Літературний конкурс. Історія одного кохання

Олесю запросили до профспілкової поїздки до Варшави. Вона з радістю погодилася, бо її життя останнім часом було сіре і буденне – цифри, звіти, накладні, одним словом, нудна бухгалтерська робота.

Була липнева субота, яка вінчала собою довгий і важкий робочий тиждень. О 9 ранку працівники центрального київського офісу і регіональні представники сіли в великий комфортабельний автобус. Керівники, однак, відмовилися їхати в автобусі з  підлеглими і взяли квитки на літак. Деяких  регіональних представників Олеся знала добре, інших бачила вперше. Вона була сором’язливою дівчиною, і тому контактувала з ними виключно в тому разі, якщо треба було вирішити виробничі питання.

Олеся дістала „Сагу о Форсайтах", яку все ніяк не виходило закінчити, і налаштувалась читати. Однак такої можливості не надали. До Олесі одразу підсів її хороший знайомий з Ужгороду, Роман К., відомий громадський активіст, гуцул і поцінувач жінок. Зовнішністю він нагадував Че Гевару, тільки був старшим, гладшим за нього і не таким ідейним. Роман був налаштований провести поїздку весело, про що свідчили декілька пляшок горілки в його торбі. 

Подібний  алкогольний настрій був і у деяких інших пасажирів. Наприклад, у маленького на зріст, товстенького представника Луганська Олександра. Він був вдягнений у стандартний одяг українського молодого чоловіка – сіро-зелена невиразна футболка, сірі шорти (з вигляду все придбане на еквіваленті Троєщинського ринку в Луганську), і босоніжки зі чорними шкарпетками. Олеся для себе  відзначила, що абсолютно позбавлене смаку поєднання босоніжок зі шкарпетками прикрашало ноги майже всіх пасажирів автобусу чоловічої статті.

Не встигли від’їхати від Києва, як Василь зі Львова, наче стюард на міжконтинентальному лайнері, розпочав роздачу напоїв та їжі. Він відкрив першу пляшку горілки і почав різати бутерброди. Усі інші, щоб не виглядати скупердяями, повиймали свої стратегічні запаси – нарізані батони, нарізаний сир, ковбаску, варені яйця, помідори.

Дівчата морщили носи від перспективи пити горілку, та й навіть вино, о десятій ранку. Хто зміг, обмежився соком, але деяким не вдалося відмовити. Лунали тости за профспілку, за дружню Польщу та традиційно – за кохання і жінок. Більшість пасажирів випили по три чарки  і заспокоїлись. Однак представник Луганську з автобусної гальорки все кликав Романа до себе. Виявилось, він там шукав компанію для розпиття лікувального бальзаму „Сьоме небо", і не в лікувальних дозах, а в серйозних. З іншого боку, кремезний Тарас з Дрогобича закликав Романа допити величезну пляшку горілки „Немірофф". Вона була вже наполовину пустою. Роману прийшлося погодитися.

З сьомого неба падати було жорстко. Через пару годин Олександру стало погано, і автобус зробив непередбачувану тривалу зупинку на якісь стоянці. 45 хвилин стояли всі пасажири стояли на вулиці, поки він мився сам, і відмивав автобус.  Тарасу теж стало погано, але він вчасно встиг підставити пакетик, і тому в відмиванні транспортного засобу участі не брав. Але коли автобус перетинав кордон, він був все ще п’яний.

За вікном пишно і п’янко розстилалась під високим блакитним небом гостинна польська земля,  уквітчана червоними стрічками маків. Кінець подорожі в автобусі пройшов спокійно, за перегляданням фільмів, розмовами і снами. Роман голосно храпів, і тому Олеся нормально заснути не змогла.

Також непомітно пройшов профспілковий форум країн Східної Європи.  Частина учасників з України була невиспана, інша – з похмілля. Майже всі скаржились, що не змогли добре виспатися в дорозі. Вдень всі гуляли Варшавою, скуповували сувеніри та пили польське пиво „EB", відмічаючи, як стара частина міста схожа на Львів.

