"Навіщо показувати свято, коли не вистачає дронів?" Павло Алдошин – про розчарування в українцях, стосунки на відстані та інший бік війни

Відомий актор Павло Алдошин ("Снайпер. Білий ворон", "Моя справжня мама", "Ігри дітей старшого віку", "Беренштейн", "Папаньки") з початком повномасштабного вторгнення вступив до лав Збройних сил України. Відтоді він продовжує службу і не знявся в жодному художньому фільмі. Вперше OBOZ.UA вдалося поспілкуватися з актором під час його обідньої перерви – у березні 2024 року, цього ж разу розмова відбулася вже під час відпустки.

Що відчуває Павло Алдошин, коли повертається до цивільного життя? Як ставиться до демонстрації розкоші під час війни та колег, які залишають службу заради зйомок у кіно? Чому вважає російськомовних ворогами та які зміни помітив у суспільстві після 24 лютого 2022 року? Про все це – далі.

– Павле, що вам найбільше кидається в очі, коли на певний час повертаєтеся до мирного життя?

– Загострене відчуття швидкоплинності часу. Ти приїжджаєш на два тижні й постійно перебуваєш у стані когнітивного дисонансу. За цей короткий проміжок потрібно якось включитися в цивільне життя. Скажу відверто, це не завжди вдається: надто мало часу, щоб адаптуватися й просто почати спостерігати за світом навколо. А для мене як для актора це надзвичайно важливо. Прикро, коли не встигаю цього зробити, і це відчуває моя сім'я. Особливо дитина, яка тільки-но звикає, що тато поруч, а йому вже знову потрібно їхати.

– Чи помічаєте ви зміни в суспільстві за останні чотири роки?

– Чи помічаю я зміни в суспільстві? Авжеж. У 2022-му я їхав з одним настроєм: потрібно допомагати армії, бо хто, як не ми? І з цим відчуттям жив до початку 2025 року. Зараз я приїжджаю додому й чую таке мовчазне "давайте вже закінчувати!". Настільки всі втомилися? Але цікаво: ви втомилися від бездіяльності чи від відсутності колишнього життя? Бо насправді це ілюзія, на яку люди наштовхуються, втрачаючи зв'язок із реальністю. Так, як було раніше, вже не буде ніколи. І мені здається, що втомлюються саме через цю невідворотність. Ось це я чітко бачу й відчуваю. І я розумію цих людей – і водночас не розумію.

– Що змінилося у вашому житті з моменту нашого останнього інтерв'ю? У ваших соцмережах бачила, що ви брали участь у кількох документальних проєктах.

– Це не мій творчий здобуток, де я зіграв певного персонажа, а просто моє теперішнє життя "підгледіли" талановиті люди. На основі цього вони зняли документальний проєкт "Медуза". Режисер Рока Морін та продюсерка Лейла Волф познайомилися зі мною, і те, як я відчуваю теперішню реальність, їм відгукнулося.Також я знявся у короткометражці "Повертайся" режисера Антона Прози, який теж вступив до Збройних cил України.

– А як ви ставитеся до поєднання служби та участі в медіапроєктах? Знаю, що частина українців вважає це неправильним...

– Якщо ти військовий і командування дозволяє – роби медіапроєкти, знімайся в кіно. Я не знаю, як це влаштовано в інших, бо сам не маю такого досвіду.

– Але стежите за українським кінематографом?

– Так, звісно. Періодично у мене бувають дні, коли я виїжджаю з позицій на два–три дні, щоб просто привести себе до ладу. Тоді можу або книжку почитати, або подивитися кіно. Зазвичай обираю українські фільми, які купую на стрімінгових платформах. Якщо треба заплатити гроші, я завжди це роблю, а не шукаю кіно на ресурсах, де не передбачена купівля квитка. Взагалі, мене це обурює, я вважаю, що це дно.

За час, що ми не бачилися, я отримав десь три–чотири сценарії – це і короткий метр, і повні метри, але мені нічого не заходить. Мені просто нецікаво це грати. Ось і все моє нинішнє спілкування з кінематографом.

– Чи не задумувалися ви над тим, щоб написати книгу?

