Незалежність України стоїть на заваді планам Росії

У масову свідомість українських громадян усі двадцять років з дня проголошення Незалежності просувається думка, що державність спіткала Україну випадково. Мовляв, прогнив і розвалився Радянський Союз, а результатом його фрагментації стало, зокрема, постання сучасної української держави.

У такій інтерпретації перебігу історичних подій мають зацікавленість, як внутрішні так і зовнішні суб’єкти політики. Внутрішні: двадцять четвертого серпня дев’яносто першого року комуністи у Верховній Раді голосували за Акт Незалежності, бо прагнули відгородитися державним кордоном від нового російського самодержця Бориса Єльцина. Боялася партійна номенклатура усунення її від влади за звинуваченнями у співпраці із заколотниками-гекачепістами, які намагалися здійснити путч проти Михайла Горбачова. Незалежність виявилася для партійних апаратників способом уникнути відповідальності та отримати цілковитий контроль над ресурсами країни – стати на шлях карколомного особистого збагачення. Обрання у тому ж році президентом Леоніда Кравчука – колишнього секретаря ЦК КПУ, унеможливило постановку питання про люстрацію за ознакою належності до людиноненависницької Комуністичної партії Радянського Союзу.

Виникла політична потреба якось обґрунтувати факт краху комуністичної системи, а головне пояснити громадянам, чому ті ж самі начальники лишаються ними вже у "демократичній та незалежній". Тут став у нагоді міф про "випадковість незалежності", її виникнення у результаті зовнішніх обставин. Позаяк обставини зовнішні, від місцевого начальства незалежні, то "кращі люди" мають продовжити рулити вже самостійною країною. Народний Рух України – єдина реальна політична сила, альтернативна згуртованій комуністичній бюрократії, не спромігся ефективно протистояти їй. Причини рухівської неспроможності традиційні, споконвічні для України – чвари лідерів, інтриганська боротьба за лідерство, жадібність до грошей.

Але гроші та інші активи у хаосі перших років державного будівництва прибрали до рук якраз кримінальні угруповання, чиновники, рекрутовані з колишніх райкомів-обкомів, і правоохоронці. В Україні постав олігархат. Результат – за двадцять років незалежності Україна опинилася на першому місті серед країн Європи за рівнем матеріальної розшарованості населення та бідністю. Похідними від цієї обставини є низький термін тривалості життя, поширеність інфекційних захворювань, злочинності, смертність від самогубств та у техногенних аваріях, наркоманія, алкоголізм, забрудненість природного середовища, мінімальна частка у структурі ВВП висококваліфікованої праці, переважання тіньової економіки та найвищий рівень міграційних настроїв.

Зовнішні суб’єкти політики, які зацікавлені нав’язати міф про випадковість української державності, переважно зосередилися у Росії. У російських громадян формують враження, що вони є спадкоємцями величі Російської імперії. Але, як і колись, у тій імперії, так і у нинішній Росії не вщухають сутички на етнічному ґрунті, рядові громадяни безправні перед бюрократією, інтелігенція на маргінесі, технології та наука дедалі більше відстають від світових, люди гинуть від терактів та у техногенних катастрофах… Словом, "велич" якась не велична для звичайних громадян.

Намагаючись відвернути увагу населення від наростаючих суспільних проблем, кремлівські пропагандисти, які тепер звуться "політтехнологами", звертаються до патріотичних інстинктів громадян, нагадуючи про минулі часи, коли Російська імперія та Радянський Союз становили реальну загрозу для сусідів, послідовно підкоряючи їх, нав’язуючи власні ідеологічні доктрини та спосіб життя. Коштом такої політики імперія та союз являли собою дуже впливові у світі держави.

Повернення до неоімперської політики, збирання земель у "рускій мір" є доктринальною метою найвпливовіших державних діячів сучасної Росії. На заваді цим планам стоїть незалежність України. З історичної, економічної, інфраструктурної точки зору нова Імперія є неможливою без України. У Росії добре пам’ятають, що крапку в існуванні СРСР поставив першого грудня дев’яносто першого саме український народ, підтвердивши Акт Незалежності на референдумі. Україна виявилася єдиною республікою СРСР, яка виконала вимоги його ж Конституції щодо реалізації права виходу з нього. Тому наша незалежність оголошується випадковою, недоречною, тимчасовою.