***

Найцікавіше почалося ввечері. Здається, покинувши межі кола робота-сім’я-робота, всі вперто шукали пригод на території заміського пансіону, де розмістили учасників. Він розташовувався серед соснових лісів. Смачний фуршет з гарним вином був розігрівом вечірнього дійства.

Олеся краєм ока спостерігала, як серед учасників утворювалися великі та малі групи співрозмовників, часто навколо пляшки або їжі. Але їсти і пити їй вже не хотілося. Спочатку Олеся довго говорила з Романом, слухала його байки про студентський рух 90-х, про ситуацію на Франківщині, про романи.  Його  було дуже цікаво слухати, тому що він не брехав (ну, може тільки щось прикрашав), жартував, і міг говорити без зупинки годинами – тільки слухай.

Згодом Олеся, Роман та інші перемістилися до мальовничого озера, поверхня якого вночі була зовсім чорною і таємничо виблискувала. Три дівчини купались, а Олеся сиділа на дерев’яній лавці і дивилася на їх радісне булькотіння. Молоді поляки (як виявилось, теж гості якоїсь конференції, яка проходила в тому ж пансіонаті) жадібно спостерігали, як вони роздягались. А потім заводили знайомства.

Раптом неочікувано розпочалась гроза.  Спочатку впали величезні краплі, а за ними з неба хлинули сильні потоки води. За хвилину все скрізь стало вологим. Олеся та інші бігли через стіну зливи, серед струнких і красивих сосен, до рятівних освітлених будиночків. Хтось практичний намагався ще схопити залишки їжі і напоїв. По дорозі Олеся, за покликом природної гостинності, встигла запросити до своєї кімнати поляків.

Коли Олеся з Романом добігли до будинку, вони були вщент мокрі.

Слухай, Олесю, хочеш, приходь до кімнати 17, там ми збираємося, будемо співати.

Добре, Романе, подивлюся, чи вийде.

***

Дівчина забігла в свою кімнату і злякалась. Запрошувати поляків було з її боку необачливим рухом. В маленькій кімнаті їх там зібралось чоловік п’ятнадцять, з пивом і сигаретами... Кімната перетворилась на галасливу і задушливу оазу інтернаціональної дружби. Оскільки заснути було неможливо, Олесі прийшлося йти до кімнати 17. Вона тільки встигла перевдягтись і побачити в дзеркалі, як волосся вологими пасмами прилипло до лоба.

В просторій кімнаті навколо столу з напоями та бутербродами сиділо шість чоловік. Вони пили горілку і разом співали пречудових українських пісень, народних, повстанських, та ліричних. Олеся скромно присіла на край дивану і слухала. Іноді виходила на балкон, коли від диму цигарок нічим було дихати. З балкону було видно, як  перехожі зупинялись і прислуховувались до голосного і часами дуже потужного співу.

Олеся іноді заходила в свою кімнату, але кількість поляків не зменшувалась. Як вона здогадувалась, в ту ніч гуляли і пили в багатьох номерах.

Де тут наші п’ють? Не знаєш, часом? -  зупинив Олесю на сходах її безпосередній шеф, заступник керівника профспілки, в червоно-білих кросівках за кольорами  польського стягу.

Йдіть, я покажу.

А ти теж там? Не знав, Олеся, що ти любиш випити.

 Я не п’ю, я пісні слухаю, - образившись, сказала вона.

Керівник радісно привітався з усіма в кімнаті. Він виглядав, як завжди, самовдоволеним, але трохи приголомшеним.

Слухайте, я такого, як сьогодні, давно не пам’ятаю. Суцільний сюрреалізм. Заходжу в свою кімнату, а там на балконі сім чужих чоловік стоять. Як вони туди потрапили, я не розумію. Це мені нагадує фільм Тарантино „Чотири кімнати"...

Він похапцем випив пластиковий стаканчик горілки і пішов далі.