– Для мене книга – як її читання, так і написання, якщо ми говоримо про художню літературу, – це все-таки рефлексія. А вона зараз неможлива. Коли я починаю рефлексувати, то ставлю надто багато запитань, які просто гальмують сприйняття цієї реальності й які я зараз не можу собі дозволити. Але рефлексія обов'язково має відбутися, і з кожним це відбувається у різний спосіб. Якщо хтось може написати книжку – чудово, хай так буде.

– Як ви ставитеся до думок, що зараз не час для розважального контенту? Наприклад, акторка Олеся Жураківська різко висловилася про колег, які публічно вихваляються розкішним життям під час війни.

– Абсолютно солідарний. Розумієте, нація – це те, що ми транслюємо, захищаючись від зовнішнього ворога, і вона передбачає єдину свідомість. Якщо ця свідомість не єдина, то все руйнується, стає фейком, і ніякої нації немає. Це просто дисонує з дійсністю.

Діяти треба обережно, аби не добити наше зранене суспільство. Тому що ми всі зараз – і військові, і цивільні – перебуваємо в надто критичному емоційному стані, коли маленька іскра здатна запалити невиправну пожежу. Якщо можна чогось не робити, – а не вихвалятися розкішним життям точно можна, – не робіть цього. Навіщо показувати, як гарно відсвяткували день народження, витративши на нього 50, 100 чи 300 000 гривень, і які ви щасливі? Паралельно з цим люди збирають по гривні на дрони, яких на позиції може бути всього 5 штук! І в цей самий час орда суне на нашу землю!

Хизування є й серед військових, і для мене це огидно. Нічого, крім убогості їхньої душі, це не показує. Тому треба єднатися, бо лише спільна свідомість зробить нас міцним кулаком – не тільки для теперішнього, а й для майбутнього.

– З ким із колег підтримуєте зв'язок сьогодні, або маєте якусь особисту історію?

– Здебільшого це колеги, які стали на захист країни. З ними я підтримую безпосередньо зв'язок у соцмережах. Нещодавно в мене були гості – мої колеги з театру, в якому я колись грав. Вони теж долучені до захисту країни.

– З якого саме театру? Бо ви в декількох грали.

– Із "Мізантропу" (прогресивний київський незалежний театр, відомий своїми провокаційними та сучасними постановками. – Ред.). Але з нами був ще один колега – з "Театру 19".

– Із родичами на окупованих нині територіях так і не відновили спілкування?

– Спілкування з друзями та родичами, які там залишилися з особистих причин, припинилося.

– Як ви реагуєте, коли чуєте російську мову? Чи варто робити за це зауваження?

– Я не прихильник того, щоб робити зауваження, але для мене людина, яка розмовляє російською мовою – це ворог. Якщо доведеться з нею спілкуватися, я вже на місці дивитимуся, чи варто їй про це казати. Може, вона й не знає, що говорить російською, – бувають і такі затьмарені мізки.

– Один із моїх улюблених фільмів за вашою участю – "Беренштейн" ізраїльського режисера Романа Шумунова. Там практично всі персонажі розмовляють російською, але показово, що грають виключно українські актори.

– Так, і це історія українця, яка розгорталася на теренах України. Єдине що – це імперська мова, яка на той час була абсолютно нормалізованою.По суті, ми зараз варимося в тій самій ситуації. Але роки цього жахіття – чотири роки повномасштабного вторгнення і 12 років війни – остаточно закарбували в моїй свідомості, що російська – це мова ворога. Навіщо розмовляти, думати і в такий спосіб культивувати її, якщо в тебе є своя? Якби у нас її не було – питань немає, довелося б прийняти португальську чи англійську. Але ж вона є!

Я собі це так уявляю: наприклад, у тебе є новий, класний комп'ютер, який потрібен для роботи, а ти ним не користуєшся. Чому? Бо старий Windows XP нібито зрозуміліший, тому працюватиму на ньому й надалі. Це просто ліниві люди, які вигадують, що в них "щелепа не така".

– Я випадково дізналася, що у 2010 році ви брали участь у талант-шоу "Україна сльозам не вірить". Чи мали тоді амбіції після програшу за будь-яку ціну стати частиною шоу-бізнесу?

