Літературний конкурс. Дитячі ігри

Надходив вечір. Село поволі огортали густі осінні сутінки – вологі і тягучі, що пахнули прілим листом і гіркуватим димом.

Від однієї думки про те, що скоро стане геть темно, у тітки Фросі на очі навернулися сльози, а пальці

починали дрібно тремтіти. Подумати тільки! Скільки років нічого не боялася, і - прости, Господи! але ж правда...

– ні ущо всерйоз не вірила, а тут на тобі! З учорашнього вечора місця собі знайти не може. Воно, ніби то,

не так і страшно, але все ж...

Почалося все з того, що раптом захворіла Марійка, її онучка (скажи кому - 43 роки, а вже онучці

скоро чотири буде... але нічого, винянчимо...). Не така й страшна хвороба – більш на простуду схоже, але

щось ніяк не видужує дитя. Вже й фельшера з села видзвонила; він, правда, явився тільки наступного дня,

але й на тому спасибі – кому охота пертися по такій дорозі (точніше, дорогою то можна назвати тільки коли

дощу довго нема, а так – одні вибоїни, грязюкою залиті) на їхній хутір? Він подивився і сказав те, що вона

і без нього знала: парте ноги, чай колотіть та надвір не пускайте. А як буде геть зле, то дзвоніть у лікарню.

Ага. Аякже. Вже вона туди біжить...

Сама себе весь вік лікувала, як уміла, і доньку виростила, то ж і з цим дитям впорається.

Але підступний кашель чомусь ніяк не проходив. Наче, вже й полегшає дитині, а надвечір знову – жар, і вночі

воно мучиться... Сама вже біля неї замучилася. Жарти хіба – другий тиждень. Почала вже думати і про слова

фельдшера.

З тими невеселими думками пішла свині порати. Поверталася швидко, поспішала – дитя само у хаті! Вона хоч,

Марієчка, і розумниця, але все ж таки мала ще дуже. Аж тут раптом пролунав дитячий сміх, та так голосно!

Наче Марійчин голосок, але чого б їй сміятися?

Фрося підійшла до вікна, і з подивом побачила на ліжку біля Марійки ще одну дитину. То був хлопчик, може,

трішки старший від її внучки, смаглявий і жвавий. Ніби циганча якесь.

Діти підкидали вгору іграшки і старалися ухилитися, коли вони падали. Якраз це заняття і викликало такий сміх.

Налякана Фрося побігла до хати; дитя саме ж не прийде, знати, десь є його рідні чи хто там. Але хто б міг

прийти так тихенько до хати?

Та коли вона підбігла до хати, двері так само були підперті віником, як вона їх і залишила. Серце вже

підступно калатало аж десь біля горла, поки влетіла до кімнати, де лежала Марійка.

Марійка була одна.

- Ой, донечко... – Фрося важко бухнулась на табуретку. – Мабуть, померещилося...

- Сюди ж ніхто не заходив, донечко? – на всяк випадок вирішила перепитати.

- Гаврик приходив, - відповіла Марійка.

- Який Гаврик! То ж тільки твоя вигадка! – аж розсердилася Фрося. – Як би це він до тебе приходив? Нема на

хуторі дітей, окрім тебе, а чужі сюди не ходять!

Цим Гавриком мала моричила їй голову вже давненько; мов, приходить до неї товариш і вони разом граються.

Але Фрося не сумнівалася, що то тільки вигадка: нудно їй одненькій, ні з ким погратися. А у бабусі, куди правди діти, не так багато часу на ті ігри – господаство ж на шиї, а вона одна... От і вигадує собі дитина. Її мама також у такому віці розповідала, що у неї під ліжком живуть вужі, які говорити вміють.

Проте підступна думка таки пройшлась холодком по спині. А що, як раптом...

- Марієчко, а який той Гаврик? Розкажи, який він з себе?

Мала якусь хвильку думала.

- Він такий... Такий... Він кораблики гарно в калюжах пускає!

Тітка Фрося усміхнулась. Від душі їй трохи відлягло. Примарилося, мабуть. Всяке буває.

На тому й заспокоїлася.

Але на слідуючий день, повертаючись з повітки, таки не втрималася і підкралася під вікно. Зазарнула...