В кімнату постійно заходили люди – хтось шукав цигарку, хтось хотів випити або заспівати разом.  Парочка поляків прийшла і слухала цей концерт до кінця. Олеся не співала, але уважно слухала співи і мріяла..

Найсмішнішою людиною в компанії був Олег, якого всі називали Тоніс, бородатий, блідий і сіроокий, дуже п’яний чоловік, схожий на персонажа  з „Операції Новий рік". Вимовляти будь-які слова йому було важко, і навіть на балкон він виходив, виписуючи кола.  Усі спостерігали в кінці, як він нетвердо йшов в невідомому напрямку, і вирішили, що він заночував десь під деревом.

Олеся ж роздивлялася невідомого їй досі чоловіка в окулярах, з коротко стриженим світлим волоссям і пронизливими блакитними очима, який сидів напроти неї. Він представився Станіславом з Луцька. Протягом вечора Олеся почула цілу купу анекдотів про взаємну нелюбов і конкуренцію галичан і волинян, про яку вона, дівчина з центральної України, і не здогадувалася.

Станіслав сподобався Олесі з першого погляду, своїм аристократичним обличчям, гострими очима  і ніжною посмішкою. Іноді він кидав на неї ніжні погляди, і дівчина сором’язливо опускала очі. Вона не дуже любила говорити в кампанії, а тут зовсім знітилася. Особливо від нав’язливих думок про те, які його губи на смак... 

Коли Олеся, Роман і Василь зі Львову, її хороший знайомий, вийшли на балкон покурити, то побачили, як Аліна з їхньої групи зібрала навколо себе цілий натовп поляків і казахів. Вона встигала чарівно посміхатися всім своїм співрозмовникам. Василь сказав:

- Оце дає, треба підказати їй, щоб вона понабирала гарбузів і кожному з них пороздавала.

- Так, дівчина не промах, недарма ти її на обід в Варшаві запрошував, - іронічно зауважив Роман. Хоча він теж обідав з дівчатами.

- Ну ладно, Олеся там теж була.

- І то правда.

А я  ніколи так не зможу, як Аліна, - подумала Олеся. Хоча вона була гарною дівчиною з великими сірими очима, довгим золотавим волоссям і легким рум’янцем на щоках,  в великій кампанії соромилася навіть слово сказати.

Пісні тривали ще декілька годин. О третій годині ночі, коли закінчилась горілка, вирішили розходитися.

Олесю проводили до її номера Василь і Станіслав.

Може, підемо ще посидьмо? – спитав Станіслав, звертаючись до Василя і Олесі.

Та ні, я втомилася. На добраніч.

На добраніч, приємно було познайомитися, - блакитні очі ніжно і пристрасно дивилися на неї.

Олеся поспіхом сховалася за дверима кімнати. Поляків вже, на щастя, не було. Вона довго стояла в душі, під теплими ласкавими струменями  і сварила себе за те, що так раптово попрощалася зі Станіславом. Їй дуже давно ніхто так не подобався. Вона уявляла, як його ніжні губи торкаються її губ і щок.

- Але вже все, пізно. Ніколи не побачу його, - як нав’язливих мух, вона відганяла солодкі  думки.

****

В номері було чотири ліжка. Їх займали Олеся, дві дівчини – Таня і Оля,  і Василь, який прийшов через півгодини після Олесі. Засоромившись, він попросив переночувати у них, тому що в його номері всі ліжка, включаючи його власне, були зайняті незнайомими людьми. Через десять хвилин він захропів.

Але дівчатам заснути в цю безумну ніч не вдалося. Виявилось, що двері не зачинялися на замок.  Шукати адміністрацію і вчиняти сварку вже було пізно. О четвертій ранку до кімнати увірвався вщент п’яний Сашко з Луганську.

            -  Дівчата, пригощайте, до вас гості. Ну чого ви спите? Гуляймо-на...

