"Якщо нас завоюють, могил наших воїнів не залишиться". Руслан Горовий – про невідомий Донбас, суржик Вєрки Сердючки та російську мову в спорті

Заслужений журналіст України, автор проєкту "Служба розшуку дітей", волонтер, письменник та музикант Руслан Горовий виріс у зросійщеній родині, проте у буремних 90-х на Донбасі потрапив під вплив україноцентричних друзів. Тоді він назавжди перейшов на українську, а побачивши звірства, які вчинили окупанти після повномасштабного вторгнення, остаточно відмовився й від російської музики й літератури.

В інтерв'ю OBOZ.UA відомий діяч розповів про людей, які найбільше вразили його після 24 лютого, оцінив творчість Курган & Agregat і Вєрки Сердючки, що співають суржиком, та зізнався, кого поважає з українських зірок. Також Руслан Горовий пояснив, за що обожнює схід України, підтвердив високий попит на українську літературу у прифронтових містах і поділився, чому ніколи не хотів залишитися за кордоном.

– Пане Руслане, хто вас приємно вразив після 24 лютого 2022 року?

– Моя бульбашка з 2014 року радикально не змінилася, але мене вразили вчинки окремих людей. Наприклад, Віталій Кириченко (засновник рок-гурту "Нумер 482") пішов у тероборону й зараз воює в бойовому підрозділі. Або Артем Полежака – прекрасний поет, один із найкрутіших сатириків, який також став на захист країни. Мені шкода всіх людей, але коли ще й усвідомлюєш, що ці діячі мають величезний вплив на інших своєю творчістю і ми їх можемо втратити... А отже, втратити й цей вплив на цілі покоління!

Оскільки в мене немає одного ока, воювати не беруть, тож треба допомагати чимось іншим. Я вважаю: якщо не воюєш, то маєш волонтерити.

– Кого вважаєте недооціненими і, навпаки, переоціненими зірками в Україні?

– Гурт "МЕРІ" – це недооцінений проєкт. Віктор Винник, який написав пісню "Я з України", мегаталановитий. Здавалося б, він мав би збирати стадіони, але чомусь цього не відбувається. На жаль, я не знаю, як це працює.

Що стосується переоцінених... Я думаю, що всі оці "кокошники", які "перевзуваються" по 300 разів, насправді не несуть жодної цінності. Колись був шалений вплив від перших альбомів Ірини Білик... Потім їй захотілося бути зіркою в Росії, але все одно вона стільки зробила для української музики!

– У соцмережах часто критикують гурт Курган & Agregat: мовляв, хоч вони й активно допомагають ЗСУ, але співають суржиком, який дехто ставить в один ряд із російською мовою. Що ви думаєте з цього приводу?

– Суржик, говірка, балачка – тут важливо розуміти, яка в них основа. Якщо основа українська, то такий суржик цілком припустимий, адже всі ці говірки – мов струмочки, що живлять мову. У Курган & Agregat якраз українська основа й вимова, тому я ставлюся до їхньої творчості абсолютно нормально. Вони не перші й не останні. Взяти хоча б Вєрку Сердючку: можна як завгодно ставитися до Андрія Данилка, але в нього суржик був українським, він ніс українськість.

Або, наприклад, проєкт 2015–2016 років "Якздрасті", куди входили Татуся Бо, Євгеній Манженко, Людмила Горова та Ольга Дубчак. Їх запрошували з виступами для волонтерських організацій і наших воїнів на Донбасі. Час від часу я їздив із ними – і "доїздився" до того, що в нас із Людою народилася дитина (усміхається). Так-от, у їхньому матеріалі теж було дуже багато суржику, але він також був з українською основою.

– Вам особисто вдалося українізувати хоча б одного російськомовного українця?

– Я ніколи не акцентував на тому, що це саме моя заслуга. Але є чимало людей, які зізнаються: раніше вони говорили російською, а тепер у родині спілкуються українською, і що на це рішення вплинули мої книжки та пісні.

