Блог | Ср*чу требують наші серця
Я воду ось уже більше року замовляю в одній канторі. Ну окрім води там купу іще всякого замовляю. Лояльний клієнт, типу, і прощала їм купу косяків, навіть те коли доставка замість 22:00 приїжжала в 23:50. Або замість 7:00 в 6:10. Ну такоє... З усіма водяниками так в цьому місті, а може і на цій планеті. Навіть те шо нервний курєр кидонув бутля так що той тріснув, я їм простила.
А тут оце я зла шось з ранку. Напад кашлю, київенерго, купа викинутого харчу, бо "для кого ля я все оце готовлю коли ви ніхера не їсте". І тут звоне вона нєжна женщіна.
" здравствуйтє, ета Валєнтіна кампанія ..... Ви будєтє заказивать воду".
Кажу, "дякую у мене ще є вода".
" может ви желаєте заказать другой товар?!".
Краще б вона не питала мене про мої бажання. В голові звучав дзвін дрібязку і крик моєї вчительки "не уподобляйся".
Читайте: Шо не мєсто, то ТІПАЖ
Тому я чемно запитала, "скажіть будь ласка, скільки я у вас обслуговуюся?". " с апрєля 15 года". "Скажіть у вас є превілеї для постійних клієнтів?"
"Канєшно. Вот ми можем вам прєдложить..."
" у мене є одне маленьке прохання, ви можете знайти хоч одного україномовного менеджера? Я доплачу".
Важка і довга пауза.
"Так, звичайно. Я вам через тиждень еееее перетелефоную".
" дякую".
Ото і все даже не дали поорать, покидаться. Хіба так можна? Де конфлікт, де виброс адреналіна. Марс в трєтєм домє, карідор, парад планєт, абирвалг, а поорать не дають.
