Єдина та й незалежна
Історію пишуть переможці, а згодом переписують переможені. Після Другої світової війни Радянський Союз зробив із західноукраїнських повстанських вояк справжніх зрадників, приклепавши до кожного «свідомого» лоба вільної України клеймо – бандерівець. Згодом, в епоху 45-річної агонії Красної влади, виросло ціле покоління радянських школяриків та студентиків із стійким неприйняттям ідеї незалежної України.
Для цього контингенту жодні докази та здоровий глузд не мають сенсу. Штамп на штампі сидить та й штампом поганяє. Переконати цих сьогоднішніх дідусів та бабусь визнати УПА як явище героїчного толку неможливо.
З іншого боку, неможливо переконати бандерівців визнати право лівобережної України на заборону святкування дня утворення цього формування. Тим більш на православне свято Покрови, День Українського козацтва!
На Західній Україні в пошані католицтво, а вишуканим польсько-литовським каптанам віддають перевагу перед широкими козацькими шароварами та сорочками. Чи мають право сучасні можновладці створювати національні свята для купки західняків? А якщо наступного року заради них День Перемоги перенесуть з 9 травня на 28 жовтня, коли була звільнена Україна?
Назріває питання, до котрого підводять за ручку націоналісти українського розливу – чи треба нам визнання перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною, так званих одних окупаційних військ над другими?
І ось тут розкривається справжнісінький менталітет кожного свідомого лоба с Заходу: як кажуть, наша хата з краю! Звільнили УРСР та й годі, «вельми вдячні». А щодо мільйонів співвітчизників, які воювали на боці так званої окупаційної красної влади - воно нас колише… Але ж як дивитись в очі ветеранам, які своєю кров’ю здобували нам право на життя?
По вулицям марширують молодчики з червоно-чорними прапорами і свастиками; у багатьох думка – «якби Гітлер переміг у Вітчизняній війні, то ми б жили як сучасна Західна Європа». Нібито нацистська Германія прийшла визволяти українців від тяжкого гніта «красного терору».
Прикро саме те, що через кілька років ця інтерпретація фактів буде подана в тому чи іншому виді у шкільних підручниках. Та й українці майбутнього знову примірять на себе плаття тих самих радянських школяриків і студентиків, назва котрому – пропаганда. Через кілька десятиріч не стане воїнів УПА, не стане ветеранів Вітчизняної, залишиться тільки генерація дресированих мавпочок, які, гордо лупцюючи себе у груди, промовлятимуть слова ганьби на адресу прадідів. І сором вже відійде, бо дивитися в очі буде нікому.
Ми – покоління, що не знає війни. Справжньої, лютої, безжальної війни, яку ніколи не побачиш у кіно. Говорити від лиця того чи іншого протилежного табору у битвах минулого має право лише той, хто брав в них участь. Все інше – профанація. Сьогодні УПА – це лише політична спекуляція та провокація більшої частини України. Замість свідомих маршів треба примирити жертв страшних часів Другої світової війни. Старим нема чого ділити, хіба що ролі героїв у підручниках з історії.
Гарним прикладом для об’єднання Сходу та Заходу України стала акція примирення ветеранів УПА та Радянської армії у селі Сянки, що на Львівщині. Урочиста подія була присвячена 65-й річниці визволення України від фашистських загарбників. Для участі в символічній акції були запрошені ветерани з кількох східних та західних областей. Старі вояки потисли один одному руки та й підняли поза телевізійними камерами по чарці горілки, святкуючи ювілей визволення Батьківщини від загрози знищення.
Хіба це не є дійсним прикладом справжньої української ідеї? Колишні вороги змогли пробачити один одного, зневажаючи усякі ідеологеми та історичні міфеми.
Сьогодні вже немає Радянської армії, але УПА чомусь існує. Проти кого й чого ці молоді хлопці, які називають себе націоналістами, ведуть «повстанську запеклу боротьбу»? Проти зовнішнього ворога чи своїх же співвітчизників, які завдяки близькому менталітету з росіянами стали раптом уособленням червоної загрози минулого і посібниками «імперіалістичної зовнішньої політики Кремля»?
Маячня. Сьогоднішня УПА – це політичний інструмент. Гра на псевдопатріотизмі. Бо справжній патріот, який любить Україну та й жадає їй процвітання, не стане навмисно розколювати країну на два табори.
Нам немає чого ділити. У нас одна історія на всіх. З кров’ю, стражданням, спільними перемогами, чорними сторінками братовбивства і тяжкого ярма. Настає час об’єднуватись, бо якщо не зараз – буде вже пізно. Країна зникне, розвалившись на феодальні регіони-князівства. Утворення квазі-карликів за жалюгідною подобою Київської Русі, Галицько-Волинського князівства і Кримського ханства не за горами. І цей захід української державності набагато ближче ніж здається.
Але ми можемо подолати відцентрові сили, на котрих грають політики, думаючи тільки про електорат та число голосів на виборах. Треба тільки навчитись поважати один одного та й самого себе. Треба навчитись поважати інші погляди. Треба навчитись поважати і співучу українську мову, і великий та могутній російський язик. Треба ставитися з повагою і до ветеранів Радянської армії, і до воїнів УПА, а найголовніше – не повторювати їхніх помилок. Тільки разом ми переможемо!