– Моя подруга недавно розповідала, що її син почав відвідувати секцію з футболу в ДЮСШ. Потрапив до групи, яка давно вже склалась, тобто діти добре зналися між собою. І ось на другому чи третьому тренування, підходячи до хлопців, він почув у свій бік: "О, це той, хто говорить українською!" Тобто діти 2020 року народження, яким на момент повномасштабного вторгнення було десь по два роки, між собою спілкуються російською. Що робити з такими батьками? Адже це суто їхня відповідальність.

– До речі, зі всілякими секціями просто біда, особливо спортивними. Можливо, спортсмени не зовсім правильно сприймуть мої слова, але, як на мене, ти розвиваєш або тіло, або мозок. Вкрай рідко це вдається робити гармонійно й одночасно, тому тренери – не завжди інтелектуали. Вони прекрасні професіонали, але це не означає, що вони філологи чи знають мову на належному рівні. Тому надзвичайно важливо шукати саме україномовні гуртки.

Моя донька ходить на танці, і ми одразу шукали середовище, де й тренерка, і група були б україномовними. Хоча мами цих дітей між собою досі спілкуються російською, їм байдуже, вони так звикли жити. Я не роблю їм зауважень, бо розумію: будь-яка суперечка – це лише зіпсовані нерви. Якби це була сфера обслуговування чи сама тренерка говорила російською – інша річ, таких людей я намагаюся культурно тролити.

У кожному разі вашій подрузі краще пошукати середовище, яке їм підійде. Розумію, що складно, але боротьба за ідентичність легкою й не буває. Тим паче ми живемо в країні, де поколіннями планомірно проводили зросійщення. Я знаю людей, які навіть переїхали в інше місто, де більша концентрація україномовності.

Коли я проводжу час із меншою донькою на дитячому майданчику, вона сама шукає україномовних дітей. Я завжди підкреслюю, що для мене важливо говорити українською, і оскільки вона українка – має знати свою мову. У нас чудова школа, але це не означає, що там ніхто не говорить удома російською. На це ти вплинути не можеш. Проте в самій школі українською розмовляють усі – від охорони до директорки.

Водночас дитина має розуміти:люди, які говорять російською, просто зараз скидають на нас бомби, від яких гинуть українці. Дитині треба казати правду. А якщо ти вважаєш, що російською спілкуються не лише росіяни, то бреши собі й надалі, рости дітей в такому дусі та каліч їх.

– Як ви ставитеся до журналіста Дмитра Гордона, який у своїх інтерв'ю знову перейшов на російську мову, мотивуючи це тим, що "так його почує більша аудиторія"?

– Це звичайнісінька маніпуляція. Я дуже не люблю робити рекламу будь-кому з подібних діячів, бо вони на це просто не заслуговують. Є журналісти, які чогось досягли в житті й розуміють: щоб утримати позиції після повного переходу на українську, треба докладати зусиль, а залишаючись у старому комфортному полі, можна легко отримувати те, що їх цікавить найбільше, – монетизацію на своєму YouTube-каналі. Тобто ідея для них неважлива. Для таких медійників перехід на російську під час війни – це просто загравання з російськомовною аудиторією. Я подібних персонажів ігнорую і закликаю всіх чинити так само.

Натомість є журналісти, для яких ідея справді важлива: вони переходять на українську, створюють нею контент і чітко усвідомлюють, що самі внутрішньо змінилися.

– Як ви прокоментуєте скандал довкола Емми Антонюк? Інтерв'юерка опинилася в центрі суспільного обурення через висловлювання про мешканців сходу України та внутрішньо переміщених осіб.

– Я наче користуюся Facebook, але не завжди маю час усе читати, тому нерідко пропускаю якісь події, а потім мені розказують про них постфактум, як у тому анекдоті про жирафу (усміхається). Бачите, в усіх цих темах про ідентичність, про схід і захід варто дуже обачно добирати слова. Люди змішані, розкидані по країні, у кожного свій досвід, тому той самий текст кожен може прочитати по-своєму і зробити геть інші висновки.

