У Середньовіччі у зв’язку з тим, що Київ часто був яблуком розбрату між князями, київське боярство укладало з князями «ряд», тобто угоди, і запровадило цікаву систему дуумвірату, яка протрималася всю другу половину ХІІ століття. Зміст цього оригінального методу володарювання зводився до того, що одночасно запрошувалися представники двох ворогуючих князівських династій, і тим самим припинялися усобиці і встановлювалася відносна рівновага.

Видео дня

Фото прес-служби Президента України

Співправителями були Ізяслав Мстиславич — трикратний переможець Юрія Довгорукого (1146-1154) — і його дядько В’ячеслав Володимирович, а також Святослав Всеволодович (1180 — 1194) і Рюрик Ростиславич (1180-1202, 1205-1210). У походи князі виступали разом і дипломатичне листування вели узгоджено.

В пізніші часи українські політичні рухи також були схильні дробитися на дві частини. Етнопсихологи пояснюють зміст цього тим, що схильні до своєволі українці намагаються створити зручне для себе «анархічне» середовище, в якому жоден політик і жодна політична сила не має домінування, а кожен по своєму може вплинути на ухвалення рішення.

Без розуміння історії ХІІ століття — унікально важливого моменту вітчизняної історії — неможливо зрозуміти, чим є Україна.

Історія цього століття дала нам два цікавих уроки.

Двічі в цьому столітті найвищу владу отримували нащадки вкрай миролюбних князів. Це в той час, як їхні войовничі й амбіційні конкуренти згинули в боротьбі.

На початку століття це був Володимир Мономах (1113-1125). Його батько Всеволод, який знав 5 іноземних мов, любив збирати книжки та починав сварки за крайньої необхідності, неодноразово поступався конкурентам «заради Отчини нашої, аби не губити душ християнських». Володимир Мономах мав такий же характер, а свою войовничість і військовий талант спрямовував виключно проти зовнішніх ворогів, до останнього намагаючись посадити земляків «за круглий стіл». У результаті Володимир Мономах таки став Великим князем, підкоривши величезні території, а його діти й нащадки заснувавши десятки князівських родів.

У другій половині ХІІ століття схожа ситуація трапилася з Ростиславичами — синами Ростисалава Мстиславича, онука Володимира Мономаха.

Тривалий час Ростислав князював у Смоленську, який стає міцним оплотом Київських князів на півночі. Звідти Ростислав Мстиславич за наказом свого батька Мстислава Великого ударяє по полоцьких сепаратистах. За наказом Київського князя смоленські полки, які ніколи не бачили в себе половців, відряджаються захищати інтереси Києва на півдні. Під час боротьби його брата Великого Київського князя Ізяслава Мстиславича з Юрієм Довгоруким зі Смоленська незмінно завдаються удари по флангах суздальського князя.

Перебуваючи в далекій чужині, Ростислав вважав своєю батьківщиною Русь, як тоді називали сучасну Центральну Україну. При цьому він не претендував на великокняжий Київський престол, визнаючи старшинство брата.

Спілка двох братів фактично перетворила Юрія Довгорукого на князя невдаху, коли його з Києва тричі виганяв молодший від нього Ізяслав Мстиславич.

Ростиславичі (сини князя Роман, Рюрик, Святослав, Давид, Мстислав і Ярополк) та їхні нащадки сформували ціле століття вітчизняної історії.

Найбільш відомий і улюблений князь в тогочасній Україні — Мстислав Хоробрий (помер 1180 року). В 1173 році біля Вишгорода Мстислав Хоробрий завдає нищівної поразки величезному 50-тисячному війську суздальського князя Андрія Боголюбського. Тут Мстислав виступає не тільки захисником інтересів своєї родини, але й борцем за права своєї Вітчизни.

