Леся Гонгадзе: «Купити мене неможливо»

1,3 т.
Леся Гонгадзе: «Купити мене неможливо»

Мати Георгія Гонгадзе разом із його дружиною Мирославою, напевно, є найбільш зацікавленими особами у повному розслідуванні щодо долі Георгія. У відповідях пані Лесі в інтерв’ю «Дню» — багато запитань щодо теперішнього розслідування справи Гонгадзе і взагалі верховенства права в Україні. Її не влаштують і не введуть в оману ані декларації про те, що справу розкрито, ані аргументи якоїсь «вищої політичної доцільності» щодо уникнення відповіді на запитання — а хто замовник? Просто вона хоче правди.

— Пані Леся, сьогодні (8 липня — Ред.) ви вп’яте здавали кров на ДНК. Ви ще маєте надію домогтися правди?

— Я просто мати, яка хоче знати, де похований її син і біля кого буде похована вона. Мене часто називають мужньою, сильною, а я — лише оболонка. Всередині все вигоріло. Якось жінки, які оточили мене, прагнули доторкнутися до мене в надії взяти від мене частку енергії та сили. Підзарядитися, як казали вони. Які смішні! У мене зовсім не залишилося сил…І все ж таки хочеться добитися правди, і тому я вперто констатую факти: так, на правій кінцівці пред’явлених останків осколочні поранення руки співпадали з пораненнями мого сина, які він дістав в Сухумі в 93-му. А от стопа, пальці, не належали Гії. (Хіба мама не впізнає пальці свого сина?!) У мого сина була екзема на ногах, а на тих ногах екземи не було…

Видео дня

І хоча ДНК крові не дає 100-відсоткового результату, я погодилася п’ятий раз здати кров. Приїхали представник Генпрокуратури, слідчий з особливо важливих справ, разом із працівником судмедекспертизи. Мені здалося (чи то дійсно так було?), вони ховали від мене очі. Ще б пак! Гра продовжується, панове?

Але я погодилася здати ще раз кров, і повірте, це не дуже приємна для мене процедура. Хоча й проста в медичному сенсі, лише за умови, що мені пообіцяли зробити, нарешті, аналіз волосся і кістки стопи, п’яти. Це може дати 100-відсотково правдивий результат.

— Тобто у вас ще жевріє надія поховати дійсно свого сина. І, можливо, правосуддя наздожене не лише виконавців убивства, а й замовників? Адже їх, нібито, шукають теж…

— Прошу пані, ніхто нікого не шукає, всім все ясно, і все знають, але граються, тягнуть. Страшать один одного. Кожен має у цій справі свій зиск. За великим рахунком, я вже нікого не цікавлю ( я маю на увазі можновладців), і Гія вже нікого не цікавить. Але хочеться влади, — коли ти раб того бажання, то підеш на будь-яке лицемірство. Одні відійшли, другі прийшли. Одна опозиція мною користувалася, тепер друга. Однак народ — сила незбагненна, і той, хто грається з народом, той погано скінчить. Я пройшла школу Грузії, я знала, як Гамсахурдія грав народом, тепер так само Саакашвілі.

Після небіжчика Кравченка ще більше людей замислилися — щось у нашому домі не так! Якщо вас змушують повірити, що міністр Кравченко сам собі два рази стрілив в голову, то що ще говорити!? Це вже щось більше за аморальність і неповагу до людей. Знаю, що у цій державі довідатися правду складно. Тому мені надіятися, що я можу добитися правди, проблематично. Все побудовано на брехні. А все ж таки я мати, і хочу, повторюю, знати, де похований мій син і біля кого буду похованою я. У мене більше немає бажань.

— Фотографії, де ви стоїте поруч із відомими політиками, — явище не рідкісне. Як до політики ви відноситесь?

