Той дощ, здається, таки вирішив мене дістати. Уже третій день поспіль. Усе пахне тим дощем: небо, вікна, стіни, навіть улюблений темно-вишневий светр.

Видео дня

            Мала пішла купити хліба, бо мені ліньки вилазити з-під тепленької ковдри.

            Думаєш, я сумую? Ніскілечки.

            Думаєш, хочеться лежати і дивитися у вікно, аж допоки сама не стану тим дощем або він мною? Певно що ні!

            Хочеться сидіти на ліжку, обхопивши коліна руками, і слухати, як цокає годинник.

            Цок-цок… Кап-кап… Хлюп-Хлюп… - то Мала прийшла з хлібом. О, ще й печиво купила. В шоколаді. Моє улюблене. Зимно там? Та трохи зимно.

            Чи може бути тепло, якщо годинник так помалу тупцяє на одному місці.

            Така гарна картина. Я би такої ніколи не намалювала. А ти як думаєш? Та, власне, що мені до того, як ти думаєш.

            Правда ж, гарна картина? Ні, дякую, чаю більше не хочу. Думати про дощ… Які дурниці! Хіба-що ти міг таке вигадати. От, про годинник – то зовсім інша річ.

            Цок-цок… Краплі по підвіконню. Не нудно. Хіба трохи затепло під ковдрою після двох горнят чаю. Суничного, здається, чи м’ятного.

А я люблю каву з молоком.

            Тепер є причина скинути ковдру і сісти, обхопивши руками коліна. На годинник навіть цікавіше дивитися, ніж на той триденний дощ. Дощ треба слухати. Але йому цього не треба. Подумаєш? А тобі? Напевно, ти зараз усміхаєшся.

            Ми ж недавно пили чай! Ну, добре. А печиво ще є? Годинник зупинився. Я так і знала!

            А картина! Хіба то картина – бацьканина суцільна. Сама би таку намалювала! А ти як думаєш?

            Ти думаєш про дощ… про дощ, який, здається, таки вирішив мене дістати.

            Тепер спеціально дивитимусь на нього. Аж поки… аж поки не стану ним… Три дні поспіль. Я стала тим дощем.

            Знаєш, ти справді дивак! Уже тиждень світить сонце, а ти далі думаєш про дощ.