Зараз ми з видавництвом дуже часто їздимо бібліотеками, зокрема прифронтовими. І я можу підтвердити: на сході величезний попит на українську книжку. Чому? Бо люди намагаються знайти відповідь на найголовніше запитання: "Хто я?". Намагаються ідентифікувати себе. Часом у них немає коріння, адже його знищила Росія, і вони шукають. Це не їхній вибір – не знати, хто такі "Тигролови". На те, щоб вони цього не знали, працювала величезна машина.

Дуже багато наративів вкладене в голови про схід України, про ВПО. Та схід – прекрасний! Величезна кількість людей звідти вже загинула за те, щоб він був українським і україномовним! Роками насаджували міфи: то про "західняків", які нібито сидять у Польщі, то про те, що Харків – "русскій город". На кожного це впливало по-різному: хтось виявився стійкішим, хтось менш.

Але правда в тому, що схід просто територіально ближчий до біди. Це був складний регіон, у зросійщення та перемішування населення якого к*цапи вкладали величезні ресурси. Та саме в Харкові вперше пролунала пісня "Путін – х*йло", коли фанати підвелися й заспівали її. Саме в Харкові молоді хлопці палили к*цапські танки на підступах до міста...

– Не можна не згадати й харків'янина Даню Дідіка...

– Так! Цей хлопчик міг прожити зовсім інше життя, і така можливість була. Коли родина обирала, де жити – в Німеччині чи Україні, Даня захотів залишитися вдома. Фактично це був його свідомий вибір. Він ходив на всі патріотичні акції. Зрештою вони пішли й на ту ходу (Марш Єдності та вшанування пам'яті Героїв Небесної Сотні 22 лютого 2015 року. – Ред.), яка майже не охоронялася, хоча всі розуміли ризик провокацій. Саме там через проросійський теракт і обірвалося його життя.

Тому всі формулювання мають бути чіткими, бо коли починаєш говорити завуальовано, виникає величезна ймовірність, що тебе зрозуміють неправильно.

– Якось у Facebook ви написали: "Я реально не розумію, за що сьогодні можна любити чи хоча б поважати щось російське. Який "Євгеній Онєгін" після Бучі, Ізюма, Маріуполя? Який "Злочин і кара" після Бахмута, Авдіївки та купи інших стертих на попіл міст? Який російський рок, балет чи гармошка з балалайкою? Зрештою, як можна толерантно ставитися до "вєлікого і могучєго"?". Якось у мене було інтерв'ю з однією акторкою. Вивчаючи її біографію перед розмовою, в одній із давніх анкет помітила, що її улюблений письменник – Федір Достоєвський. Я запитала, чи змінилися її літературні вподобання після повномасштабного вторгнення. Вона відповіла, що... не перестане любити Достоєвського лише через те, що творить Путін.

– У неї немає розуміння того, що все це між собою пов'язано. Я реально цього не осягаю. Колись я слухав Віктора Цоя, Володимира Висоцького – останній взагалі був улюбленим виконавцем мого батька, я й досі майже всі його пісні знаю напам'ять. Але з огляду на все, що відбулося довкола, у мене немає жодного бажання слухати когось із них. Я навіть фізично не можу, бо бачив Бучу і розумію, що це таке. Я бачив убитих, закатованих... Тому все російське – включно з їхньою мовою – для мене вороже.

– Ще ви досить влучно висловилися на цю тему: "Це все одно що, перебуваючи в концтаборі, цікавитися німецькою класикою".

– Дехто вважає, ніби Достоєвський – це справді вершина того, що взагалі можна написати, і не розуміє: щоб він з'явився, скількох людей треба було знищити! Воно насправді все лежить на поверхні, просто ж треба думати й аналізувати... Свого часу я теж багато читав, маю величезний багаж російської літератури. Але все прибрав із дому, щоб дитина не натрапила на все те гівно. Бо ти є тим, чим себе оточуєш.

– Ви певний час жили за кордоном. Не виникало думок там залишитися?

– Був період, коли я чітко розумів: грошей немає, зате є молодші брати й сестри та батько, який пив. А торгувати ковбасою чи возити якусь контрабанду в Росію я не дуже вмів. Тому певний час працював у Німеччині та Франції, проте завжди усвідомлював: коли людина помиратиме, їй захочеться бачити своїх дітей, рідних людей і місця, які закарбувалися в пам'яті. За кордоном усе чуже – воно ніби про все і водночас ні про що. А тут – твої справжні емоції та зустрічі, які залишаться з тобою назавжди.