і обімліла: біля Марійки знову сидів той самий хлопчик і щось їй говорив, пока мала протирала долоньками

заспані оченята. Та найстрашнішим було інше: на голівці циганчати, з-під пухнастих кучериків стирчали...

ріжки! Маленькі, білі, як у козеняти, але ж ріжки! А це атрибут відомий.

Не тямлячи себе з жаху, тітка Фрося почала з жаром хрестити вікно, промовляючи одну з тих двох молитов,

яким ще її бабуся вчила.

Бісеня підстрибнуло, мов ошпарене, глянуло на неї переляканими чорними очиськами і кинулось навтьоки.

Коли Фрося, ледве тримаючись на ногах, зайшла до кімнати, Марійка розмазувала по личку сльози.

- Баба кака! Нащо ти Гаврика прогнала? Він мені жолудів приніс...

- Я... Які жолуді? Дитинко, то ж ворог... – ледве вимовила Фрося.

- То Гаврик, а не ворог, - далі рюмсяла Марійка. – А з ким мені тепер гратися?

Ледве заспокоїла малу. Проте сама ніяк не могла знайти спокою. Що ж це таке на світі робиться? Де ж це видано,

щоб ці... ці... вже до хати ходили?

Та найгіршим було те, що ніхто не міг її заспокоїти чи порадити щось у такому дивному випадку; звичайно,

можна було розповісти сусідкам, але хіба вони повірять? Посміються тільки, скажуть, що закусювать треба краще,

а то ще й у «дурку» запруть... Хіба що сходити у село до батюшки.

Вже й намірилася, і зібралася, і вдяглася вже, а у самих дверях зупинилася. А що вона йому скаже? Бісенята в

гості ходять? Теж не повірить. А як повірить, то ще гірше – скаже, а що це Ви, тітко, там таке робите у себе

в хаті, що ні до кого з порядних людей не ходять, а до Вас забігають?

Тільки сорому набераться на все село, а то ще й відьмою охрестять. Спробуй тоді, відмийся....

Ні. Краще самій воювати.

А, може, нічого подібного більше і не повториться.

Тітка Фрося зітхнула, кинула на стілець свою куртку і пішла варити їсти.

Страхи страхами, а дитя чимось годувати треба...

Проте з наближенням ночі все тривожніше їй робилося. Може, дарма вона не пішла до батюшки?

Ввімкнений телевізор трохи додавав сміливості; все-таки, хоч якийсь голос у хаті. Марійка тихо спала на її ліжку. Мало-помалу тривоги почали також засинати. Проте, коли у двері хтось постукав, Фросине серце, здавалося, враз вистрибнуло з грудей і забилося у найтемніший куток.

Стук повторився.

Деревяними ногами дочалапала до веранди. Жіночий силует у віконці. Може, сусідка?

- А хто...хто там? – змусила себе запитати.

- Відчини, то й побачиш, хто, - відповів молодий незнайомий голос.

Та, врешті, чому вона мусить тремтіти? Це її хата. А для дуже нахабних – то он і кочерга під рукою.

Думка про кочергу трохи заспокоїла, і Фрося відчинила двері.

На порозі стояла смаглява висока жінка. Циганка, скоріш за все. Але що вона тут робить?

- На кочергу свою не поглядай, битися я з тобою не буду, - відразу заявила незнайомка, і у Фросі все

похололо всередині. Звідки вона... про кочергу?

- Ти чого дитину мою образила? – знову в лоб запитала жінка, навіть не намагаючись увійти.

- Яку дитину? – запитала Фрося, хоча вже почала розуміти, про що йде мова.

- Мою, яку ще! Гаврика мого! Чим він тобі завадив?

Фрося тільки мовчки дивилася, не маючи сил видавити з себе хоч слово.

- Прибігло додому, нажахане таке! Я вже думала, переляк доведеться викачувати... Чим він тобі не догодив?

- Та як... Та як же... – Хапнула повітря Фрося, і нарешті зібралася з силою. Адже мова йшла про найдорожче

– про Марійку.

- А чого він внадився до моєї дитини? Що, не може по собі товариша знайти? Де це видано, аби хрещене дитя

водилося з... прости, Господи!

Фрося вперла руки вбоки і нарешті відчула себе вільніше. Чому це вона мусить виправдовуватися? Було б перед ким!

