Литературный конкурс. Василько

Якось доручили мені глядіти сусідського шестирічного хлопчика Василька. Взагалі, ми з ним непогано ладили. Василько, як і кожна нормальна дитина, любив гасати надворі з друзями, але при цьому час від часу навідувався до мене, щоб засвідчити, що він живий-здоровий. Загалом мене все влаштовувало, ось тільки я  дуже нервувала, коли малий десь бродив після заходу сонця. Я і просила, і молила Василька – хоч би тобі що. Але ж не замкнеш дитину на замок. Він гуляє десь за дня, а повертається, коли стемніє. Перші два дні я виходила надвір і поночі його шукала, гукала, але так і не знаходила і, ні з чим повернувшись у дім, чекала Василька, а потім трохи сварила, але зовсім трохи. Якби ж це діяло… Третього вечора, коли почало сутеніти, я вийшла на поріг і вдивлялася в далечінь, ламаючи голову, в який бік він подався. І ось неподалік, зовсім близько від себе, я помітила худеньку фігурку Василька. Він був сам, без друзів. Я мовчки стояла і спостерігала за ним. У руках хлопчик тримав іграшкову драбинку. Аж раптом драбинка почала видовжуватись і збільшуватись у розмірах доти, поки не стала великою драбиною аж до неба. Василько прудко поліз по ній. А коли був досить високо, витяг щось із кишені і почепив на небо. Це була зоря. Перша вечірня. Відтоді я більше ніколи не сварила хлопчика.