Літературний конкурс. Електричка

Вечір. Платформа приміського вокзалу. От-от має підійти електричка. Розсіяний по всій платформі натовп починає згуртовуватись окремими групами в тих місцях, де, як очікується, після зупинки мають опинитися двері вагонів. Іноді буває, що машиніст гальмує трохи далі, чи ближче, і тоді стривожені рої, метушливо штовхаючись, переміщуються за вагоном, або ж розпадаються щоб наступної миті утворитися знову і тепер уже безпомилково та міцно обліпити відкриті входи. Але сьогодні все спокійно: і з’явилась електричка вчасно, і зупинилася так, як слід, тому і зміна пасажирів у вагонах відбувається без зайвих емоцій: ті, хто прибули, неквапливо виходять; ті, хто від’їздять, терпляче чекають, а потім, майже без штовханини, займають звільнені місця. Двері закриваються. Вирушаємо.

            Вже більше року я майже щовечора повертаюся цією електричкою додому. Багато облич            знайомі: дехто теж має звичку їздити в одному й тому ж вагоні, з іншими життєві шляхи перетнулися ще раніше, тому маю деяку уяву про їхні щоденні турботи.

            Он розташувалися гуртом п’ятеро чоловіків, будівельники. Грають у карти. Біля вікна обличчям до мене сидить злегка лисуватий червонощокий Вадим Репетун. Поруч з ним зосереджено розглядає свої карти Михайло Кулінський, або Мишаня, як до нього найчастіше звертаються знайомі. Якщо Вадим – міцний чолов’яга від якого аж пашіє здоров’ям, то Михайло – взагалі богатир. Він і замолоду мав помітне черевце, а тепер, досягши солідного віку, набув таких габаритів, що кожен, хто вперше побачить Мишаню просто не може не заповажати його.

            Характери у них відрізняються ще більше ніж габарити. Вадим запальний і голосистий, при цьому, чим більше емоції беруть над ним владу, тим вищим стає голос, досягаючи у найбільш напружені хвилини вереску. Михайло – спокійний, але не байдужий. Його рухи і мова поважні й розмірені. Правда, сміх – досить жвавий, але то лише тоді, коли Мишаня тверезий. Варто лише йому перехилити дві-три чарки, як сміх стає коротшим і тихішим, потім його змінює широка на все лице посмішка, яка з’являється і зникає тим повільніше, чим більше випито, доки, врешті-решт не перетворюється на блаженну пів-усмішку, яка вже не покидає Михайлового обличчя мабуть і вві сні.

            Навпроти них сидять Олег Шельма і Льоня Басурманчик. Шельма – це прізвище, якому його власник ніяк не відповідає: худорлявий, рудий і веснянкуватий з безхитрісним поглядом світло-сірих очей, він мав би називатися скоріше якимось Невинним чи Легким. Басурманчик же – прізвисько, яке вже давно приліпили колеги по роботі невисокому кругленькому Льоні за його смугляве, мов у татарина, обличчя.

            Схоже, що хлопці сьогодні встигли хильнути після роботи, але зовсім небагато, бо Михайло ще досить жваво для його темпераменту реагує на гру.

Іноді ж, коли випадають якісь святкові дні, чи події, які просто гріх не відзначити, хлопці таки відводять душу. Тоді важче за інших доводиться Льоні, бо він, як і в роботі, прагне не відставати від товаришів, але відносно мала маса тіла обумовлює те, що він швидше і більше п’яніє і день закінчується тим, що його під руки ведуть додому, а там зустрічає і вже з порогу починає чехвостити така ж невисока, але голосиста дружина.

            Тільки це буває рідко, бо хлопці думають не про гульню, а про сім’ї, які тримаються на їхніх плечах і руках. Вадим має трьох дітей, Льоня – двох, у Олега – одна дочка, така ж руденька та світлоока, як і батько. От тільки Михайлові бог не дав цієї радості і турботи, ото й живуть вони вдвох з дружиною вже більш як півтора десятка років, змирившись з долею. Однак, сім’я, навіть бездітна – все-одно сім’я, бо потрібно про когось думати, турбуватися про те, щоб забезпечити їжею, одягом, та хоча б якимись зручностями. Михайлові, звичайно, в цьому плані легше. Іншим доводиться більше витрачати коштів на життєво необхідні речі та й про майбутнє думати, бо діти ростуть ой як швидко.