Я дуже люблю Київ – це частина мого роду. Так склалося, що зараз почав більше цікавитися власним родоводом, а там стільки всього – стільки козаків (усміхається)! Це щось неймовірне, адже зрештою кожна людина приходить до потреби пізнати своє коріння.

Я ніколи не був розчарований в Україні, просто тверезо розумію процес: у межах одного покоління так і буде, тим паче війна ще не закінчилася. Головне – щоб нас, проукраїнських пасіонаріїв, була достатня критична маса для руху вперед. Поки що мені здається, що все йде добре, попри окремі речі, які мені можуть не подобатися. Але розчарування немає взагалі. Я люблю цю країну і знаю, що майбутнє – за нею, а не за "УРСР 2.0".

– Чи вирізняються чимось українці в еміграції? І чи достатньо вони цікавляться українською культурою?

– Я вважаю, що людей за кордоном потрібно підтримувати, а не сприймати за принципом: "Дайте грошей і закрийте рот, бо ми краще знаємо, що робити!". Це не підхід. І поки маю можливість виїжджати, то скільки зможу, буду наводити ці мостики.

Я завжди наголошую: варто розділяти поняття української еміграції. Якщо ми говоримо про людей, які вимушено виїхали з України, рятуючи дітей, – це ще не еміграція. І це не обов'язково люди з чітким проукраїнським світоглядом, вони просто тікали від війни. Їх розкидало по всьому світу: хтось прижився в місцевих громадах, хтось примкнув до єврейської чи навіть до к*цапської, а хтось просто "розчинився" й будовує нове життя. Є й ті, хто певний час живе там, а потім повертається додому – як, наприклад, моя сім'я, яка пробула за кордоном досить довго. Дружина й досі мені це згадує.

– Досить довго – це скільки часу?

– Три з половиною роки.

І лише наступне покоління тих, хто залишився, народив дітей і пустив коріння, стане справжніми емігрантами. Так було під час визвольних змагань у 1920-х роках або після Другої світової війни, коли відбувся величезний відтік українців, які просто боялися повертатися – і правильно робили. Я знав чоловіка, який народився в Австралії лише тому, що його батько після звільнення з концтабору запитав, яка точка на карті найвіддаленіша від Радянського Союзу.

Коли я планую свої тури, намагаюся провести якнайбільше зустрічей за короткий час – тоді це дає результат, і навіть якісь провали не сприймаються як фіаско: якщо сьогодні прийшло мало людей, то завтра прийдуть в іншому місті. Оскільки я письменник, то прагну привезти й продати книжки – щоб не просто просити гроші, а залишити людям щось на згадку. Також ми проводимо невеличкі аукціони. Але принцип один: заробив і передав. Війську завжди потрібні машини та гроші на їхній ремонт.

Окрім війни, скільки ще є проблем, які лишаються непоміченими, бо про них не знімеш красивий сюжет!

Наприклад, матері з двома-трьома дітьми, чиїх чоловіків забрали окупанти. Жінка сидить у хаті, десь поруч прилітає "шахед", вилітає вікно – і що їй робити? А якщо, не дай Боже, від перепаду напруги ще й згорів холодильник? Або люди із Сумщини: багато хто сидів там до останнього, бо була віра, що "в мою хату не прилетить". І виїжджають звідти вже тоді, коли немає ні хати, ні одягу – взагалі нічого. І таких людей треба підтримувати.

– Як ваш рідний Конотоп?

– Там досі живе моя мама, ми зідзвонюємося. Коли місто було в оточенні, намагалися передавати туди ліки. Батька немає давно – не пережив розпаду Радянського Союзу. Тоді багато хто не навчився жити в нових реаліях: хтось укоротив собі віку, хтось спився. Я й досі відстежую це питання – як кардинальні зміни ламають людей.

