Про роль Порошенка у „справі Мельниченка”. Чому Піскун так і не зустрівся з майором

Проанонсована у минулому числі „Свободи” робоча поїздка до Сполучених Штатів Америки делегації Генеральної прокуратури України на чолі з генпрокурором Святославом Піскуном не відбулася.

Пан Піскун збирався допитати колишнього майора Управління держохорони Миколу Мельниченка стосовно зроблених ним за­писів розмов у кабінеті Президента Леоніда Кучми, пов'язаних із журналістом Георгієм Гонгадзе, а також вилучити оригінали цих записів і запису­ючий пристрій.

На проведення допиту Мельниченка, якому після отримання в Америці політичного притул­ку заборонено самостійно контактувати з на­шою Генпрокуратурою, була завчасно отримана згода генерального прокурора США Альберта Гонзалеса та департаменту юстиції. Останні по­діляють позицію С.Піскуна, що без свідчень ко­лишнього майора та дослідження оригіналів за­писів неможливо перевірити версію про причет­ність до вбивства Гонгадзе колишнього керів­ництва країни. Допит мав відбутися у примі­щенні українського посольства у Вашингтоні в присутності представників правоохоронних органів США. Щоб ця довгоочікувана слідча дія таки відбулася, С,Піскун навіть погодився на її проведення у будь-якому іншому визначеному господарями місці. Була також досягнута попе­редня домовленість, що експертизу оригіналів записів проводитиме американська фірма «Бек-Тек», яка вже раніше визнала достовірність дея­ких фрагментів. Однак Миколі Мельниченку не вдалося зустрітися з українськими слідчими че­рез незалежні від нього причини, про які трохи далі.

Нагадаємо, що першу спробу допитати екс-майора слідчі Генпрокуратури здійснили ще у вересні 2002 року. Тоді через департамент юсти­ції США вони передали 92 запитання по справі Гонгадзе, на які йому як свідку було запропоно­вано відповісти письмово. Та американський адвокат Скотт Хортон повідомив про відмову його клієнта видати Генпрокуратурі оригінали записів та записуючий пристрій, натомість Мельниченко погодився відповісти на запитан­ня слідчих за умови, що його покази не будуть використані проти нього самого. Генпрокурату-ра на це пристала, однак обіцяних відповідей на ті запитання немає й до сьогодні. Своє неба­жання співробітничати зі слідством Мельничен­ко мотивував політичною упередженістю ко­лишнього керівництва Генпрокуратури, підоз­рюючи, що воно знищить, як тільки отримає, докази причетності керівників МВС і Леоніда Кучми до викрадення й убивства Георгія Гон­гадзе. Зважаючи на те, як і куди завели слідство у цій справі відставні генпрокурори Михайло Потебенько та Геннадій Васильєв, такі підозри були цілком обгрунтованими.

Нова українська влада, намагаючись схилити Мельниченка до співпраці зі слідством, вдалася до безпрецедентних кроків. На початку березня генпрокурор С.Піскун особисто виніс постанову про закриття порушеної у листопаді 2000 року кримінальної справи по обвинуваченню колиш­нього майора у розголошенні державної таємни­ці, перевищенні влади та службових повноважень і підробці документів.

Із постанови про закриття кримінальної справи №49-945:

«„.Вивченням матеріалів кримінальної справи встановлено, що М.Мельниченко під час вчинення інкримінованих йому діянь перебував у стані край­ньої необхідності, а тому його вищезазначені дії не є злочинними.

...Мельниченко хоч і не був безпосередньо допи­таний у справі, однак у своїх неодноразових публіч­них виступах вказував на те, що він почав здійсню­вати запис розмов у кабінеті Президента України та передав частину з них для оприлюднення, щоб мати підтвердження розмов, які відбувалися, і в разі вчинення злочину проти осіб, про яких у них ішлося, при можливості попередити злочин або на­дати записи для його доказування.

...Діяв, як він вказує, в інтере­сах суспільства та фізичних осіб, яким могла бути заподіяна шкода, тобто виконував свій громадянсь­кий обов'язок по захисту прав і свобод людини та громадянина, передбачених статтями 21—68 Конституції України.

...Діями Мельниченка шкода бу­ла заподіяна саме з метою усунен­ня вказаної небезпеки, і в даній си­туації він об'єктивно не міг діяти інакше, оскільки будь-які його звернення до Президента України чи навіть публічні заяви про те, що він чув розмови, без оприлюд­нення відомостей, якими він неза­конно заволодів і розголосив, не мали б позитивного вирішення.

...При вчиненні інкримінованих Мельниченку дій ним не були пере­вищені межі крайньої необхіднос­ті, оскільки іншого засобу для усу­нення небезпеки без заподіяння са­ме такої, яка йому інкримінуєть­ся, але не більш значної, ніж від­вернена, шкоди у Мельниченка не було. Підтвердженням цього вис­новку є також вибори Президен­та України 2004 року та десятки порушених кримінальних справ про злочини проти виборчих прав і сво­бод людини і громадянина, які бу­ли вчинені під час виборів».

Безпрецедентність цієї поста­нови у тому, що її підписав осо­бисто генеральний прокурор Ук­раїни. Це означає, що вона вже ніким не може бути скасована. А закриття справи проти Мельни­ченка без жодного його допиту — взагалі нечувана річ у вітчиз­няній практиці.

