Степан Хмара: країну люблять не за щось…

Якийсь час тому назад в одному «живому журналі» довелось прочитати «крик душі» однієї авторки. Жінка написала наступне: «Я — не патріот. Я не можу більше любити цю країну. Патріотизм — то такі рожеві окуляри, але мало-помалу хтось спершу розіб’є скельця, а потім по одному витягне уламки. Спочатку була любов безумовна, потім прийшли якісь пояснення: я люблю Україну за історію, літературу, природу, архітектуру. А потім бачиш: історія як історія, література вся придушена, природа нікудишня, архітектуру понищили... Лишається любити Україну за фольклор і міфологію. Більше собі нічого не придумаю».

Слова гіркі і нібито слушні. За що любити теперішню Україну? У пошуках відповіді на це питання «Обозреватель» надумав звертатися до знаних та впізнаваних людей – різного віку, різного життєвого досвіду – аби почути їхню версію. Всім нашим співрозмовникам ми будемо ставити запитання, які відрізнятимуться між собою. Але фінал буде спільним: що таке сьогоднішня Україна? Куди вона йде? Чи заслуговує ця держава на любов своїх громадян? Такий аналіз є не зайвим, особливо враховуючи, що Україна – вже досить доросла «дівчинка», цьогоріч вона відзначатиме своє двадцятиріччя, і час підбивати певні життєві підсумки для неї настав давно.

Серію інтерв’ю ми відкриваємо розмовою зі Степаном Ільковичем Хмарою – багаторічним політв’язнем радянського режиму, борцем за незалежність, депутатом Верховної Ради перших скликань, одним словом, відомим пасіонарієм, який, як ніхто інший, заслуговує на те, щоб почати велику патріотично-виховну роботу. Для читачів «Обозу» і всіх бажаючих згадати про те, як починалась Україна…

- Степане Ільковичу, вас обрали депутатом до Верховної Ради першого (і, як прийнято казати, демократичного) скликання. Розкажіть трохи про ті часи…

- Насамперед хочу сказати про тодішні вибори. До речі, тоді був досить демократичний закон, який дозволив у Верховній Раді тоді ще Радянської України утворити досить потужну опозиційну групу чисельністю понад 120 чоловік. Це ті люди, які об’єднались згодом у Народну Раду – неоднозначне утворення, але здебільшого все ж патріотично налаштоване. А я тоді увійшов до складу однієї з комісій (парламентських комітетів тоді ще не було) – комісії з питань суверенітету.

- З питань суверенітету? І це на тлі підготовки так званого союзного договору, про якій тоді так багато йшлося?

- Так, за задумом Москви, саме Україна повинна була стати ініціатором «оновлення» Радянського Союзу…

- Чому саме Україна?

- Тому що Україна – найбільша республіка після Російської Федерації. Вона завжди була фундаментом Російської імперії. І зараз кремлівське керівництво усіма засобами чіпляється за Україну, прекрасно розуміючи, що без наших ресурсів Росія ніколи не стане великою світовою державою.

- Отже, частина депутатського корпусу тоді переймалася союзним договором, а ви тим часом…

- …виступив на засіданні комісії і сказав, що бачу наше завдання в тому, щоби сприяти незалежності України. Оскільки більшість депутатів представляли партійну номенклатуру, я очікував різку негативну реакцію. А натомість була німа сцена. Як у «Ревізорі». Був шок і несподіванка. Як це – незалежна Україна? Воно, звичайно, не погано було б, але ж цього ніхто не дозволить. Така була психологічна настанова.

- Декларацію про державний суверенітет України було прийнято 16 липня 1990 року. Що сталося потім?

- Далі ми почали робити крок за кроком для утвердження справжньої незалежності. Було прийнято закон про економічну самостійність, була прийнята постанова (а постанова тоді мала силу закону) про проходження військової строкової служби на території України. Останнє було дуже серйозним актом, бо на осінь 1990 року наші юнаки вже мали юридичний захист і були позбавлені необхідності служити десь далеко поза межами України.

