтувати… Я ще якраз і не показав всього того ставлення, яке відображене в документах. У мене абсолютно за кожною фразою стоїть документ…

Я читав, як у мене виривають з контексту окрему фразу, і починається… «Кацап’юги налетіли юрбою і почали бити мертвого…». Чому «кацап’юги»?.. Вбивають отамана Василя Чучупаку, точніше, він потрапив в оточення, застрелюється сам – і ось на нього нападають, на мертвого, у люті його спотворюють, потім прив’язують до коня і везуть матері показати – як вони над ним познущалися… Це все документальні факти. Або – як один вояк український описує – всю його сім’ю знищили, і братика двохмісячного прикладом вбили… Він визначив для себе план – скількох він мусить за це убити, і вже смерті не боявся, а боявся тільки того, що загине і не встигне виконати цей план. Розумієте, тоді була шалена помста, шалена ненависть. І все це факт.

- Це правда, що Єжи Гофман зацікавився вашим романом і збирається знімати по ньому фільм?

- Тут я хочу, щоб не було ніяких перебільшень. Вже чув на одному каналі, що блокбастер «Чорний ворон» неодмінно буде, питання лише в тому, зніматиме його Єжи Гофман чи Мел Гібсон. Мені б, звичайно хотілося б, щоб знімав українець – дуже вже це українська тема. Але почали приходити до мене хлопці і приносити короткометражні стрічки – як я можу за ними визначити стилістику режисера? Я на тому матеріалу вибору зробити не можу. Я тільки й сказав, що хотів би, аби це була картина такого масштабу, як «Вогнем і мечем».

Гофман колись хотів знімати «Тараса Бульбу», і я писав сценарій – мені його агенти сказали про кілька концептуальних речей, наприклад, про вагітну польську панночку (потім ця ідея перейшла бо Бартка). Але потім Гофман побив горщики з Індустріальним союзом Донбасу, який мав давати кошти (бо Гофман не хотів декорацій, він казав: «Ми збудуємо Січ, а потім залишимо її як музей»). Словом, той проект зірвався… Але я тут подумав: може, мене сама доля так веде?

От приїжджали недавно поляки, наприклад, депутат Сейму кількох скликань і відомий тамтешній шоумен Ришард Улицький (до речі, автор відомого шлягеру «Кольорові ярмарки», який співала колись Мариля Родович), і я їм сказав, що хотів би з Гофманом про це перебалакати… Буквально недавно вони передзвонили і сказали, що Гофман попередньо зацікавився, але ж українською він не читає, тож вимагає зараз бодай синопсис, тобто стислий сюжет… Гофман якраз зараз закінчує один фільм – про російсько-польські взаємини якраз того часу, до вересня він ще має цю роботу, але потім будемо вже з ним говорити, обумовлювати терміни…

- А про Мела Гібсона ви чому згадали? Просто так, для прикладу?

- Знаєте, мені, як і багатьом українцям, Голівуд здається чимось захмарним і недосяжним. Але тут мені починають дзвонити багато митців і навіть політиків і кажуть, що ти, мовляв, даремно не звертаєшся до Гібсона. Він просто кайфує від «екзотичних народів», взяв Шотландію для «Хороброго серця», взяв індіанську тему для «Апокаліпсису»…

- І біблійну для «Страстей Христових… Отже, ми – екзотичний народ…

- Ну, для нього це екзотика (так мені кажуть), і він зробить класну історію. Тільки треба писати сценарій англійською мовою, і треба сідати і робити це самому…

- Так а Андрухович на що зараз гроші збирає? На Гібсона чи на Гофмана?

- Ні, Андрухович зараз збирає гроші, щоб вручити мені – як він сказав – Шевченківську премію, тобто її грошовий еквівалент. Він сам дає тисячу гривень і каже, що якщо знайдеться іще 250 таких людей, то ми, мовляв, дуже швидко зберемо ці гроші. Я відповів, що мені підсолоджувати пігулку не треба, я робив свій крок серйозно, але якщо ці гроші мені таки зберуть, я використаю їх на фільм.