Літературний конкурс. І від любові, й від болю заплющені очі

…Джазмени вибігли на сцену, де на них уже зачекалися їхні інструменти: вони, поблискуючи нікелем і міддю, ледве стримували нетерпіння.

Зал так само був розігрітий очікуванням і нетерпінням у передчутті драйву.

Пучки прожекторного світла вихоплювали по черзі то одного, то другого музиканта, перебігали, граючись, по їхніх обличчях  і постатях.

Сніжана дивилася на музикантів, і лише від одного їхнього розкутого вигляду, постав, рухів тулубом і ногами їй відразу стало затишно й радісно. Наростала хвиля піднесення й зворушення. Хіба не цього так бракувало  їй у щоденній  біганині, буденній рутині?

О, життя, ти — карамелізована отрута, ти плач і сміх.

Азартне покивування, підморгування один одному, заохочення, наче безневинне спокушування, кивок головою до звукооператора, простодушні, відкриті міміка і жести — усе це здійняло в душі Сніжани щось ніби призабуте, притлумлене, привалене камінням  зоднаковіння й відчуження.

Тенор-саксофон своєю імпровізацією відшукав, відгадав — одразу, без жодного вступу, без намацувальних підготовчих жестів — те, що чекало на вихід, прагло вирватися із душі, але Сніжана не давала йому вихлюпнутися. І зовсім не тому, ніби чогось боялася. Виявляється, вона просто не знала самої себе: до свідомості, наче до поверхні води, долинали зо дна тільки слабкі сигнали, які пробивалися через усі перепони, рогачки, фільтри. 

І це вона — та, що начебто вміла  вслухатися в себе!..

Бас-гітарист підхопив переливи синкопів, наче вивернув мелодію навиворіт, і вона спалахнула яскраво-червоною підкладкою, прихованою до пори до часу. Труба заливалася десь ніби в горішніх просторах, мелодія спалахувала приском, опадаючи згори вниз, розліталася не поодинокими  зірками, а цілими віялами  іскор.

О життя, ти сміх і плач.  Я палахкочу, я згораю!

Сніжана відчула, що хлопці й справді дивовижним чином виводять саме ту мелодію, яка була в ній, підхоплюють виплекане в її глибині, а вона й не здогадувалася про своє багатство. Величезне дерево піднеслося в ній,  розгорталася  і шуміла його крона і кров.

Хлопці віддавалися щастю, і в їхній свободі було щось могутнє спонукально-заохочувальне.

То з одного, то з іншого чола зривалися краплі поту (добра гра!), і бас-гітарист устигав відривати від рулона паперового рушника клапті, темпераментно витираючи лоба в короткі  проблиски  пауз.

Звуки — наче бризки киплячої  ароматної олії.

Груди стугоніли, резонуючи в унісон.

Синкопи відлунювали млостю і жагою, невинністю й знадливістю водночас. Ошляхетнена хіть, сублімація — хоч як назви: так палає радість життя.

Ці люди, подумала із заздрістю Сніжана, знають, заради чого живуть. Їм усе зрозуміло. Їм нічого приховувати один від одного. Легко і просто.

Їхня міміка, їхні гримаси під час гри були, на перший погляд, некрасивими і стражденними, неначе від болю. Або — ніби під  час  любощів.

Музиканти заплющували очі, і кривилися, обличчя бралися мімічними зморшками: вони, здавалося, плакали,  як плаче породілля під час пологів. Очі заплющені — наче від болю або любові.

І ось після  цього розгорнутого приголомшливого вступу  вийшли вони:  солістка і соліст. Вона і Він.

Сніжану вже з перших акордів осяяв спалах дивного упізнавання. Голос солістки обіймався з голосом соліста, вони перезиралися — ніби викрешували іскри. То було розуміння, яке не потребує слів, а тільки співу — як  найглибшої довіри.

Проста чорна сукенка, напівзаплющені очі, білі худі руки, що обнімали мікрофона — такою була Вона.

Очі  час від часу  заплющені, наче від любові чи болю.

Великі срібні жагучі сережки (Такі називали колись ковтками? — ніби якоюсь павіттю, бічною, неосновною думкою, майнуло в голові Сніжани самозапитання) хилиталися-грали обіч високої шиї співачки.

Здавалося, вони обоє нікого, нічого не бачать і не чують, окрім самих себе і супроводу.

            Звуки з їхніх уст обіймалися, мов коні обіймаються шиями. Кохалися привселюдно голосами.

Роз’ятрена пристрасть, щемливі туга, сум і страждання — вони це дивовижно поєднали, віртуозно здіймаючись  разом  до контрапункту.

Не відаючи сорому, перепон і докору. Вишукано, інтимно-цнотливо, піднесено.

Привселюдне злиття душ, братання духу, витворення спільного плину крові. Накладання астральних тіл, увіходження у вертикаль.

Ось Вона пішла ніби впоперек основної мелодії, хриплувато-грубим, підсвіченим пристрастю, голосом — спалахнули бездоганно білі зуби, синхронно бризнуло сяйвом срібло сережок, а коли нарешті, ніби повернувшись із неба на землю, Вона розплющила очі,  — спалахнули їхні білки.

Враз із пюпітра попадали ноти (Невже вони співають по нотах? —  запитало серце у Сніжани), але мелодія тривала, солістка нахилилася зібрати аркуші, нагнувся водночас і соліст, їхні руки зітнулися, вони обоє враз випросталися і вчасно підхопили новий виток дуету — здавалося, ще пристрасніше, ніж до того, заглядаючи один одному у вічі всезнаючими поглядами, які не потребували слів.

Вони  разом перейшли падоли, видолинки, узгір'я, разом рухалися до вершини, не боячись упасти долу.

Перламутрові переливи голосів раптом оберталися  мало не риданням, та через  мить срібної печалі переливалися в соковиту  радість.

Ніби перекидалися обручами, охопленими полум’ям, і вогонь не обпалював їх, а розпалював.

Здавалося, своїм співом вони наповнювали велетенську шовкову білосніжну кулю, яка ось-ось — і піднесе цілісінький зал.

І саме тут, у цей момент, Сніжана відчула: вона остаточно виздоровіла.

Вона — жива.

Вона готова до життя.   

Після  всього.  Після своєї Великої Депресії...