Блог | Танцы под испанской мушкой

Название / автор: Учитель танцев / Лопе де Вега

Видео дня

Театр: Пароль: Театр

Режиссер: Алена Ковтун

В репертуар своего первого сезона молодой театр "Пароль: Театр" включил классическую постановку "Учителя танцев" по Лопе де Веге. Режиссер Алена Ковтун сделала ставку на актеров и, кажется, дала им полную свободу самовыражения. И это искреннее, прозрачное для зрителя прочтение комедии плаща и шпаги не может не вызывать эмпатии.

Не являются ремесленниками те,

Кто преподает танцы –

Лучший дар испанцев!

Лопе де Вега

Далее текст на языке оригинала

Перший арешт Лопе де Веги відбувся у театральній залі. Молодого столичного драматурга звинуватили в розповсюдженні "ганебних віршів і пасквілів" на колишню коханку, акторку Елену Осоріо та її батька, театрального підприємця Херонімо Веласкеса. Останній заправляв кількома мадридськими трупами і сам замовляв п'єси в популярного де Веги. Та терпіти, як безрідний вискочка пліткує про продажність дочки та про те, як Херонімо підкладає Елену під багатіїв, благородний дон не став. Він залучив усі зв'язки, щоб драматурга публічно осудили, а його поезію визнали не літературою, а наклепом на поважну родину.

Суд клопотання Веласкеса задовільнив, і де Вегу було покарано вигнанням з Мадрида на 8 років. За порушення заборони драматургу загрожувала смертна кара. Та поетично-судовий скандал зробив поета зіркою національного масштабу. Де Вега змушено мандрує Іспанією й відкриває провінційним трупам новостворений ним для столичних театралів жанр "комедії плаща та шпаги". Для поколінь, що виросли на белетристиці Дюма та Сабатіні, в цій назві чується щось про подорожі та пригоди. Для сучасників де Веги "плащ та шпага" означали демократизацію та наближення театру до публіки.

На відміну від придворних драм та запозичених в італійців костюмованих маскарадів, актори в комедіях плаща та шпаги грали в тих же вихідних костюмах, в яких публіка збиралася під їх сцени. Героями п'єс ставали не історичні постаті чи дворяни, а заможний середній клас. На сцені розігрувалися драми та конфлікти, з якими глядачі зіштовхувались особисто.

Певно, через вигнання та наступні мандри де Веги дія п'єси "Вчитель танців" відбувається у провінційній Туделі. Комізм історії в тому, що збіднілий дворянин, щоб здобути серце благородної сеньйорити, вимушений спуститися на соціальну сходинку нижче і видавати себе за вчителя танців, успішного ремісника. Нюанси відносин знаті та заможних професіоналів де Вега знав з дитинства, адже був з родини елітного кравця. Суд з благородним Веласкесом теж чомусь навчив. Та й не з чуток драматург знав, як доньки – під тиском батьків – відмовляються від кохання заради фінансово вдалих шлюбів з багатими нареченими. Тому і автор, і публіка жадали, щоб хоч у вигаданих персонажів життя склалося як мріялося, а шлюб був лише за любов'ю.

Певно, за юнацьку, необтяжену дорослим досвідом щирість "Вчитель танців" потрапив до репертуару першого сезону театру "Пароль: Театр". Не побоюся назвати цей молодий театр "гільдійним". В Києві вже не перший рік існує Театр Драматургів як майданчик для сценічного висловлювання колег Лопе де Веги. А "Пароль: Театр" – площадка для професійної реалізації дипломованих акторів. І цей актороцентричний майданчик за прем'єрний сезон настільки сподобався глядачам, що отримав відзнаку Театрального Інфобуму як "Відкриття року 2025".

В цьому актороцентризмі є як свої принади, так і недоліки. Напевно, головний недолік подібної акторської свободи – позитивна суб'єктивація вражень через надлишок емпатії. В камерному залі, очі в очі професійному лицедію – навіть коли розумієш, що він, можливо, десь переграє – не співпереживати неможливо. Тому при всіх наявних чи уявних недоліках вистави із зали виходиш з відчуттям переживань чужого досвіду як власного. Тобто, з тим, заради чого і ходять до театру.

Як вмілий драматург, де Вега надає достатньо простору для реалізації акторських талантів. Експресивний Арсен Бойчук (Альдемаро, самозваний "вчитель танців") має змогу показати як хореографію, так і вміння справлятися з довгими поетичними монологами. Граціозні Яна Нос та Валерія Арабаджі (сестри Флорела та Фелісьяна) отримали можливість не тільки похизуватися тендітними ступнями, а й трагічно пустити сльозу. Альфа-наречений Андрій Щочка (Тевано, чоловік Фелісьяни) хоч і залишився осторонь хореографії, та заворожує зал грою на гітарі. Молодий та квітучий Дмитро Вінницький переконливо відіграє поза амплуа роль похилого дона Альберіго, а красунчик Ростислав Фоменко - коханця-невдахи Вандаліно. Мовчазні, стримані, але глибоко занурені в образи, Дарина Шевчук та Владислав Шклярук (слуги Лісена та Белардо) створюють найкомічніші моменти вистави, навіть якщо це сцена бійки на ножах. (Тому особливо сумно, що ця пара так і не дочекалась фіналу, який заготував для них іспанець).