— Справа в тому, що мене, моє прізвище просто використовували. Наприклад, пани Тарас Стецьків і Тарас Чорновіл, щоб увійти в парламент, одним з останніх козирів зробили обіцянку, що зроблять мене почесним громадянином України та Львова, що те зроблять, і ще це зроблять… А увійшовши в парламент, мені навіть «добрий день» не кажуть. І таких багато. Думаю, що 30% людей в парламенті знаходяться завдяки прізвищу Гонгадзе. Пояснюється це тим, що народ сприйняв цю трагедію, як особисту, і на сьогоднішній день люди розуміють, що таке може статися з кожним. «Справа Гонгадзе» стала своєрідним лакмусовим папірчиком, і якщо ти його тримаєш в руці, то ти — чесний. Однак після років численних обіцянок люди вже мало вірять, що злочинці будуть покарані. Як і мало вірять, що й наступні вибори будуть чесними. Але мене особисто вже використовувати я не дозволю. У мене навіть були такі випадки — на надрукованих агітках я стою поруч з якимось кандидатом в депутати. А я ніколи в житті його не бачила і поруч не стояла. А народ вірить — поруч стоїть Гонгадзе, то це щось означає!…

Єдине, кого я підтримала, так це Шкіля, та й то не його особисто, а у бажанні допомогти іншим хлопцям, що сіли в тюрму разом із ним. Щоб він, потрапивши до Верховної Ради, витягнув із тюрми своїх товаришів. Він не зміг витягнути. Вони всі вийшли хворі й понищені.

— Чи є у вас надія, що Захід допоможе у справі розслідування?

— Моя невістка Мирося вже три роки як подала в Європейський суд, ну і що вона виграла? Ніхто її справу не розглядає. Світ має свої проблеми. Якщо у нації немає лідерів, які б дбали за свій народ, то кому ми потрібні? Європа — це складний конгломерат, що на сьогоднішній день і сам замордований своїми проблемами. Як в сім’ї немає порядку, то ніхто збоку не поможе.

Нашим нардепам вже порозширяли крісла на 6 сантиметрів, а людина, яка такий живіт перед собою носить, вже не може мислити високими категоріями. Це вже раби, образно кажучи, шлунково-кишкового тракту. Кров до мозку не доходить. Сміх сміхом, а й над цим варто замислитися.

— Що вам ще болить сьогодні?

— Багато чого. Всі мають онуків. Водять їх на танці, на музику… Не знала раніше, що це може бути привілеєю. Невістка Мирося далеко, з нею її мама. А я тут сама…Напевно, ви знаєте, що племінник мого сина загинув при невизначених обставинах. В 17 років додому не дійшов, півроку шукали. А знайшли його на пасовиську чомусь саме тоді, коли я приїхала в село. Одяг чистий, а труп скелетований. ДНК ж не робили два роки, тримали в моргу, допоки мама не збожеволіла. Тільки тепер зробили… Тобто доля цієї дитини подібна десь на долю мого сина. А перед тим у 2002-му до мене приходила людина, з розмови з якою я осягнула, що буду мати проблеми з моєю родиною. Я тільки не розумію, що вони від мене хочуть?…

Той випадок якось відгородив від мене мою велику родину, не скажу, що від мене відвернулися (можливо, перелякалися). Мені ж довелося усамітнитися. Якби не мої брати, не знаю, як би я досі трималася.

До того ж з п’ять років поспіль я маю негативну інформацію, діти пропадають масово, і чимало батьків до мене звертаються по допомогу. Але що я можу зробити? Тому зараз намагаюся не спілкуватися з людьми, бо я втомлена від усього цього. Думати про щось глобальне я не в стані. Я тільки одне зрозуміла: ми живемо в дивному світі, чистилище переходимо тут, на землі, а не там, на переході — або до раю, або до пекла. Кожен вибирає свою подальшу дорогу тут. І про це варто пам’ятати.

— Ви й досі працюєте в інфекційній лікарні?

— Я — медик і своє покликання бачу лише у тому. А працюю я в лікарні, яку повною мірою можна назвати «богоугодним заведением». Адже до нас заможні не потрапляють. Заможні десь у приватних клініках, або до них додому приходять крапельницю робити. А у нас часті гості — бомжі, колишні зеки, хворі на СНІД, нещасні, обділені долею люди. Але до мене вони добре ставляться. Я переконалася, що люди — ті, що нагорі, і ті, що внизу, нічим не відрізняються…Але занадто ситі звіріють, а ситі звірі — стають добрими…

— Плівки Мельниченка значною мірою пов’язують зі справою Гонгадзе. Що ви з цього приводу думаєте?

— Знаю одне — визнати, що це труп мого сина, — означає визнати, що ці плівки правдиві. А цього не хочеться. Мені якось дзвонили ніби від Мельниченка, щоб я приїхала за кордон з ним поспілкуватися. Але навіщо я йому? Певно, це був привід витягнути мене з дому, а на дорозі мало що може статися. Занадто я вже бунтуюся і говорю вільно. Хоча — це моя єдина привілея. Я хоч і нещасна та абсолютно вільна й незалежна. І купити мене неможливо.