– Амбіцій належати до цієї спільноти в мене не було ніколи. Якщо я цікавий такий, який є, – готовий до комунікації. Але сказати, що я мав якісь особливі амбіції…

Кажете, це був 2010 рік? Ох, тоді в моєму житті вирував такий інтелектуальний і творчий емоційний потік – хотілося встигнути скрізь і бути в кількох місцях одночасно! Тому це радше цікавий шлях та досвід. Подібні проєкти відкривають широке коло знайомств. І йдеться навіть не про самих учасників шоу – я зустрів людей, які суттєво вплинули на моє подальше творче життя.

– Ваша дружина – Катерина Алдошина – акторка та фронтвумен рок-гурту "ШАNA". Вона, як і ви, яскрава творча особистість. Двоє митців в одній сім'ї – це важко чи, навпаки, допомагає?

– Це важко з огляду на те, що ми зазвичай не добираємо слів, коли ділимося міркуваннями про творчі пошуки одне одного. Якщо це текст, музика чи будь-який інший творчий продукт, який створив я або Катерина, – ти або відчуваєш це, або ні. Я не буду згладжувати кути, якщо це "не ок", так само і вона. У цьому і є складність – коли ти гориш піснею чи віршем і чекаєш від найближчої людини схожого відгуку, а в неї взагалі інше враження. Почути таке буває непросто. А все решта в нас – як у звичайного чоловіка та жінки.

– Як вдається зберігати стосунки попри вимушену відстань?

– Це окремий світ і в будь-якому разі велика робота. Зі свого боку скажу так: ти працюєш на війні і водночас працюєш на цю відстань. Якщо хочеш зберегти стосунки, які є зокрема й сенсом твого життя, треба докладати зусиль – спілкуватися, надсилати листи, квіти, слухати одне одного бодай по телефону.

– Ви розповідаєте дружині, що відбувається на передовій?

– Я розповідаю їй про речі, які не потребують емпатичного залучення. Скажімо, зламалася машина, довелося їхати на ремонт – тобто суто побутові моменти. А от про небезпечні операції, в яких доводиться постійно брати участь, я можу поговорити з побратимами. Дружині такого не розповідаю.

– Під час повномасштабного вторгнення у вас народилася третя дитина. Чи не виникало думок звільнитися зі служби або хоча б перевестися до штабу?

– Це не просто думки – мені справді потрібно звільнитися, бо я більше не відчуваю себе ефективним. Те, що я міг робити зі свіжою головою, коли моя ментальна присутність була в нормі, і те, що я роблю зараз, у моєму теперішньому стані, – це мінус для війська. Як бойова одиниця я виконую свою роботу і завдання, які на мене покладені, але я більше не мислю творчо. А це – перша ознака глибинної втоми та когнітивних розладів.

– Як проходять ваші будні?

– Зарядка, кава – і погнали.

– Микола Воронін, якого ви зіграли у фільмі Мар'яна Бушана "Снайпер. Білий ворон", сказав: "Іноді здається, що перемога вже завтра, а іноді – що воювати треба ще 50 років". У вас які відчуття?

– Я відчуваю, що... нічого не відчуваю. На відміну від гучномовців з Офісу Президента на початку вторгнення, я своїм людям, яких люблю і поважаю, одразу казав: ця війна – на п'ять років. Мені тоді відповідали: "Що ти верзеш, такого навіть вголос вимовляти не можна!". Зараз минає вже четвертий рік повномасштабної війни. І згідно з прогнозами тієї людини, яка тоді ще щось відчувала, залишився один рік. Але сьогодні я вже не можу сказати нічого...

– В одному з прямих ефірів ви ставили своїм підписникам запитання: що має статися, аби черги до ТЦК відновилися? Чи отримали ви на нього відповідь?

– Я думаю, що політика "священної війни" себе вичерпала. Якби це була високооплачувана робота, то й людей було б більше. Бо на патріотичних і духовних гаслах усіх, кого могли, уже залучили. Намагатися тепер повернути оборонців тими самими методами – це провал, який ми зараз і спостерігаємо.

