Те, що не в стані зрадити

10.5т

Хочеться поговорити про вірність. Не про вірність Вітчизні, рідному дому, про вірність чоловіка дружині чи навпаки. Мені йдеться про вірність речам, вірність, яку ми зберігаємо особливо віддано, часто давно ці речі забувши, - пише Юрій Винничук для Збруч. - Досить піднятися на стрих, щоб переконатися в тій кількості непотребу, який ми бережемо через непохитне переконання — до чогось ше ся придаст.

Старі капелюхи, розлізлі мешти, зачовгані валізи, діряві ґумаки, вицвілі штори — усе це колись рано чи пізно все одно опиниться у смітнику, але не зараз, не зараз… бо з кожною такою річчю пов'язані якісь незабутні спогади.

Ну, бо ці вицвілі штори ми ходили купувати з мамою, коли вона ще була жива. Тепер її нема, але є штори. Чи можу я їх викинути?

Стрих великий, усього непотребу й не перелічиш. Значно простіше дослідити шухляду на кухні. Тут теж чимало чого цікавого.

Ось руків'я ножа. Лезо виламалося, його викинули, але руків'я зосталося. Що я тоді думав, коли відклав його, вже не пригадую, і врешті викидаю до смітника. Кілька корків, ґудзик, поламана авторучка, ґарантії на побутові прилади, яким уже вийшов термін, а серед того протерміновані ліки уже й не дивують…

Час від часу я усе це розчищаю, але все ж його дуже багато, і кожна річ має свою історію. Навіть оці старі двері. Ну, як їх викинеш? Це як викинути на вулицю старого кота.

Або цей фотель. Скільки блаженних годин минуло на ньому, скільки прочитано й написано! І його зрадити? Того, хто вірно так служив мені?

Як і цей матрац, на якому спало чимало письменників: Олег Лишега, Микола Рябчук, Влодко Яворський, Грицько Чубай, Олександр Бойченко, Юрко Іздрик, з делікатності мовчу про письменниць.

Хіба я можу цей матрац викинути напризволяще, якщо йому — гай, гай! — якраз 35 років.

Прив'язаність до речей — це вже невиліковна звичка будь-якого галичанина. Це те, що вбираєш з молоком матері і чого позбуваєшся з останнім подихом. Однак рівень цієї прив'язаності може бути різним. І я знаю лише два випадки, коли така прив'язаність мене вводила в глибокий ступор і запам'яталася на все життя.

Був колись у Львові такий собі Олесь Левадний, історик, інтелектуал, носій парадоксальних думок. Ми якийсь час бачилися з ним доволі часто. Він належав до групи молодих людей, які винайшли спосіб не піти в армію. Треба було ще до того, як призвуть, звернутися у психдиспансер і поскаржитися на якусь манію. Скажімо, на манію рахування всього, що трапляється по дорозі, — штахет, дерев, авт і т. д. Такого "маніяка" клали в лікарню, він там проводив місяць, і його комісували.

Зокрема, так уник армії Грицько Чубай. Однак я здуру не погодився на культурне спілкування з шизиками і таки потрапив до армії.

Так от Олесь, який для батьків завжди був Сашею, бо мама його й розмовляла російською, одного разу зібрався зі мною на барахолку. Ми купили в поляків кілька пар джинсів, і треба було їх сплавити. Їхати збиралися вдосвіта. А барахолка тоді містилася нагорі на Шевченка.

Від мене з Замарстинова було ближче, то я запропонував Олесеві переночувати в мене, щоб уже разом вирушати. Він погодився, але сказав, що звик спати в піжамі. І навіть якби вона в мене була, він би не міг спати в чужій. Тому зараз поїде додому за піжамою, привезе і переночує в мене. А вже була десь година дев'ята вечора. Мої переконування, що це й геть безглуздо, бо заки він добереться туди й назад, мине добрих півтори години, ні до чого не привели. Він таки поїхав, привіз піжаму і ліг у ній спати.

Вірність піжамі переважила здоровий глузд. Бо навіщо йому було повертатися до мене, краще вже заночувати у себе вдома.

Але куди феноменальнішим була вірність Стефка Оробця предмету, який є неймовірно буденним, звичним і таким, що зустрічається всюди.