- Думаєш, я така рада, що він сюди преться? – сказала раптом жінка. – Вже і била, і лаяла, й хоч би тобі що! Тільки відвернуся – а за ним уже смуга лягла!- почала скаржитися Гаврикова мати. – Я й сама знаю, що негоже з вами водитися, а спробуй, втовчи йому в голову!

- Оце ж і з моєю те само, - і собі зітхнула Фрося. – Півдня прорюмсала сьогодні. Хоч кілок на голові теши!

Обидві зітхнули.

Незнайомка всміхнулась, перехопивши погляд Фросі, яка постійно з-під лоба поглядала на копицю чорних кучерів на

голові у зайди.

- Та не заглядай, не заглядай, немає. У жінок немає.

Фрося мимволі здригнулася і руки знов почали зрадливо тремтіти.

- Ну то йди собі, - Фрося взялася за двері.

Жінка знизнула плечима і вже ступила було кілька кроків, на превелике полегшення Фросі, але потім озарнулася і

запитала:

- А свою чому не лікуєш? Хоч то й не моє діло, але малий казав...

- Та як її лікувати? Вже що хоч пробувала, - знову зітхнула Фрося, на якийсь час забуваючи, хто перед нею.

- Візьми цвіт ливовий і «пастушої сумки» пучок, тарава така. Запар окропом і хай пє на вранішній зорі і на

вечірній, - мов знехотя буркнула жінка і пішла.

- Та липа може в кого ще і є, а цю «сумку», де ж я її викопаю вже? – гукнула Фрося, але слова її зверталися

до порожнечі – на подвірї нікого не було.

Усе те сталося вчора. А тепер Фрося знову сиділа, мов на голках, і чекала приходу темряви.

Хоча той Гаврик, звичайно, і вдень приходив, але вночі воно якось страшніше...

Явиться знову чи ні?

Хай би там що, а не пущу бісівську морду до хати, - сама собі додавала сміливості Фрося. – Хай що хоч витворяють, а не пущу! Не дам із нас глумитися!

У двері хтось постукав.

Зібравшись із духом, Фрося рішуче попрямувала до веранди.

Ну, хай тільки спробують!

На порозі стояв Гаврик. Чемно так зложив ручки за спиною і тільки блимав чорними своїми очиськами.

Фрося набрала повні легені повітря, щоб раз і назавжди пояснити «бісівській морді», що з нею звязуватися –

собі дорожче, але тут малий дістав з-за спини невеличкий вузлик.

- Це для Маськи, - буркнув він.

Якусь хвилину Фрося розгублено дивилася на нього, не знаючи, що сказати.

Вузлик якимось чином вже опинився в її руці.

Малий повернувся і хотів було йти геть, як вона нарешті знайшла слова.

- Ніяка вона тобі не Маська! Її Марійка звуть.

Той тільки глянув з-під лоба і насупився.

- Ач ти який, морда твоя! Та чого там стовбичиш, холоду напускаєш? Заходь вже, раз прийшов...

Тітка Фрося сиділа на пеньку за хатою, мружачись від несподівано яскравого сонечка. Запах сирості і перестиглої

трави підіймався від землі; прохолодний вітер з недалекого лісу дражнив носа запахом свіжих грибів. І так добре

було нікуди не бігти, не поспішати, а сидіти собі і насолоджуватися таким приємним відпочинком...

Біля льоху майнула чиясь тінь. Пес, що донедавна мирно дрімав біля буди, враз підхопився на всі лапи, наїжачився

і погрозливо загарчав.

- Цить, Рябко! Розходився, - шикнула на нього тітка Фрося.

- Хто там ходить? То не ти, Едо?

- А хто ж іще? – відповів знайомий голос.

- То чого там тиняєшся, ходи сюди! По сто грам випємо ради празника.

Чорнява Еда (так, як виявилося, звали матір того Гаврика) вже стояла поруч. Тітка Фрося якось швидко звикла і до

її смаглявої мармизи, і змирилася з тим, що якась там їхня дорога проходила попід самісіньким її погрібом, от

тільки до раптових появ «сусідки» ще ніяк звикнути не могла. Втім, та вела себе досить чемно і зайвий раз не

маячила перед очима.