Поразка Майдану – перемога Кремля

Водночас, три з чотирьох українських президентів перемагали на виборах завдяки гаслам тісної дружби з Росією. Так було з Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою та Віктором Януковичем. Щодо Віктора Ющенка, то його перемога була зумовлена надіями активних верств громадян на модернізацію країни, входженням її у Європейську спільноту, подолання виявів бандитизму влади. Такі настрої, звісно, що не були антиросійськими, але позатим викликали велике занепокоєння російської влади, бо показали дієвий приклад залишкам російської опозиції, того, що громадяни насправді можуть вплинути на результати виборів за допомогою мирних акцій протесту.

Тому поразка "ідеалів Майдану" справедливо розглядалася у Кремлі як власна перемога. Її було закріплено Харківськими угодами у квітні цього року. Але, як і усі попередники Віктора Януковича на посаді Президента України, він зіштовхнувся з економічною ненаситністю російських інтеграторів і був змушений різко гальмувати на інтеграційних шляхах, бо за пролонгацією терміну перебування Чорноморського флоту РФ в Україні, надійшли наполегливі пропозиції щодо об’єднання газотранспортних та енергетичних систем, Митного союзу, авіаційних виробництв. Наступними у черзі будуть залізниці, виробництво зброї, машинобудування, агропромисловий комплекс.

Український олігархат така інтеграція не влаштовує. Тому Віктор Янукович мусить шукати альтернативних союзників. І знаходить їх в особі Європейського Союзу. Євроінтеграційні настрої влади підтримує більшість населення, але Європа вимагає, аби Україна стала на шлях цивілізаційних перетворень, перш за все у питаннях підприємницького клімату та громадянських свобод. Виконання цих вимог для усіх поколінь української влади за двадцять років виявилося неможливим. Причина у тотальній корумпованості. Ангажованість всіх рівнів та гілок влади інтересам власного збагачення цілковито унеможливлюють поліпшення якості управління країною. Така Україна Європі не потрібна.

Така Україна потрібна Росії, бо там усе так само. За одним винятком – в них олігархів призначає самодержець, а в нас вони постали, хоча і за сприяння Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, але усе ж самостійно. Від них є залежним у своїх діях Віктор Янукович. Наші олігархи обґрунтовано вважають себе суб’єктами української політики, а не лише спонсорами політиканів та бюрократів. У цьому полягає кардинальна відмінність України від Росії. Цією відмінністю наші олігархи не поступляться. Вона є головним каменем спотикання для "інтеграторів-собєратєлєй".

Знову "Вони" і "Ми"

Таким чином, виникла ситуація, за якої некомпетентна, поспіль корумпована, банально ледача й зажерлива українська влада є ментальним братом-близнюком влади російської, а українські громадяни об’єктивно зацікавлені жити за стандартами цивілізованої європейської спільноти. Ця непереборна суперечність є головним надбанням двох десятків років незалежності. Вона є нашим лихом і нашою надією на подальший суспільний поступ.

Енергетика класового (станового) протистояння, потенціал якої стрімко наростає в Україні, не розсмокчеться сама собою. Формуються, як і двадцять років тому, два табори – "МИ" і "ВОНИ". МИ – нормальні люди – робітники, самозайняті підприємці, студенти, селяни,.. ВОНИ – начальство: багатоманітна бюрократія, керівники та власники підприємств, правоохоронці. Персоніфікованим уособленням "їх" є так званий "режим". Його повалення оголошують своєю метою "комітети національного порятунку", радикальні партії та інші суспільні утворення, стимульовані тими ж олігархами задля розширення їхньої – олігархів, впливовості у своєму внутрішньому середовищі. Україна поволі заходить на друге коло своїх поневірянь, у яких нам нікого звинувачувати, окрім себе самих.

Костянтин Матвієнко