Блог | Як я мріяла про той Київ! Для мене це був як Нью-Йорк
Три роки я не була в Києві.
Пам'ятаю, як прощалася з містом на Оболонській набережній, сиділа на камінці біля води і слухала Дніпро. Приємний баритоном він казав мені, що ми ще побачимось.
Це було вже після літа і смерті моєї дорогої мами-свекрухи. Власне, ми повернулись до Львова, щоб бути ближче до Костіного тата, розділивши з ним втрату. Та й причин залишатись не було - ми вже обоє на той час працювали вдома, Матвій не любив школи, квартири своєї не було. А у Львові була.
За день до виїзду, я розридалась на тих нескінченних сумках, як мала дитина. Так не хотіла їхати. Голова впевнено аргументувала, а серце просто плакало.
Київ манив мене ще зі студентських літ. Як місто можливостей та свободи. Майже, як Нью-Йорк))
Вперше поїхала у столицю з однокурсницями після 2 курсу, здається, на практику. Потім наступного року знову.
Пам'ятаю, як пішли з подругами серед ночі в супермаркет в атласних піжамках на бретельках - серце калатало від кайфу, що тут тебе ніхто не знає, а отже "можна".
І як опівночі десь в переході чекала на темношкірого хлопця, з яким познайомилась вдень і який призначив зустріч, але не прийшов. Я обідилась, бо чесно планувала з ним просто поспілкуватися))
Читайте: Відпочинок в Україні - то і сльози, і сміх...
Так само , як із тими хлопцями, що запросили нас на морозиво у свою квартиру і ми пішли. Так наїлися того морозива, що заледве повтікали звідти.
Вже пізніше я дізналася, що якщо хлопець десь на Хрещатику каже "девушка, я пришел вас соблазнять", то швидше за все це пікапер, який направду спокушає та додає тебе до свого списку, а не твій єдиний та неповторний.
Якісь ангели берегли наші пусті голови кожного разу рятуючи з дурних пригод.
Як я мріяла про той Київ.
Поки не випала нагода переїхати. Нас обох з чоловіком запросили на роботу в газету. Матвійкові тоді було 2.
6 років. Активних, живих років нашого професійного та особистого росту. Час, коли я вперше дізналася про такі слова, як енергія, чакри, езотерика, медитації.
Коли мало не розлучилися з чоловіком, поки не дійшли до висновку, що шлюб сам по собі довго міцним не буде і треба щось робити, аби його зберегти. Зрозуміли, що треба домовлятися, як партнери, треба говорити і бути максимально відвертим. Треба давати свободу один одному і можливість бути собою. Ніби банальні речі, але дійшли ми до них тернистою дорогою.
Недавно говорили з Костею, що вдома маємо мало друзів, як же так сталося? Тепер знаємо. Бо вони в Києві( Бо той час, коли ми живемо у Львові - це період гніздування, вагітності, народження Івана, приходу Уми. Все з дітьми, все в дім.
Читайте: Мій 10-річний син уже другий рік вчиться вдома, до школи не ходить
Домовились потрошки вилазити зі скарлупи і зміцнювати спілкування зі "своїми" людьми.
Може переїхати знову у Київ?
Напевно вже ні. Якщо й переїжджати, то кудись в іншу країну.
А Київ нехай збережеться в пам'яті вітерцем свободи, шумом коліс велосипеда по набережній, довгими філософськими розмовами з друзями-однодумцями, шумним Майданом, що 10 хв від дому на метро і телефонними розмовами з мамою: - Та шо ви там сидите в тому Києві, Олю?!
- Бо нам тут добре, мамо.
Нам тут добре.