Моя старша донька переїхала з Києва до Конотопа: знайшла соціальну роботу, малює. Вона вже доросла, і це її вибір, який я поважаю. Найправильніше, що можуть зробити батьки, – це навчитися поважати рішення дітей, а не тиснути своїм "роби, як я кажу". Кожен має прожити власне життя. Не треба повсюди підстеляти соломку й дорікати: "Яке в тебе гарне життя завдяки мені". Інакше ми їх просто зламаємо.

– А чути українську мову в Конотопі?

– Та звісно. Якщо мене знають, то, скоріш за все, говоритимуть зі мною українською. Загалом тенденція щодо мови, можливо, й не така стрімка, як хотілося б, але точно позитивна. Що я маю на увазі? Подивіться: до окупації Донбасу та Криму українською послуговувалися орієнтовно 30–35% населення. Потім почалася велика війна, і маркер "свій-чужий" у перші дні й місяці став критично важливим. Люди просто боялися, що їх сприймуть за росіян – і байдуже де: у Рівному, Нью-Йорку чи Харкові. Стався потужний сплеск – усі масово перейшли на українську, проте це було не стільки про свідомість, скільки про виживання.

Саме тому свідомі українці пізніше відчули певне розчарування. Коли лінія фронту стабілізувалася, стало зрозуміло: поруч – свої. За кордоном російськомовні українці усвідомили, що за мову їх ніхто не поб’є й не вб’є (називаймо речі своїми іменами!), і відбувся відкат. Мовляв, навіщо створювати собі додатковий дискомфорт? Адже терпіти його людина готова лише заради чіткої мети.

Утім, є й інший бік: хтось перейшов остаточно й включився в процес, хтось загинув за Україну, а хтось усвідомив, що неможливо говорити російською й водночас вчити дітей бути патріотами та любити рідну мову. Я й сам із русифікованої родини, навчався в російськомовній школі. Але ще у 90-х роках на Донбасі зустрів безліч україномовних, україноцентричних людей, які відкрили мені те, чого я й гадки не мав у дитинстві.

– Цікаво, що таких людей ви зустріли саме на Донбасі.

– Насправді це стає одкровенням лише для тих, хто там ніколи не був.

– Я була в Маріуполі й жодного разу не чула там української. Ба більше, моя подруга родом із Хмельниччини, але й вона там досить швидко перейшла на російську.

– Ви там жили?

– Ні, я гостювала в тієї подруги.

– Я там жив і працював у газеті, їздив Донбасом. Там були величезні осередки, які видавали українську літературу й проводили дослідження. Саме там у 1995 році я вирішив для себе, що розмовлятиму українською. Звісно, час від часу ще переходив на російську, якщо здавалося, що людина не розуміє. Зараз я собі цього вже не дозволяю, бо немає в Україні людей, які б не розуміли української.

Повертаючись до думки про зросійщення: скільки поколінь росіяни русифікували! Наприклад, дід воював в УПА й загинув. Його діти одразу ставали "ворогами народу". Тому вони, про всяк випадок, виховуючи власних дітей, нічого їм не розповідали – було надто страшно. І онуки вже нічого не знали про діда. Батьки намагалися змінити прізвище, русифікуватися, аби якось вижити. Ті, хто не чинив опору, просто пристосовувалися й починали вважати себе росіянами чи радянськими людьми. Отак і зникала українська мова.

Бачите, ваша подруга теж поїхала до Маріуполя. Вона не стала росіянкою, але змінила мову, бо такою була мова її оточення.

– І з донькою вона розмовляє російською. Її чоловік завжди мав проросійську позицію. Знаю, що вони переїхали до Дніпра, але ми зараз не спілкуємося.

– Страшна річ – русифікація. Це її свідомий вибір, і ти з цим уже нічого не вдієш. Можливо, зміняться хіба що діти – якщо їхня дитина одружиться з кимось, хто має чітку проукраїнську позицію.

