Стокгольмський синдром сталінізму

Навіть якби були відкриті всі архіви сталінської епохи і кожен мав би доступ до найжахливіших документів цієї доби, все одно це не означало б, що з нашого життя зникне таке огидне явище як сталінізм. На жаль, воно не зникне навіть зі смертю останнього сталініста.

Існує чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, чому й досі сталінізм живий. І справа навіть не в тому, що доживають свого віку його останні носії. Не висмикнуто коріння сталінізму, а тому й досі мертві чіпляють за ноги живих.

Німці кажуть, що будь-яке порівняння кульгає, але в даному випадку було би доречним стверджувати, що, поміж іншого, існування сталінізму можливе завдяки так званому стокгольмському синдрому. З юридичної точки зору це твердження, можливо, й нікчемне, бо сам термін “стокгольмський синдром” виник значно пізніше від сталінізму, та це й не порівнянні величини, але суть явища доволі прозоро пояснює живучість цієї огидної ідеології, пов’язаної з іменем Сталіна, день народження якого його прихильники відзначають у ці грудневі дні.

Як відомо, стокгольмський синдром – це дружба заручника з викрадачем. Спостерігаємо такий собі психологічний стан, який виникає при захопленні заручників, коли ті починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними.

Цей термін – стокгольмський синдром – увів криміналіст Нільс Біджерот (Nils Bejerot) в час аналізу ситуації, що виникла в Стокгольмі під час захоплення заручників в серпні 1973 року.

У заручниках сталіністів свого часу опинилося все радянське (і не тільки!) суспільство. Насаджування людству тваринного страху спричинилося до інтуїтивного відчуття вижити за будь-яку ціну, пристосуватися до умов, що склалися в житті, а, головне, не нашкодити власною поведінкою собі й близьким, що могло би спровокувати агресію сталіністів. Це оманлива ілюзія, бо для агресора заручники завжди виступають у ролі потенційних жертв, але деколи спрацьовувало. Людина переставала бути сама собою, готова була переступити через труп власної матері, аби за будь-яку ціну врятувати власне життя.

Щось подібне спостерігаємо й під час стокгольмського синдрому в наші дні, коли заручники ототожнюють себе з захоплювачами. Включається захисний психологічний механізм “не нашкодити”, якщо є надія, що той, хто тебе захопив, бодай частково сприймає тебе за свого. При цьому важливо, аби дії заручника сприймались позитивно і на користь загальної справи, яка, як правило, полягає у викупі або політичних претензіях. За таких обставин заручнику не буде вчинено шкоди, а, навпаки, його захищатимуть від тих, хто піде на штурм, коли мирні переговори ні до чого не призведуть. І таку ситуацію спостерігали чимало разів, коли виникав так званий стокгольмський синдром.

В часи сталінізму і зараз, коли в багатьох країнах спостерігаємо чимало рис сталінського режиму, для тих, кого взяли в “заручники”, було важливо стати “своїм”, гвинтиком людиноненависницької системи. Це гарантувало бодай надію на життя. А надія, як відомо, вмирає останньою. Ще краще, коли ти не просто ставав “своїм”, а брав участь у створенні каральної репресивної машини. І знову ж таки, це була оманлива ілюзія, бо репресивна машина перемелювала й тих, хто служив їй вірою й правдою, тамуючи тваринний страх за власне життя.

Під час стокгольмського синдрому заручник розуміє, що при спробі штурму він може постраждати. Для тих, хто атакує, головне розв’язати проблему, покінчити з тими, хто взяв заручників, а якщо постраждають і самі заручники, - все можна списати на некерованість ситуації, технічні проблеми. Подібне ми спостерігали в сталінській, вибачте, путінській Росії, коли гинули невинні люди і діти при штурмах школи в Беслані та культурному центрі в Москві. Заручники виступили як допоміжний матеріал для сталінських, вибачте, путінських спецслужб, коли ніхто, за великим рахунком, не зважав на людські життя. Є людина – є проблема, нема людини – нема проблеми. Це сталінське гасло засвоїли не лише в путінській Росії, а й в лукашенківській Білорусі, де за останні роки безслідно зникло чимало неугодних режимові людей.