Зворотна ж сторона актороцентричності - відсутність стриманості. Без твердої режисерської руки кожен лицедій намагається додати якнайбільше себе у виставу. Іноді це звучало як оркестр, в якому кожен з музикантів бажає зіграти найдовше соло. Найяскравіший приклад, це образ Рікаредо, кузена самозванця, що був втілений Іллєю Будніком. У де Веги Рікаредо з'являється в ботфортах зі шпорами, як натяк, що в Туделі проїздом (на відміну від загостилого Альдемаро). На сцені "Пароль: Театр" ботфорти переросли в ошатний піратський образ на кшталт кіношного Джека Горобця (вибачте, Капітана Джека Горобця) з піжонською клюкою. І Рікаредо нахабно забирає на себе половину візуальної уваги глядача. Та те, що добре для актора Будніка, не завжди добре для постановки в цілому. Адже за механікою п'єси Рікаредо лише допоміжний персонаж, та сама клюка, що дозволяє через бесіди з кузеном розкрити конфлікт та переживання Альдемаро. Не більше. (Та навіть в цій рецензії Рікаредо-Буднік отримав окремий абзац).

Подібна нескромність відчувається й у використанні художніх рішень. В камерному просторі "Пароль: Театр" є кілька автентичних родзинок. Одна з них - це прозора перетинка, що відділяє основну сцену від ар’єрсцени. Справжня знахідка для "Вчителя танців", адже де Вега любив порушувати принцип єдності простору та часу. Та не завжди вибір подій для задньої сцени вдається вдалим. Так вистава починається з того, що Альдемаро тишко, але основною сценою пробирається на весілля Фелісьяни, що проходить за скляною перетинкою. В першоджерелі ж перед нами публічні гуляння з лицарським турніром, – що влетіли дону Альберіго в копійчину – на який міг потрапити будь-хто. Тому залишається питанням, чому головний герой проникає на народні гуляння злодієм через чорний хід, а публічне свято ми бачимо в заднику?

До речі, другий оригінальний елемент цього простору – люк під стелею, справжній чорний хід. Якщо припустити режисерську інтерпретацію, за якою Альдемаро не мав права бути присутнім на гуляннях Альберіго, то цей люк ідеально підходить як символічна хвіртка для темних справ. Через неї "вчитель танців" вперше потрапляє в будинок Флорели. Через люк залицяльники лізуть в сад до сестер. Але чим далі дія – тим частіше користуються хвірткою герої, навіть без явної сюжетної необхідності. І люк починає нагадувати кнопку, яку натискають актори лише заради вкиду глядацького дофаміну.

Подібна ситуація і з іншим сценічним символізмом. Столичні театрали - що звикли до семіотики Петросяна, Богомазова та Уривського - кожну сценічну деталь вже автоматично розбирають майже психоаналітичними методами. Є у виставі яблука, дуже багато яблук. Первинний біблійний образ пізнання чоловіком та жінкою один одного. Вдало працює цей символ між новонареченими Тевано та Фелісьяною, що готуються до першої шлюбної ночі. Зрозумілі яблука у трикутнику Флорели, Альдемаро та Вандаліно. Доречна яблучна сцена між слугами Лісеною та Белардо, що приховують один від одного несподіване бажання... Але яблука все не закінчуються. Незабаром плоди пізнання літають залою і ними ласують всі персонажі без розбору. Що хочеться спитати: з ким ви тут збираєтесь справляти весілля?

Насправді ці нюанси можуть пройти мимо зачарованого акторською грою глядача. А ось кардинальну зміну фіналу – за яким весілля Альдемаро замінили на його ж арешт – важко не помітити. Через це кінцівка виглядає не зовсім органічною, адже всі протоптані персонажами доріжки вели не в клітку, а до вівтаря. Повторюся, театрали часів де Веги хотіли бачити, що хоч на сцені, хоч у вигаданій реальності справжні почуття сильніше за статус й гроші.

Багатьом глядачам в холодному Києві теж хочеться хороших кінцівок, як не в новинах, так хоч на сцені. Не на гроші дона Альберіго полював збіднілий дворянин, а йшов за покликом серця. Тому кінцівка у вигляді арешту самозваного вчителя танців - це в чомусь і кара для глядача. Який теж сподівався, що хоч зараз, в класичній іспанській комедії поетика кохання переможе прозу життя. Як з цього приводу повчали харківські письменники Генрі Лайон Олді, "не треба вбивати персонажа лише для того, щоб розчулити читача".

Та, можливо, така строга оцінка зміненої кінцівки не тільки через його сюжетну невмотивованість, а через згадану емпатійну надлишковість. Ця класична, легка у подачі постановка не потребує від глядача надмірної аналітики. Всі конфлікти, бажання та наміри героїв сказані ротом, ще й віршованій формі. Всі емоції передані безпосередньо від акторів до глядача. Тому й фінальний біль героїв залишається неприємним післясмаком.

Напевно, не треба було сперечатися режисерці Альоні Ковтун з Лопе де Вегою. Видатний іспанець не даремно хвалився не тільки своєю працьовитістю (на жодну п'єсу він не витратив понад 3 днів), але й вмінням потурати смакам публіки. Нагадаю, що без будь-якого продюсування мадридці переповідали – лише за їх дотепність та поетичність – "ганебні вірші" де Веги про невірну коханку та її непорядного батька. Тож і заключне слово в цій історії можна було б залишити на іспанський манер.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZ.UA поссылке...