Нам усім дуже хочеться, щоб усі довкола стали свідомими українцями, але для цього потрібна перемога. Бо якщо припустити бодай на секунду, що росіяни нас завоюють, то не залишиться навіть могил наших воїнів. Вони все переорють танками – як це вже роблять на Луганщині та Донеччині – і розказуватимуть, ніби тут жили якісь "ефемерні бандерівці", які прагнули всіх знищити. Величезна кількість людей віддала життя за те, щоб ця земля наповнювалася українською культурою й була міцним підґрунтям для наступних поколінь.

– Як так сталося, що ваша менша донька вільно розмовляє англійською?

– Це вийшло випадково. У неї були певні труднощі зі здоров'ям від народження, але тоді ми ще не розуміли, що вона нейровідмінна, що в неї ADHD (РДУГ) і їй важко довго концентруватися. Якось Даруся захворіла, а в нас був великий планшет – майже як телевізор, – де вона могла сама обирати, що дивитися. Звісно, ми поставили блокування на російськомовний контент, а українського в ті часи було ще замало. Донька подивилася одне відео англійською, друге, третє – і дуже швидко все підхопила! Для нас це був справжній шок.

Коли через повномасштабне вторгнення дружина з донькою виїхали до Англії, а згодом до США, Даруся телефонувала мені й казала: "Тату, у мене тепер мозок і український, і американський!" (усміхається).

– Зізнаюся, мені дуже подобається ваша сім'я. Ви такі... нестандартні українці, як то кажуть, out of the box.

– Знаєте, війна дала чітке розуміння того, що ми можемо зникнути в одну мить. Щоб виростити людину, потрібні роки, а вбити її можна за одну секунду – раз, і немає. У нас є усвідомлення, що саме є головним у житті, і ми намагаємося передусім це й проживати.

Мені зараз дуже важко спілкуватися з людьми, які вважають найважливішим нову машину чи квартиру. Коли розумієш, що найбільша цінність у житті – це діти, живі батьки, дружина, можливість поговорити з другом, бо вчора ти не встиг, а сьогодні його вже немає... Ти його втратив. Для мене це просто осягнути неможливо – як люди можуть перейматися такими дурницями в момент, коли світ навколо буквально стискається і, можливо, залишилося дуже мало часу на щось справді важливе.

– Як вам вдалося завоювати серце такої жінки? (Людмила Горова – поетеса, яку називають другою Ліною Костенко, авторка відомого вірша "Враже". – Ред.).

– Ми були трошки знайомі, але кожен займався своїм, коли в 2014 році прийшла війна. Десь через рік зустрілися й фактично одразу почали жити разом. Обоє вже дорослі люди, у тому віці, коли одразу розумієш: це збіг чогось справді важливого.

Якось ми з дружиною говорили про те, що якби зустрілися на 20 років раніше, то, можливо, одне на одного й не глянули б, бо в кожного тоді було зовсім інше світосприйняття (усміхається).

– За такого активного графіка чи знаходите час, аби перезавантажитися? У вас бувають вихідні?

– Якщо чесно, ще в юності зрозумів: немає такого поняття, як "сьогодні в мене вихідний, отже, я повністю вимикаюся". Мені достатньо поспати дві-три години або взагалі, як кажуть, "по-вовчому": вимкнутися на 15 хвилин – і після цього спокійно не спати добу.

Перезавантажитися допомагають сім'я та зустрічі з читачами. Нещодавно ми організовували концерт для збору коштів на кісткові імпланти для поранених – такі заходи щочетверга в Києві проводить радіоведуча Соня Сотник. Вранці того дня був похорон і прилетіла ракета, тож оголосили день жалоби. Ми довго вагалися, але все ж вирішили провести захід. Гурт "Перкалаба" приїхав з Івано-Франківська, і коли я після всього повернувся додому, відчув, що перезавантажився.

А ще я плаваю скрізь, де тільки можу. Щоб відновити сили, мені достатньо просто пірнути в будь-яку воду (усміхається).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із актором Павлом Алдошином – про розчарування в українцях, стосунки на відстані та інший бік війни: "Навіщо показувати свято, коли не вистачає дронів?"

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з письменником, лауреатом Шевченківської премії Тарасом Прохаськом – про "станіславський феномен", правду війни і симпатію до Кейт Мосс: "Я ніколи не переходив на російську, але молодь не засуджую".

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!