            Он п’ятому з них, Іванові Котку, який сидить поруч з Михайлом, заглибившись у свої думки, зараз тяжко доводиться. Не встигли вони з дружиною перепочити від витрат та переживань, пов’язаних із синовими вступними іспитами, як той ошелешив їх повідомленням, що має одружуватися. А за день до цього термінового весілля помер Іванів батько. Вже пройшло декілька тижнів після цих подій, але важко, дуже важко чоловікові оговтатися від пережитого, він змарнів лицем і став ще більш мовчазним.

            З цієї п’ятірки тільки двоє – професійні будівельники: Вадим та Михайло. Багато років поспіль вони працювали в одній бригаді, та й допрацювали б там, мабуть, до пенсії, якби не настали часи перемін. Коли був остаточно втрачено сенс триматися за своє вкінець розприватизоване управління, хлопці подалися на вільнії хліби. Поступово до них приєдналися декілька сусідів та знайомих, які в пошуках заробітку теж покинули свої знекровлені підприємства.

            Спочатку шабашили, але швидко переконалися у непостійності такого заробітку, бо, хоч замовників і не меншало, але конкурентів теж ставало все більше, а головне, почали зводитися на ноги нові будівельні фірми і фірмочки, які і перехоплювали всіх серйозних замовників. Отож і довелося йти в найми. Воно то і краще, що не потрібно бігати в пошуках нових об’єктів: хай про це турбується керівництво, а ти виконав роботу – отримав зарплату. От тільки багато хто з нових хазяїнів та керівників, коли підходить час розраховуватись, не страждає надмірною порядністю. Тому і переходили декілька разів всією бригадою від одних до інших наймачів. Але зараз уже є колективний досвід, кваліфікація і авторитет. А ще – мовчазна підтримка один одного.

            Хлопці зайняті грою. Оглядаю далі вагон. У вічі кидаються дві жінки, перекупки з привокзального ринку, які сидять одна навпроти одної. Та, що спиною до мене, схожа на гору. Та, що лицем - на велику гору. Не знаю, чи вони – яка рідня, чи подруги по бізнесу, але часто їздять разом. Дивишся на них і не розумієш: чи то їх так розперло від нестримного апетиту, помноженого на звичайну недбалість, чи від якої хвороби. А можливо, що те, і друге одночасно.

            Пригадується, з яким осудом ще п’ятнадцять років тому сприймалися нечисельні перекупники. Це ж вони розбагатіти хочуть!

            Пройшло зовсім небагато часу і все змінилось. Мало хто в останні роки хоча б раз не змушений був щось продавати на ринку. Скуштувавши цього нелегкого хліба, ми зовсім інакше стали відноситися до тих, хто днями вистоює в палатках, рядах, біля контейнерів з товаром, а то й просто вздовж тротуарів, тримаючи в руках свій крам і сприймаємо це заняття саме як роботу. Мало кому спаде на думку назвати спекулянтами бабусь, які біля виходу з метро перепродують хліб. Скоріше, разом зі співчуттям подумається: добре, що не жебракують, а заробляють копійку, докладаючи хоча б тієї праці, що приносять хліб від магазину до метро, тим самим комусь економлячи час.

            Хоча слово “торговка” не зникло із вжитку. Воно саме проситься на язик, коли в особі продавця, зустрічаєшся з неохайністю, неотесаністю та неповагою, яка часом межує з відвертим хамством.

            Чомусь і зараз пригадалося це слово. Можливо саме через зовнішню недбалість тих двох жінок. Але в даному випадку це скоріше байдужа констатація, без жодного осуду. Іноді бувають більш гострі прояви тих неприємних рис, які навіть у спокійних людей викликають неприязнь та відторгненість, а вразливих вмить виводять зі стану рівноваги і провокують на необдумані слова та вчинки.

            Одного разу мені довелося стати свідком зовсім дикого випадку.

             Був пізній суботній вечір. В електричці сидячих місць вистачило майже всім. Власне, стояли двоє чи троє чоловік, яким не хотілося турбувати тих, хто сам не бажав потіснитися. Однією з таких делікатних пасажирок була зовсім молода дівчина. Вона трималась за спинку сидіння, на якому розташувалося двоє, при цьому більшу його частину окупувала досить огрядна жінка, чиї безцеремонні манери, гучний голос та й весь вигляд виразно свідчили про її загартований базарний характер. Жінка усілася так, щоб їй було зручно і в карти грати, і насіння спльовувати у кульок, розкладений на сидінні між нею і її партнером, і не мала жодних намірів поступатися зручностями.