Якось він заночував у мене. Був період гастролей театру "Не журись". О 13-тій нас чекав збір, ми мали їхати на виступ. Я й сумніву не мав, що обоє поїдемо на збір від мене. Однак Стефко сказав, поснідавши, що мусить ще заїхати додому, а вже тоді прийде туди, де чекатиме наш автобус. Я здивувався. Де логіка?

Перевдягатися йому не треба було. Могли їхати просто від мене. Але Стефко вперся, а що я його діставав і діставав, то врешті признався, що саме його так тягло додому. Він не міг без свого "унітазика". "Я звик до нього і ніколи його не зраджу", — звучало доволі патетично, але й безапеляційно.

Так він і поїхав. А в моїй уяві вимальовувався якийсь казковий унітазик з мультфільму про Снігову Королеву. З тих пір я не раз уявляв собі його, але уява моя не вирізнялася чимось особливим.

Врешті за якийсь час я мав змогу побачити те, з чим Стефко пов'язував почуття свого комфорту і родинного затишку. Отже, першим ділом, потрапивши до нього, я запитав, де туалет. Він, не вагаючись, пояснив мені, хоча це мене насторожило. Ну, не міг же ж він так завиграшки поділитися тим, що для нього святе.

Я спустився у підвал, відчинив двері, які він мені описав, і відчув глибоке розчарування — я побачив звичайний фаянсовий унітаз, яких повно будь-де. Я відчував, що мене морально окрадено. Мені миттю перехотілося перейти з цим примітивом у ближчі стосунки. Я погасив світло і зачинив двері. А проте не поспішав назад. Я просто не міг повірити, що це саме той унітазик, про якого так пестливо оповідав Стефко, і я став відчиняти усі двері підряд, аж поки нарешті не побачив ЙОГО.

Так, це був ВІН. Славетний унітаз родини Оробців, на якому відсиділо не одне покоління. Він був мідний, а довкола оздоблений деревом так, щоб можна було розкласти свою гепу на всю її ширину. Вгорі бовтався металевий ланцюжок з кунштовно оздобленим тримачем. На тримачі вирізьблено було "domum de Orobec" — "родина Оробців".

Я відчув душевний тремт. Матове червонаве світло лагідно лягало на стіни. Ось те сакральне місце, де усамітнювалися студент права Чернівецького університету Степан Василь Оробец (1891–1913), похований у Залуччі над Черемошем, панотець Ізидор Оробец (1844–1921), пенсіонований директор реальної школи Михайло Оробець (1868–1935), цісарсько-королівський капітан І кляси Теофіл Оробець де Ороб (1864–1918) і ще ціла компанія не менш поважних єгомостів і їмостів. Усі вони були дбайливо вкарбовані над самим унітазом, повергаючи кожного, хто ступив до цього священного місця, в глибокі роздуми й відчуття власної малості перед усіма цими достойними людьми, перед їхньою вірністю родовому унітазу.

Унітазу, який мандрував від дому до дому і передавався у спадок голові родини разом з водяним баком, разом з цим дерев'яним обрамленням і навіть разом зі шпалерами, де можна було прочитати зворушливі сентенції, виписані тим давно вимерлим каліграфічним почерком, який одійшов разом з австрійськими канцеляристами і дівочими штамбухами*: "Люблю сидіти на тобі о будь-якій добі", "Де ще мож про все забути і мелянхолійну нуту снути? Тільки тут, у цьому схроні, де шляк трафив цьоцю Зоню", "Пам'ятаєш, любий Вірусь, як ми ту ся цілювали? Хоч за нами вуйки й цьотки без перерви шпанували**", "Ту, на сім місци, Ромцьо Купчинський придумав мельодію "Човен хитаєсь посеред води"".

У самому низу можна було також прочитати: "У цю отхлань пекла впала щелепа вуйця Орка. Хай покоїться з миром".

Згори долинув голос Стефка. Питав, чи я не проковтнув шнурок. Він мене нізащо не повинен був застати тут. Я тихенько вислизнув, погасив світло й піднявся. Я по-доброму заздрив. Кльозети мого роду завше містилися вкінці городу, на цьвочку висіли списані зошити, а їхні стіни жодними історичними написами похвалитися не могли. У мене не було місця, якому б я міг зберігати вірність. А з речей — хіба крісло-гойдалка, в якому гойдався мій тато. Бодай щось зможу передати далі.

Читайте все новости по теме "Блог о жизни" на Обозревателе.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги

Последние новости