Його пригостили бананами і залишками пива від поляків. Сашко з’їв усі банани, але не заспокоївся. Але йому треба було ще компанії і розмов. Олеся вмовляла його піти, бо дуже хотіла спати, але Таня говорила з достатньо ввічливо вислуховувала його п’яну маячню.

Після півгодини вмовлянь він, начебто, пішов. Олеся закрила очі – нарешті, - і провалилася в сон.

Але через десять хвилин шум розбудив її. Сашко з’явився з іншого, неочікуваного боку. Він (не повірите) вліз у вікно, оскільки кімната була на першому поверсі.

-      О Боже, що це за кара така? Йдіть вже, ми хочемо спати, - вмовляла його Олеся.

Він тільки дивився скляними очима. З п’яними взагалі розмовляти важко.

            -  Ой, мароз, мароз... Не марозь меня.., затягнув Сашко п’яним голосом. – Петь хочется девчонки..

-    Ну ми спати хочемо, будь ласка, - просила Таня.

Результатів не було. Прийшлося будити Василя від його міцного сну і просити розібратися з Сашком – Містером Сьоме небо.

Кремезний Василь довго не вмовляв непрошеного гостя, а витягнув його в коридор. Невідомо, чи він його провів до номеру, чи просто поговорив „по-чоловічому", але нарешті настала тиша і спокій. За вікном було вже світло – п’ята ранку, не менше. Олеся щасливо опустила голову в подушку. Засинаючи, вона згадала блакитні очі Станіслава і ще раз пожалкувала, що навіть нормально не попрощалася з ним.  

****

Прокинулася вона від поцілунків. Хтось цілував ї в щоки, волосся, гаряче дихав в обличчя.

- Олеся, Олюсенько, красунечко.

Який солодкий сон, - і вона повернулася на бік. Але реальність наполегливо вривалася в сон.

Дівчина зрозуміла, що вона не спить.

Вона відкрила очі, і вони розширилися від здивування. Це був Станіслав.. Боже, цього не може бути... Як він тут опинився..

Підкоряючись першому, ще сонному  інстинкту підсвідомості, вона поцілувала його в вологу щоку і обняла за шию..  Але як? Ні, це не може бути, це просто такий солодкий сон.

- Як ви мене знайшли?

- Не питай, Сонечко. Це не важливо.

Він стискав її в обіймах і не припиняв пристрасно цілувати шию, губи, очі.

Олеся перелякано подивилась навколо – всі спали, або вдавали, що сплять. Але їй було незручно, хоча і прогнати Станіслава, чоловіка, до якого її так нестерпно тягнуло, було вище її сил.

Давайте вийдемо, ми заважаємо спати іншим. Вони можуть прокинутися Підемо погуляємо на вулиці.

Добре, через 10 хвилин в коридорі. Прийдеш, ти обіцяєш.

Так.

Цікаво, але цей загадковий чоловік не виглядав п’яним, на відміну від луганського Сашка. Олеся похапцем одяглася і нафарбувалася. Відчуття нереальності не покидало її – як же він відчув флюїди моєї симпатії, мрії про поцілунки, які я ховала сама від себе? Як він запам’ятав мій номер? Може, це просто сон.

Але це був не сон. Високий волинянин чекав її в пустому вестибюлі.

***

Свіже повітря зігнало залишки сну. Ліс навколо здавався оголеним і пустим, як пуста величезна зала після шумної дискотеки. Загадковий пейзаж вночі зараз було чітким, зрозумілим і дуже простим.

Олеся і Станіслав йшли, тримаюсь за руку, до озера.

Це безумство, - думала вона. Її серце калаталося.

Гарна й добра дівчина, як це вона погодилася гуляти зі мною о шостій ранку, - думав Станіслав.

Вони зупинились біля озера. Станіслав притиснув тендітну Олесю до себе і цілував її золоті коси.

- Ти вчора мовчала весь вечір, а я думав про тебе. Заради таких дівчат хочеться жити. Є знаєш, такі жінки гламурні, красиві, довгоногі, але холодні. З ними хочеться тільки одного. А з такою як ти, польовою квіточкою, тендітною і худенькою, хочеться життя прожити. Оберігати і кохати тебе.