Якби військовослужбовець мав соціальний статус персони номер один у державі – із відповідним матеріальним забезпеченням, пільгами тощо, – тоді б і запитань поменшало, і людей біля ТЦК побільшало. Якщо людина в цивільному житті заробляє 50-70 тисяч гривень, то, йдучи до війська, вона, по-перше, крокує в повну невідомість. Їй обіцяють одне, а насправді відправляють туди, куди вважають за потрібне, без її згоди – тобто вона собі більше не належить. По-друге, за цю роботу вона отримує 20-30 тис. грн у тилу. Якщо ж їде на "бойові", дай Боже, виживає і повертається, то гроші їй виплачують лише через пів року, а то й рік. А коли ці кошти нарешті приходять – і я хочу це озвучити, бо це вже сміх крізь сльози і тотальне невігластво, – ти отримуєш суму і взагалі не розумієш, що це за гроші! Ні пояснень, ні деталей, нічого. Тому зараз військовий у правовому та фінансовому плані – це фактично безхатько.

Я вам чесно кажу: приїжджаю на СТО зі зламаною машиною, і якщо не маю волонтерських коштів, то доводиться випрошувати безкоштовний ремонт. А все тому, що немає статусу! Вони запитують: "Ти хто?". Так, хлопці на СТО допомагають військовослужбовцям, ремонтують автівки, але вони не можуть лагодити по 500 машин на місяць – їм же також треба за щось жити!

Крім цього, я б виділив ще одну проблему – відсутність комунікації в нашій державі. Наш президент кожного дня виходить в ефір і я не розумію: для чого? Він хоче в Книгу рекордів Гіннеса потрапити, чи думає, що це і є комунікація? Володимире Олександровичу, це не не воно. Це не те, що цікавить українське суспільство. Тому що потрібно розділяти – меседжі нашим партнерам про те, що у вас відбувається в Україні, але при цьому, не забувати, хто у тебе в країні. Що це за люди? Що їх цікавить? Який в них біль? При цьому я розумію, що президент робить колосальну роботу і уявити себе на його місці просто неможливо.

Я не хочу загострювати увагу на цьому питанні, тому що не впевнений, що це щось змінить. Можливо, якби я про говорив це в Міністерстві юстиції або в Офісі Президента, було б почуто, а так, якийсь солдат Павло, яких сотні тисяч, щось собі розмірковує... Але повторюсь – черг біля військоматів не очікуйте, бо з людьми треба розмовляти людською мовою.

– Яке запитання ставите собі найчастіше?

– Останнім часом мене цікавить одне: хто я взагалі такий і що тут роблю? Я ставив собі ці запитання все життя, але тоді принаймні мав на них відповідь: я – актор театру та кіно. Сьогодні відчуваю, що вперся в стіну. Це система, це війна, і через недолугість керівництва ти не можеш нічого вдіяти, бо більше собі не належиш. Ти належиш Збройним силам України. І особисто для мене це честь, але не статус. Розумієте різницю? Це не статус для моєї родини.

Те, що відбувається в країні, на голову не натягнеш. Я маю на увазі і тил, і військо з цими нескінченними корупційними скандалами – і це в той час, коли йде війна! Можу лише уявити, що буде, коли все закінчиться. Воїни опиняться на смітнику історії, як на тих світлинах після Першої світової, де ветерани – здебільшого піхота, яка стояла на "нулі" – сидять без кінцівок із протягнутою рукою. У нас уже зараз цього з головою. А воїни – нібито ж наше все... Проте всі ці гучні гасла насправді нічим їх не підтримують. Розумію, що це не зовсім відповідь на ваше запитання, а радше "промова покусаного крокодилом"...

Хоча загалом усе це якось тримається – як у тому анекдоті: "Що твій кум робить? – Та біля зятя крутиться. – А зять що робить? – Та біля кума. – Так а що вони вдвох роблять? – Та крутяться!". Оце так і ми, українці, крутимося попри все, бо чомусь у нас така історична тенденція. Тому я сподіваюся, що це все тимчасово. Що знайдеться нова закоханість в українське кіно, буде чергова закоханість у мою дружину – і стане якось веселіше. Але зараз я відчуваю когнітивну нестабільність: ставлю собі запитання і, коли відповідаю на них, жахаюся так, що аж продихнути важко.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою "Щедрика" Яною Корольовою – про переїзд за кордон, втрату мами і провину росіян: "Думали, що ми живемо в печерах і маємо кнопкові телефони".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою фільму "Памфір" Соломією Кириловою – відверто про нетипову зовнішність, "зраду" в Карпенка-Карого і низькі зарплати акторів: "Поляки пропонували зіграти "хорошу росіянку".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!