            З іншої сторони проходу сиділа досить молода сім’я: чоловік, жінка та дочка. Чоловік виявився небайдужим, більш того, запальним і, схоже, мав давно накопичену образу, неприязнь і злість чи то на якихось конкретних людей, чи на себе, чи взагалі на життя. Спочатку він, стримуючи емоції, зробив зауваження дамі, мовляв: посуньтесь, дайте іншим сісти. Та, не повертаючись, відмахнулась:  місць багато. Чоловік, біліючи від люті, спробував ще раз словами пробитися до свідомості, на що отримав відповідь:

-          Чого ти пристав? Сам сидиш, ну й сиди.

Це було останньою краплиною. Схопившись на ноги, він штовхонув ненависну спину так, що звільнилась майже половина сидіння, потім схопив за плечі дівчину і ніби ляльку рішуче всадовив її:

-          Сиди!

Навівши порядок, він плюхнувся коло дружини і, можливо, почав би заспокоюватись, але тепер закипіла та, кого так рішуче і безцеремонно потіснили:

-          Ти, козел, що ти робиш?

Не особливо перебираючи словами, вона почала на весь вагон клясти свого несподіваного ворога, доки не дістала його черговим матюком. Підлетівши шулікою, він зацідив її кулаком у вухо і знову сів у чеканні на продовження. Вислуховуючи тиради, про те, що після цього він – не мужик, а г...о, раз підняв руку на жінку (“Хай я – базарна баба, так  будь мужиком, не рівняйся зі мною! А ти ж не мужик, ти – козел!”), він ще декілька разів схоплювався, намагаючись дати більш конкретну відповідь на образи. Люди стали заспокоювати його, а ще більше – потерпілу, умовляючи стримати язика. Почала прохати її і дружина бійця:

-          Та помовчіть ви! Хіба не бачите, що йому слова не можна сказати?

Було видно, що вона боїться чоловіка, бо не наважилась хоча б якимось чином його стримати. Тихо і гірко плакала дочка. Можливо це вплинуло на батька і його запал почав згасати. Тихіше стала виливати образу скривджена. На черговій зупинці до електрички ввійшло чимало народу, створивши в проході живу стінку, яка роз’єднала ворогуючі сторони і остаточно загасила конфлікт.

            Сьогодні, слава богу, всі налаштовані спокійно і доброзичливо. Біля Великої Гори сидить маленька худорлява бабуся. Теж мабуть з базару. Скільки їх, великих трудівниць, які досягли похилого віку і мали б сидіти собі в теплі і добрі, доглядати внуків чи правнуків і  зовсім не думати про гроші, змушені ранком наче мурашки завченими стежками сходитися до залізничних платформ, тягнучи в руках, чи на “кравчучках” важкі плоди своєї праці, щоб потім десь у столиці, на одному із базарів виручити за них якусь копійку.

            Чи хто чекає на неї вдома? Можливо, такого ж похилого віку дідусь. А то й зовсім нема нікого у самотній хатині. Діти, мабуть, десь роз’їхались, або, хоч і живуть неподалік, та зуміли звільнити стареньку від ринкових клопотів.

            За вікнами – темрява, бо місто скінчилось і тягнеться ліс. Розмірно стукають колеса. Ледь погойдується вагон і в такт йому злегка похитуються голови. Малесенька частинка людства, на короткий проміжок часу об’єднана у спільність під назвою “пасажири вагону”, довірившись невідомому машиністу, який крізь темряву везе туди, куди слід, без жодних докорів сумління (бо вимушено) тимчасово залишила там назовні метушливість і віддалася розмовам, роздумам, розвагам, чеканню.  Декого вже похилило в сон. І я б оце не проти, але, стоячи в проході, не подрімаєш: один за одним то в ту, то в іншу сторону протовплюються представники стихійного залізничного сервісу зі своїм різноманітним товаром: газетами, цигарками, напоями, пиріжками, дрібною галантереєю, трикотажем, насінням овочів і квітів, “гуліверами “Тринагривню” та всім іншим, що можна пронести в руках і продати в електричці.

            Ось нове обличчя, раніше я цього продавця не помічав: у нього не дуже звичний тірольський мисливський капелюшок, та ще більш незвична картава вимова. А товар, ніби на сміх, підібраний такий, що тільки підкреслює цю ваду:

            -     П’одається недоого г’адусник за дві г’ивні, улєтка за т’и г’ивні, отвьо’тки в набо’і за чоти’и г’ивні.

Вусатий дядько з чималеньким носом випірнув з дрімоти і з цікавістю повернувся на голос:

-          Ану покажи, що там у тебе за чоти’и г’ивні.

Продавець злегка розгубився, не знаючи, ображатися йому чи ні, але набір показав.

-          А за т’и п’одаси?    