Ну а далі все розвивалось ще цікавіше. Розпочалася так звана студентська революція, революція на граніті… Не забуваймо, що на той час у парламенті була комуністична більшість, але підтримка демократичних сил у суспільстві була колосальною. Щодня тут, під Верховною Радою, збирались тисячі людей – і приймати рішення було легше. Але я розумів тоді, що міняти треба не декор, а всю владу в цілому. Потрібна була демократична більшість у Верховній Раді і потрібні були перевибори.

Тож студентська акція першочерговим своїм завданням бачила дострокові перевибори до Верховної Ради та до місцевих рад. Таку небезпеку добре усвідомлювала номенклатуру, тому чинила шалений спротив. Навіть Кравчук приходив агітувати студентів, щоб вони скоріше завершували акцію, казав, що ми, мовляв, всі ваші побажання врахуємо… Головне, що партноменклатурі таки вдалося молодь переграти, і звідси, від цієї стратегічної помилки, я вважаю, і тягнуться всі наші негаразди.

- Так в чому ця стратегічна помилка полягала? В тому, що студенти не відстояли пункт про дострокові вибори?

- Так, цей основний пункт – про невідкладне проведення перевиборів – зі студентських вимог був вилущений. Щоб задовольнити студентів, підкинули їм кісточку – звільнили з посади прем’єр-міністра Віталія Масола. А цього робити було не можна, бо Масол був на порядок кращий керівник, ніж його наступники, зокрема, й Вітольд Фокін.

- Виходить, студенти в усьому винні. Але вони могли і не виходити на Майдан. То що, без їхньої акції не було б і незалежності?

- Шукалися різні засоби тиску на владу, і студентська акція була однією з форм такого тиску. До речі, у ті дні я їздив у Донецьк, і можу засвідчити, що шахтарі готувались підтримати студентів. Тоді міг розпочатися загальнореспубліканський страйк. Але якщо вже не вдалося переобрати органи влади у 1990 році, треба було зробити це у 1991-му, вже після ГКЧП і після отримання Україною незалежності. Але й тоді країна пішла по сценарію, нав’язаному номенклатурою. Пройшли вибори президента, але формування президентської гілки влади було явно передчасним – Україна на той момент ще не мала повноцінного, добропорядного парламенту, а за таких умов жоден президент – хай навіть золотий – ситуацію не врятує.

- Якби не ГКЧП, не ув’язнення Горбачова на Форосі, Україна підписала би союзний договір, і увійшла би до складу чи то «оновленого» СРСР, чи то якогось іншого формату СНД. Навряд чи ви будете з цим сперечатися…

- Буду. Ніхто ніякий союзний договір не підписував би. Тоді настільки активним було суспільство, настільки домінуючою ідея незалежності, що Кравчук – якби він поїхав до Москви підписувати якийсь договір – просто не зійшов би з трапу літака.

- Он як? Ну а якби у Москві перемогли «гекачепісти»?

- Вдався би путч чи не вдався би, об’єктивно Союз був вже мертвий. Це хай Кравчук наївним розповідає, як він у Біловезькій Пущі розвалив Радянський Союз… Було досить вагомих причин, зокрема, й соціально-економічна ситуація, які свідчили про те, що час СРСР вже добіг кінця. Потрібен був хіба що якийсь поштовх. І таким поштовхом стало якраз ГКЧП. Хай би навіть путчисти перемогли і на кілька років заморозили ситуацію. Не думаю, що це пішло б в мінус для України.

- Чому?

- На ті кілька днів ті пристосуванці, які встигли здати свої комуністичні квитки, знову побігли сплачувати партійні внески. Тобто уся ця наволоч успішно засвітилась і згодом відійшла би зовсім – це було б очищення, і за рік-два їй дорога до влади була би вже закрита.

- Але без кровопролиття, напевно, не обійшлося би…

- Знаєте, коли у суспільстві вичерпалась всяка підтримка влади, врятувати ситуацію вже нічого не може. Ну, спробували пустити кров у Прибалтиці, загинули там люди… Але силою людей вже не втримаєш, тим паче, коли страху вони встигли позбавитись. Тоді в Україні був дуже сприятливий момент для зміни влади. Але тут свою негативну роль відіграли ще й наші «заслані козачки», деякі відомі українські письменники, «делеговані», зокрема, і в Народний Рух.