Ходжу я за звичкою в капелюшку, худа, стара жінка, з не дуже радісним обличчям. Діти кличуть мене старухою Шапокляк…А колись маленькою, пригадую, що заздрила старшим паням, — вони були такі спокійні, у гарних, тоненьких рукавичках, завжди напудровані, від них пахло духами та затишком. А я ніби розуміла, що не зможу стати такою спокійною, посміхатися своїм думкам і носити вишукані рукавички. Життя не дозволило мені цього, як не дозволило тисячам інших жінок спокійно зустрічати старість. За великим рахунком, кожен вік має свої принади. Великі роки дають велику мудрість і свободу — від багатьох речей, які узалежнюють молодих. Але відбулося якесь викривлення, все помішалося і помінялося місцями. На старість не можеш не працювати. Не можеш спокійно радіти сонцю, відпочиваючи від попередньо здійсненої тобою праці. Змушений працювати і ще тягнути молодих, їхні проблеми та біди.

— Вас люблять журналісти — за відвертість, ви не приховуєте ні своїх бід, ні бід інших...

— Вчора я розмовляла з Галиною Терещук, яка змушена вже кілька днів переховуватись. Цей кореспондент радіо «Свобода» має теж надто незалежний голос, а це в нашому суспільстві небезпечно. До речі, саме Галина потурбувалась про те, щоб мені встановили телефон. Ми потім часто з нею спілкувалися, і кожного разу я повторюю: «Галю, будь обережнішою!» Так колись я говорила своєму синові: «Гія, щось робиться недобре навкруги тебе» — «Я знаю, мамо, та все буде добре, нічого зі мною не станеться». Є люди, які не можуть йти всупереч своїм переконанням, всупереч своєму призначенню. Таким був і мій син.

А хочете ще дізнатися про мої проблеми? У нас вкрали лічильники у 2000-му році, відкрили кримінальну справу. Я подала до суду, бо мене образили, принизили. Я приїхала з Києва змучена, мене перед тим два роки не було. Чому я мала платити за 75 кіловат щомісяця? Шевченківський суд вирішив справу на мою користь, а обленерго подало апеляцію, і закінчилося це тим, що мене змушують платити за світло, яким я не користувалася. Мені взагалі виключили світло.

Я приписана на вулиці Хвильового. За 30 кроків від мене — сміттєзвалище, яке горить день і ніч, і сморід денно і нощно заповнює квартиру. І вже третій губернатор, другий міський голова призначений, а все я б’юся і б’юся, та нічого не вирішується. Я там жити не можу, змушена мешкати у брата.

— А пенсію вам підвищили?

— Я звикла жити за своїми потребами, а це означає, що у мене абсолютно немає ніяких захцянок. Ми все життя жили в нужді. І коли ми були дуже голодні, а сусід кидав псам ковбасу, мама сказала: «Нехай він кидає, у мене грошей на ковбасу немає. І тата я не пошлю красти, і сама не буду.» Це так закарбувалося в свідомості — не бери чужого.

Ось мені пропонували президентську стипендію, пропонували пенсію збільшити. Всі міністри соціального забезпечення намагалися задзвонити мені і збільшити пенсію. Я відповідала: коли буде більше у всіх, більше буде і у мене, а збільшувати одноосібно не потрібно.

Миросі пропонували 100 тисяч євро, щоб вона більше претензії до України не мала. Це означає взяти взятку, щоб потім мовчати. Нормально, коли суд присудить, а не, перепрошую Юлія Тимошенко буде давати гроші. Це принципове питання, втрачати свій авторитет не можна. Всі 5 років очікувань та страждань не виміряєш грошима, і ще невідомо, чим це скінчиться.

— Доводиться чути: от Мирося має в Америці добру роботу…

— Це лише ниці духом так можуть думати. Я на чужині прожила 24 роки, жила, як в раю, але не було дня, коли я про рідний дім не згадувала. Чужина — це як коханок, гарний, але не твій. Жити і помирати потрібно на рідній землі.

— Але у вас і громадянства українського немає…

— А в кого я маю просити громадянство? Я хожу в свою церкву, де ще мій прадід брав шлюб, а в мерії записані мої родичі ще за сотні років, Корчаки. І мені хтось із тих, що розвалив Україну, буде «дарувати» громадянство? Я і так його в душі ношу.

Ірина ЄГОРОВА, «День»