Дядькові сусіди пожвавішали, весело поглядаючи то на “тірольця” , то на вусаня. І незрозуміло було, чи останній – просто жартун, чи дійсно стався дивний збіг, коли два співрозмовники мають однаковий ґандж.

-          Ні, за т’и не п’одам.

-          А за чоти’и я не візьму, До’ого.

“Тіролець” рушив далі, мабуть таки ображений, бо просувався мовчки, більше свій товар не рекламував.

-          Пиво, ром-кола! – скляно продзвенів голос чергової перекупки.

-          По чім ром-кола?

-          Дві гривні.

-          Зараз, підождіть.

О, господи, це ж треба народитися такими некрасивими! У Нього з-під натягнутої по самі очі чорної в’язаної шапки на пів-лиця викотився, ніби добряча картоплина, ніс. А Вона – худа, губата, золотозуба і волосся – немов стріха. Але їм добре вдвох. І зараз стане ще краще, бо пляшка ром-коли вже відкрита. Про щось перешіптуються і посміхаються одне одному і, раптом, помічаєш, що вони симпатичні своєю ненав’язливою безпосередністю, розкутістю, простотою.

            Але мені час пробиратися до виходу.

В тамбурі людно і димно. Напис “не палити” повністю ігнорується, або сприймається відповідно його розмовному значенню: вагон палити ніхто не збирається, а цигарки – курять.

            Звичайно, коли трапляється, що  в наповненому тамбурі застряє той, хто не переносить тютюнового диму і починає активно протестувати, то, частіше всього, після короткої чи більш тривалої перепалки йому вдається досягти свого: цигарки невдоволено гасяться і дим поступово тане. Але сьогодні і в тамбурі народ зібрався мирний і терплячий, ніби прокурені у вулику бджоли.

Біля виходу двоє літніх чоловіків спілкуються з молодою дівчиною. Їм обом уже за п’ятдесят, охайно вдягнуті, розмову ведуть доброзичливо, з гумором. Я одного разу вже їхав разом з цими чоловіками. Тоді вони останніми втиснулися в переповнений тамбур, пропустивши перед собою п’яного. Той ледве стояв на ногах, його хилило в сон, але ж ніде було навіть присісти і це йому не подобалось. Ноги у бідного час від часу слабіли, він присідав, але чоловіки підтримували його під руки, і, посміхаючись, заспокоювали:

-          Стій, стій, ще трохи...

-          От, б...ь!

-          Де ж ти  її побачив? Тут кругом порядні люди.

-          ... твою мать!

-          Тихо, нащо тобі іноземна мова, говори краще українською.

-          Спать хочу. Дайте пройти.

-          Там немає куди. Бачиш – жінки стоять.

-          Я щас всіх буду ...ть!

-          Та не можна так. Про це ще рано.

Чолов’яга ніби задумався, змовк, задрімав і далі їхав спокійно. Лише коли чергового разу коліна зрадливо згиналися він знову згадував свою обіцянку вступити прямо тут же в статеві зносини зі всіма, але турботливі сусіди кожного разу переконували сердешного потерпіти з цією справою до домівки і тому лишалося засмучено зітхнувши, дрімати далі.

Сьогодні ж ці двоє самі злегка напідпитку. Їхня випадкова сусідка молода, струнка і вродлива. Початку розмови я не чув, бо був у вагоні, коли ж увійшов у тамбур, між чоловіками якраз розгорілась жартівлива дискусія:

- Ні, ну ти ж подивись, які красиві очі! Ти часто бачив жінок з такими очима? Це ж чудо. Ні, правда, дівчино, це так приємно, коли на тебе дивляться такі гарні очі...

-   Антоне, ти старий ловелас. Що ти дівчині голову морочиш? Хіба ж тобі до лиця на дівчат дивитись. Глянь краще на свою лисину.

-   Та як же на них не дивитись, коли вони такі красиві. А голос який чарівний!

-   Ох, ти ж і приставучий! Дівчино, плюньте йому у вічі. Що, не хочете? Ну тоді дайте по пиці. Давайте я потримаю ваші квіти.

Дівчина сміється. Сміється і весь тамбур, з добродушною цікавістю поглядаючи на веселих залицяльників. Однак пора покидати це товариство: моя зупинка.

Двері відчиняються і платформа вмить наповнюється жвавим натовпом, який відразу ж тягнеться вперед до сходів. Потяг пронизливо свистить, потім вдруге і рушає. Все частіше миготять освітлені вікна. Ось і червоні ліхтарі на останньому вагоні, швидко зменшуючись, летять вдалину, везучи тих, хто залишився, туди, де на них чекають.

Щасливого вам! Завтра знову зустрінемось.