Олеся не чула таких слів дуже давно. Її колишній коханець в Києві ніколи не казав нічого подібного. Здається, він хотів тільки одного... Але може Станіслав просто нетверезий?  Може, він просто шукає амурних пригод?

Це правда, ви дійсно так думаєте? – спитала Олеся, намагаючись прочитати, що ховалось в  його очах.

Так, ти не подумай, я не шукаю пригод. Хоча я розумію, ми всі випили, але я не п’яний, не думай. Якщо і п’яний, то тільки тобою, - він почав цілувати її пальці, а потім поклав її руку собі на серце.

Остання сентенція була трохи банальною. Але як він зумів прочитати мої думки? Дивовижна людина.

Слухай, а давай вип’ємо шампанського?  - раптово запропонував Станіслав.

Зараз, о сьомій ранку? В такий час п’ють аристократи і дегенерати тільки.

Ну, рахуй, що ми аристократи. Знаєш, волиняни себе іншими не вважають, - він тепло посміхнувся.

Олесі було моторошно, все здавалось нереальним. А чому б не випити дійсно? Шампанське було її улюбленим напоєм, і хотілось якось заспокоїтися.

Вони вийшли на дорогу і зловили якусь машину, схожу на польський „запорожець". Ледве змогли в неї втиснутися. Водій зупинився біля якогось маленького магазину з заспаним, пом’ятим  продавцем – він або дуже рано прокинувся, або взагалі не лягав спати.

-   Дайте, будь ласка,  шампанське, шоколадку і сік. Який ти хочеш?

Ананасовий.

Добре, давайте ананасовий. І ще стаканчики.

Продавець чомусь зовсім не здивувався такому проханню о сьомій ранку.

Водій відвіз нас назад до пансіонату і навіть не взяв гроші. Це було дивним – невже він благодійністю займається у такий час? Але за останню ніч відбулося стільки маленьких і великих див, що Олеся вже втомилася дивуватися.

***

Олеся і Станіслав сиділи на лавці серед пустого лісу і пили шампанське. Дівчина дізналася, що її співрозмовник розлучений і має дитину, що він займається дослідженням української історії і є членом політичної партії. Що не хотів би жити в Києві. Вона розказала про себе, що працює в центральному офісі профспілки лікарів бухгалтером, що незаміжня.

-                       В тебе очі такі, як в Малишка, - раптом сказав він.

Олеся розсміялася.

Оце так комплімент... А звідки ви знаєте, які в нього були очі..

А я так, роздивлявся його портрет. Такі ж глибокі, теплі, чуттєві, як і в тебе.

У дівчини кружилася голова від шампанського і раптової закоханості. Але Попелюшці на балу, треба було йти. Лишатися довше не було не можна, бо через годину відправлявся автобус, скоро повиходять її колеги і знайомі, побачать їх вдвох. Від думки, що будуть плітки і розмови, її нудило.

Я маю йти. В мене автобус через годину.

На обличчі Станіслава пролягла тінь.

Скажи, я побачу тебе колись, Олесю, скажи... Я не хочу тебе втрачати, так раптово від віднайшовши. Про таку дівчину, як ти, я мріяв давно.

А звідки ви знаєте, яка я? Ми знайомі лише декілька годин.

Я бачу по твоїх очах, усмішці, серцем відчуваю твоє тепло. Воно мене огорнуло, як материнське тепло і піклування. А я тобі подобаюсь, чи не так? – він зазирав їй в очі.

Так, - чесно сказала Олеся. – Інакше не пила б з тобою шампанське тут зранку.

Я дам тобі свій номер, дзвони, якщо захочеш. Не хочу бути нав’язливим, не буду просити твого. Але знай, я чекаю. Я не зможу забути такої дівчини, як ти. Ніколи...