Щоб остаточно переконати колишнього майора в тому, що за нової влади в Україні йому ні­що не загрожує, особисту безпе­ку йому гарантували Президент Віктор Ющенко, голова Служби безпеки Олександр Турчинов, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. І Мельниченко врешті погодився «виконати свій грома­дянський обов'язок» й відповіс­ти на запитання слідчих. Зважа­ючи на смерть Юрія Кравченка і відмовні покази Кучми, його свідчення напевно б дозволили слідству наблизитися до розгад­ки вбивства Гонгадзе і встанови­ти замовників та організаторів цього Гучного злочину. Та довго­очікуване рандеву Святослава Піскуна з Миколою Мельниченком не відбулося через... втру­чання секретаря Ради нацбезпеки і оборони України Петра Порошенка.

За інформацією з джерел у президентському оточенні, Порошенко переконав Віктора Ющенка, що у випадку прове­дення допиту колишнього майо­ра під час його візиту до США саме «справа Гонгадзе» посяде перше місце у новинах місцевих ЗМІ, а. не тріумфальне підкорен­ня Президентом офіційного Ва­шингтона. Тож коли вразливий Ющенко устами державного сек­ретаря Олександра Зінченка де­завуював повідомлення про зап­лановані зустрічі з Мирославою Гонгадзе та Миколою Мельниченком, генпрокурору і його під­леглим теж нічого не лишалося, як здати вже придбані авіаквитки до Америки.

Зауважимо, що Петро Порошенко не вперше демонструє свій активний інтерес до «справи Гонгадзе». Саме він на початку березня намовив Президента виступити зі спеціальним пові­домленням про затримання пі­дозрюваних у вбивстві журналіс­та, через що С.Піскуну довелося скасувати свою вже проанонсовану прес-конференцію, на якій він збирався повідомити про ту ж новину. Прислухавшись до по­ради свого кума, Віктор Ющенко вимушений був відбиватися від викликаного його поспішним виступом шквалу звинувачень у політичній заангажованості розс­лідування.

Ймовірно, відмовивши Пре­зидента від зустрічі з Мельниченком і зірвавши його, без пе­ребільшення, історичний допит, Порошенко насправді мав на меті не допустити передачі ним слідству оригіналів записів з ка­бінету Кучми, на яких, серед ін­шого, зафіксовані і його розмови з колишнім Президентом, у кот­рого він був бажаним і частим гостем. У цих записах нинішній секретар Ради нацбезпеки постає далеко не в кращому світлі, тому для нього дуже важливо, щоб ни­ми не скористалися його опо­ненти. По-друге, Порошенко сам сподівається заволодіти «аудіоархівом Мельниченка», розрахову­ючи з його допомогою посилити свої позиції в країні шляхом компрометації соратників-конкурентів.

Петру Порошенку в реалізації далекосяжних планів допомагає російський олігархвигнанець Борис Березовський, котрий за­раз мешкає в туманному Лондо­ні. Після того, як йому не вдало­ся домовитися з Мельниченком про озвучення записів за написа­ним ним сценарієм, контрольо­ваний Березовським колишній підполковник російської служби безпеки Олександр Литвиненко заявив, що Мельниченко начеб­то зізнався йому — прослуховування кабінету Кучми організу­вав Євген Марчук. Незважаючи на те, що чутки про причетність Марчука до «прослушки» гуляють від самого початку касетного скандалу, на «новину» жваво від­гукнувся народний депутат Гри­горій Омельченко, який зібрався до Лондона з'ясовувати у Литвиненка й Березовського «подро­биці». Не виключено, що після його повернення на Батьківщину ми дізнаємося, що Мельниченко «виконував свій громадянський обов'язок» не один, а з кимось із колег по Управлінню держохорони. Поява «помічника» (за ін­формацією автора, на цю роль вже активно шукають кандидата) загрожує колишньому майору смертельною небезпекою. Та. зупинити найгірший для себе роз­виток подій він ще може — тре­ба лише повернутися до України, відповісти на всі запитання слід­чих і передати їм оригінали запи­сів. Цей крок, звичайно, зіпсує плани багатьом політичним грав­цям, проте дозволить нарешті не лише поставити крапку у розслі­дуванні «справи Гонгадзе», а й припинити маніпулювання записами.

А поки Мельниченко вирі­шує, що йому робити, слідство у «справі Гонгадзе» на місці не стоїть. Затримані 28 лютого за підозрою у вбивстві журналіста співробітники департаменту розвідувально-пошукової діяль­ності МВС України Валерій Костенко і Микола Протасов вину свою визнали повністю й дали покази щодо обставин ско­єного ними злочину. їхньому начальнику генералу Олексію Пукачу, якого за дорученням Генпрокуратури розшукує Служба безпеки, звинувачення у вбивстві Гонгадзе пред'явлено заочно. У кримінальній справі призначено додаткову судово-генотипоскопічну експертизу того, що залишилося від «таращанського» тіла, та фоноскопічну — частини записів, з прези­дентського кабінету.

І все ж без свідчень Миколи Мельниченка та дослідження оригіналів записів неможливо остаточно довести чи спростува­ти версію про причетність до вбивства Гергія Гонгадзе ко­лишнього українського керів­ництва. Через це втручання у розслідування цієї справи Петра Порошенка не видається випад­ковим.

Олексій ЛЕНСЬКИЙ, „Свобода”