Під час стокгольмського синдрому заручник перебуває у відносно безпечній ситуації й розуміє, що один необережний крок з будь-якого боку може призвести до його смерті. І якщо вплинути на тих, хто визволятиме його, він не може, то бодай намагається не спровокувати агресію з боку тих, хто його захопив.

З часом заручник починає розуміти мотиви того, хто його захопив. І мова в даному випадку вже не йде лише про боязнь за власне життя. Заручник часто-густо розуміє, що претензії – особливо політичні – того, хто його захопив, є єдино вірними, і лише так у даному випадку можна розмовляти з владою. І знову інстинкт самозбереження приходить на допомогу, коли можна дистанціюватися від ситуації й займатися конкретною діяльністю, яка негайно не призводить до загибелі.

А 23 серпня 1973 року в Стокгольмі виникла конкретна ситуація. Утікач із в’язниці Ерік Улсон увійшов до будівлі банку “Sveriges Kreditbank”, дістав автомат, вистрелив в повітря і взяв у заручники чотирьох працівників. Поліція за вимогою Улсона доставила в банк його співкамерника Кларка Улофсона. Три доби злочинці утримували заручників, аж поки 26 серпня поліцейські просвердлили отвір в стелі і сфотографували заручників і Улофсона, однак Улсон помітив наміри поліції і почав стріляти, обіцяючи всіх перебити у випадку газової атаки. Ще дві доби світ завмер, чекаючи розв’язки драми. 28 серпня газова атака все ж таки відбулась. Через півгодини після її початку захоплювачі здались, а заручників вивели цілими й неушкодженими.

Колишні заручники заявили, що боялись не захоплювачів, які нічого поганого їм не зробили, а поліцію. За деякими даними, вони за свої гроші найняли адвокатів Улсону і Улофсону.

В ході судового слідства Улофсону вдалось довести, що він не допомагав Улсону, а, навпаки, намагався врятувати заручників. З нього зняли всі звинувачення і відпустили. На свободі він зустрівся з Крістін Енмарк, однією з заручниць, і вони стали товаришувати сім’ями.

Улсон був засуджений до 10 років тюремного ув’язнення, де отримував багато теплих листів від жінок.

Відомий інший випадок, пов’язаний з так званим стокгольмським синдромом. 4 лютого 1974 року групою “Симбіонійська визвольна армія” (Symbionese Liberation Army — SLA) була захоплена Патриція Герст. Викрадачі отримали від сім’ї Герст 6 мільйонів доларів, але дівчина звільненою не була. Згодом з’ясувалось, що вона вступила до лав SLA і взяла участь у груповому збройному нападі. В вересні 1975 року вона була затримана разом з іншими солдатами SLA.

У вересні 2001 року талібські екстремісти викрали в Афганістані журналістку “Daily Express” Івон Рідлі. Вони утримували її 11 днів. Протягом цього періоду вона обіцяла імамові, що вивчить іслам, якщо їй дозволять повернутись до Лондона. Івона прийняла іслам влітку 2003 року і наразі дотримується суворих ісламських поглядів. Однак вона заперечує припущення, що прийняття нею ісламу є результатом стокгольмського синдрому, стверджуючи: “Я була залякана своїми викрадачами. Мене ображали, я була побита і позбавлена їжі. Це тривало, допоки я не зізналась, що цікавлюсь ісламом”. Проте психологи стверджують, що і в цьому випадку спрацював стокгольмський синдром.

Живучість сталінізму пояснюється багатьма об’єктивними й суб’єктивними причинами. Сучасні сталіністи залякують нас, нав’язуючи нам тваринний страх за власне життя. Отоді й виникає стокгольмський синдром, коли ми ототожнюємо себе з тими, хто своєю ідеологією захопив нас у “полон”. Ми й не задумуємося над тим, що самі сталіністи – страшенно боягузливі люди, які бояться будь-якої тіні. Подолати власний страх, бути Людиною з великої літери – ось єдині ліки від сталінізму. Тож не чекаймо, допоки помре останній носій цієї людиноненависницької ідеології, а вже сьогодні зробімо все можливе, аби вона назавжди зникла з нашого життя.