Добре, я піду. Дякую за все, - Олеся наостанок поцілувала гарного волинянина в губи, такі солодкі і ніжні. Моторошна насолода вмить почала розтікатися по тілу. Ні, треба йти. Вона бачила, з якою невимовною ніжністю його блакитні очі дивилися на неї.

Дівчина різко відвернулася і швидко побігла до свого будинку, щоб не обертатися, щоб не було так боляче.

Подзвони, прошу тебе, - почула вона вслід.

По дорозі додому Олеся мріяла. Вона слухала в плейері романтичні пісні „Океану Ельзи" і мріяла про Станіслава.

Говорила собі, що треба подзвонити, і вона обов’язково це зробить по приїзду. Вона дивилась на його м’яту візитку – Станіслав Богданський, молодший науковий співробітник, і вивчала номер напам’ять. Чому треба було їхати сьогодні, чому все так складається? Сум огортав її ніжне серце, але водночас і щастя. Який же він гарний, ніжний, ласкавий. Чому його покинула дружина, як вона могла?

Більшість пасажирів стомлено спала.

***

Повернувшись до Києва, вона побачила, що подзвонити не виходило.  Кожного разу, коли Олеся брала в руки телефон, щось її зупиняло. Страх, що Станіслав відповість -  яка  Олеся? Або що телефон візьме колишня дружина, і їх казкове побачення стане дешевим романом її колишнього чоловіка. Вона боялась, що можливо Станіслав дійсно був п’яним, і його слова нічого не значили.

Тим часом вона кожного ранку згадувала його слова, і було легше вставати, йти на роботу, чекати наступного дня, коли вона обов’язково подзвонить. Вона боялася, смертельно боялася, що все це виявиться неправдою, і вона вже не буде найкращою на світі дівчиною для когось на цьому світі. Колись з Олесею трапилась подібна історія, в юнацтві. Було дуже боляче, і страх лишився назавжди.

Подзвони, потім жалкувати будеш, - казала їй найкраща подруга Оля. – Я давно б ще подзвонила на твоєму місці.

Не можу. Мені добре жити і з цією мрією.

Не розумію тебе, ти просто якась тургенівська дівчина, - пожала плечима Оля.

А Олеся все згадувала Станіслава, його поцілунки і теплі слова. Ця згадка, як дорогоцінний камінь, зберігалася в її серці, огортала романтикою теплі літні вечори, вона засинала з нею, як з улюбленою іграшкою, і мріяла прокинутися в обіймах ніжного волинянина.

Так пройшло два місяці. Наступила осінь. Київські парки стали золотими, і Олеся часто гуляла вихідними, насолоджуючись останнім сонячним теплом. Їй було добре наодинці зі своїми теплими спогадами про ніч у передмісті Варшави, таку прекрасну і нереальну.

***

Був вівторок, третє жовтня. Робочий день підходив до кінця.  Олеся складала фінансовий звіт за минулий місяць і ковтала цукерку за цукеркою, щоб не збожеволіти від усіх цих цифр. Задзвонив телефон.

Олесю, це з прохідної. Тут якийсь чоловік, каже, хоче з тобою побачитися. Прізвища сказав, що не знає, але наполягає на тому, щоб побачити Олесю. Оскільки ти у нас така тут одна, то може спустишся?

Серце закалатало як шалене. Ні, не може бути. Це, мабуть, якийсь регіональний представник, але ж він знає прізвище. Невже це ....він?

Олеся не могла чекати ні секунди. Навіть не могла чекати ліфта. Вона бігла по сходах, і серце здавалось вискочить з грудей.

Ще здалеку вона побачила високу струнку фігуру, блакитний светр під колір очей, величезний букет червоних троянд.

Станіслав, як ти мене знайшов?

Я не міг більше чекати твого дзвінка.

Вона обійняла його за шию і відчула доторк теплої і м’якої щоки, про який вона так довго мріяла. -  Коханий, - зізнання зірвалося з її губ і застрибало вулицями Києва, затанцювало під віденські вальси, воно мало бути почутим всіма.

- Кохана, - почулося у відповідь.