- Ну то як, сто грамів випєш? – повторила запрошення Фрося.

- А чого б ні, - погодилася Еда. – Давай тільки... Ну, не за свято, а за щось інше. Ну, хоч і за здоровя.

- За здоровя, так за здоровя, - кивнула тітка Фрося і пішла відчиняти хату.

А за годинку, обидві вже веселі і «веселенькі», вони вирішили піти поглянути на дітлахів.

- Хоч би в ліс не подалися, - зітхнула Фрося.

- Та чого ти! Якби й до лісу, то мій не заблудить, - заспокїла Еда.

Поки вони минули кілька останніх по вулиці хат, за якими вже тягнулося покинуте поле, повз них, квапливо ступаючи,

пройшла молоденька жіночка у білій хустці.

Еда чомусь чмихнула, озирнувшись їй услід, але та так і не підняла очей, а швидко попрямувала далі.

- Ти чого? – здивувалася Фрося.

- Та ходять тут... всякі.

Тітка Фрося тільки знизнула плечима. Але не могла не погодтися – що правда, то не брехня – усякі ходять...

Дітей ніде не було видно.

- Ану глянь ти, а то я щось не второпаю, куди це вони побігли?

Еда примружилася.

- Та вони під грушею, біля лавки!

Старезна груша росла сама-одна у полі, що розділяло смугу лісу і село; поле давно вже заросло бурянами,

покинуте. Біля тої груші любили призначати побачення; а чиясь добра душа ще й лавочку з дощок склепала.

Саме там і гралася малеча.

Але поряд з їхніми двома захоплено копало ямки в землі ще одне дитя – біленьке, з пухнастими кучериками,

в якомусь кольоровому пальтечку. На перемазаному грязюкою личку два великих яскраво-блакитних ока світилися

щирою радістю.

Фрося і Еда здивовано переглянулися.

- А це з вами хто? Де ви його взяли?

- Гаврику, відповідай! – взялася в боки Еда.

- Його, либонь, вже півсела шукає! – розхвилювалася Фрося.

- Та ніде ми його не взяли, - шмигнув замурзаним носом Гаврик. – Сам до нас причепився.

- Його звуть Ароном, і він буде гратися з нами, - спокійно заявила Марійка, витираючи брудні рученята

об свої панчішки.

Арон поглянув на неї, посміхнувся і мовчки повернувся до своїх справ.

- То а де ж його мати, чи ще хто? Не може ж маленька дитина отак собі сама бігати! – далі хвилювалася

Фрося, але троє малих бешкетників уже поторохтіли геть, голосно сміючись.

- Та знайдеться, тобі чого хвилюватися?

Обидві сіли на лавку. Та ледве вони це зробили, як жінка у білій хустці зявилася знову, хоча ще хвилину назад

і близько нікого не було видно.

- Арончику, синку!

- А, от і матуся знайшлася, - собі під ніс буркнула Еда.

- Арончику, іди сюди!

Та малий ніби і не чув. Він якраз був зайнятий тим, що гнав перед себе пару «коней» - Марійку і Гаврика, перевязаних якимись мотузками. Коні з усіх сил намагалися вирватися, але він міцно тримався...

Не можна було без усмішки на все це дивитися.

- Ароне!

- Та вгомонися ти! – махнула рукою Фрося. Хай собі граються. Діти ж. А дітям усе можна.

Жінка розгублено дивилася то на Еду, то на Фросю, а потім мовила, наче сама до себе:

- Але ж там... там людська дитина!

- Ну то й що? – знизнула плечима Еда. – Я ж он свого відпускаю. Хай бігають, поки діти. Встигнуть ще...

Жінка зітхнула і сіла скраєчку на лавку.

- Як тебе звуть? – запитала Фрося.

- Міріам...

- Міля, значить... Мілю, насіння будеш лускати?

Фрося дістала з кишені старої куртки жменю гарбузового насіння і відсипала спочатку Міріам, потім Еді.

А троє дітлахів, мов горобці, кублилися поміж високих стебел бурянів впереміж із травою, вже пожухлою у

передчутті недалеких холодів.

Часом нілітав вітер, і тоді Аронові біленькі крильця весело лопотіли і світилися проти сонечка.