- Ви покладаєте відповідальність на Кравчука, на «засланих козачків», на кого завгодно, але водночас добре відгукуєтесь про Володимира Івашка – першого секретаря ЦК КПУ і, за сумісництвом, спікера у Раді першого скликання. Між тим саме у парламенті приймали ключові рішення…

- Івашко був комуністом. Але він також був і українцем. Розумієте? Мені не раз доводилося з ним бесідувати у курилці. Він знав, хто я такий, знав, що я – колишній політв’язень… Івашко був толерантною людиною – допустив, що частину комісій у ВР очолили представники опозиції. До того ж, він був вихідцем з економічної номенклатури, прекрасно орієнтувався у економічних питаннях. В ЦК КПРС його недарма запідозрили у певних «мазепінських» настроях і забрали до Москви, як забрали свого часу і Шелеста. Івашку як дисциплінованому комуністу не вистачило сил боротися до кінця і залишитися в Україні…

- Ви не раз повторили думку про те, що Україні потрібні були перевибори, які дозволили б очистити владу від партійної номенклатури. Вони не відбулися ні у 1990-му, ні в 1991 році. Але вибори до парламенту пройшли у 1994-му. Причому повністю на мажоритарній основі. Тобто люди самі зустрічались з кандидатами і голосували за найбільш гідних. Чому тоді не відбулася докорінна зміна влади? Здається, тоді цьому процесу вже ніхто не заважав…

- В історії дуже важливу роль відіграє фактор часу, а найбільш сприятливий момент було упущено. Станом на 1994 рік вже три роки як існувала президентська гілка влади, з’явився адмінресурс, словом, пішла руйнація… Хвиля суспільної активності спала. Люди почали заробляти на життя деінде, влаштовуватися на роботу за кордоном, привозити сюди з Туреччини чи Польщі всякий непотріб і ним торгувати…

- «Помаранчева» революція не була поверненням цього сприятливого моменту?

- Звичайно, що була. Але ті, хто був на вершині влади, його знову не використали. Передусім це стосується тодішнього президента, а про прем’єра я взагалі не хочу говорити. Про що тут говорити, якщо влада ані не скористалася тодішньою колосальною підтримкою, не виконала завдань, які стояли перед нею.

- При незалежній Україні виросле вже ціле покоління. Наскільки воно, на вашу думку, відрізняється від тих студентів, які голодували 20 років тому? Наскільки іншим стало суспільство в цілому?

- Завжди є частина тих, кому потрібна Україна, і частина тих, кому не потрібно нічого. Так, дійсно, виросли цілком нові люди, які вже не знають, що таке радянська влада, що таке терор КДБ, що таке арешт за читання якоїсь книжки… Вони цього всього на своїй шкурі не відчули. Є дуже талановита молодь, але молодіжне середовище (та й суспільство загалом) у нас іще не структуроване. І поки цього не станеться, у нас не буде здорового партійного середовища, будуть олігархи, які продаватимуть місця у списках…

- Якою ви бачите сучасну Україну? Куди вона рухається? Яке має майбутнє?

- Сказати, що я – песиміст, я не можу. Я реаліст. Почну з того, що Україна знаходиться у глобалізованому світі, в якому у нас немає друзів. Є або конкуренти, або вороги. В політиці загалом не буває друзів, всім керує державний інтерес. Ось це і треба враховувати. Більше думати і менше слухати зовнішніх порад.

- За що, на вашу думку, громадянин України має любити свою державу?

- А «за що» не буває. Він, цей громадянин – як та травинка, що з’явилась на цій землі і пустила тут своє коріння. За що та травинка мусить любити цю землю? За що я мав страждати більшу частину свого життя? За те, що я – українець. І я хочу, щоб моя держава була однією з найпотужніших у світі. Всі можливості у нас для цього є. Для цього Богом дана нам ця прекрасна земля, чудова природа, обдаровані люди, кожен з яких повинен пам’ятати, що він – дитя України, і думати про те, що корисного він може зробити для свого суспільства і своєї країни.