Вітчизняний літопис так повідомляє про розгром війська Суздальского князя: «Андрій ... сповнившись зарозумілості, розгордівшись вельми, надіючись на силу тілесну і безліччю воїв оточившись, розпалився гнівом і послав Міхна, мечника, сказавши йому: «Їдь до Ростиславичів і скажи їм: «Не ходите ви в моїй волі, то ти, Рюриче, піди в Смоленськ до брата у свою отчину». А Давидові скажи: «А ти піди в Берладь, а в Руській землі я не велю тобі бути». А Мстиславу мов: «У тобі стоїть усе, тому не велю я тобі в Руській землі бути». Але Мстислав од юності звик був не боятися нікого, а тільки бога одного берегтися. І повелів він, Андрієвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову й бороду, сказавши йому: «Іди ж до князя свойого і скажи йому: «Ми тебе до сих пір по приязні як за отця мали. А коли ти з сякими речами прислав єси не яко до князя, а як до підручного і простого чоловіка, то що ти замислив єси, то те й роби. Нехай бог усе розсудить». Коли ж Андрій почув це од Міхна, то спохмурнів вираз лиця його, і роз’юдився він на війну, і став готов. І, пославши [гінців], зібрав він воїв своїх — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, і новгородців, і рязанців,— і, полічивши їх, знайшов, що їх п’ятдесят тисяч. І послав він із ними сина свого Юрія і Бориса Жидиславича воєводою, велячи їм Рюрика і Давида вигнати із отчини своєї [і] сказавши їм: «А Мстислава, схопивши, не вчиніте ж йому нічого. Приведіте його до мене». І коли приїхали вони під Вишгород, то Мстислав Ростиславич, побачивши прибулу рать, виладнав полки свої і виїхав на оболонь супроти них, бо обидві [сторони] іще жадали бою. І завелися стрільці їхні, і почали перестрілюватися, одні за одними гонячись. Мстислав тоді, побачивши, що стрільці його змішалися з противниками, відразу кинувся на них і сказав дружині своїй: «Браття! [Ударимо], поклавшись на Божую милість і на святих обох мучеників Бориса і Гліба поміч!» І тут же він поїхав до них. Противники ж стояли, [розділившись] на три полки,— новгородці, ростовці, а посередині них Всеволод Юрійович своїм полком стояв. І тут же Мстислав зітнувся з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші противники, побачивши [це], оточили його, бо Мстислав в’їхав був у них з невеликим військом. І тоді змішалися обоє, і велике було сум’яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чути] було брязкіт оружжя, од великої пилюги не узнати [було] ні кінника, ні пішого. А після цього прийшли всі сили, і тоді обступили вони весь город, і ходили приступом повсякдень. І [обложені], виїжджаючи з города, билися затято, і багато було [у] Мстиславовій дружині ранених і мертвих, доблесних [мужів]. І стояли вони довкола города дев’ять неділь». Між тим, Ярослав Луцький став наближатися до Києва: «І, це побачивши, [противники] убоялися, кажучи: «Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і з чорними клобуками». І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світу, в сум’ятті великому, не маючи змоги удержатись, побігли вони через Дніпро, і багато з воїв їхніх потопилося. І, це побачивши, Мстислав воздав хвалу всемилостивому богу і помочі святих, Бориса і Гліба, що невидимо гонила їх. І виїхав він із города [Вишгорода] з дружиною своєю, і, догнавши їх, дружина його і вдарила на обоз їхній, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту втер із дружиною своєю і немало мужності показав із мужами своїми. Се так і збулося слово апостола Петра, який сказав те, що ми попереду написали: «Той, хто возноситься,— смириться, а хто смиряється,— вознесеться». І так вернулась уся сила Андрія [Юрійовича], князя суздальського, а зібрав він був усі землі, і множеству воїв не було числа. Прийшли бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої. Ростиславичі ж склали старшинство на Ярослава і дали йому Київ».

Мстислав Хоробрий навіть удостоївся часткової канонізації. Літопис повідомляє зворушливу історію любові князя до своєї землі, коли новгородці стали кликати його до себе. Під 1178 роком читаємо: «Прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича, зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за отчину свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести Отчизну свою. Отож, про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його...І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але цé поклав в умі своїм: «Якщо Бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути».

Вітчизняний літопис хвалить Мстислава Хороброго: «Сей же благовірний князь Мстислав, син Ростиславів ... всякою доброчесністю прикрашений, і доброзвичайний, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. Він про монастирі подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів піддержуючи, і з любов’ю приймаючи [їх], і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну він честь воздавав. І в бою він був сильний, і завше прагнув умерти за Руськую землю і за християни. Коли ж бачив він християн, полонених поганими, то так говорив дружині своїй: «Браття! Нічого ж не майте в умі своєму. Якщо нині ми умрем за християн, то очистимось од гріхів своїх і бог прийме кров нашу так, як мучеників. Якщо ж подасть бог милість свою, то слава богу, коли ми ото нині умрем. Бо умрем все одно». І, так мовлячи, він надавав сміливості воям своїм, і, отож, од усього серця бився за отчину свою. Був же він приязний до дружини, і майна [їй] не жалів, і не збирав золота, ні срібла, а давав дружині своїй або ж складав на поминання душі своєї. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний борг, од якого не втекти всякому рожденному».

Інший Ростиславич, Давид, князюючи у Смоленську, заснував там церкву архистратига Михаїла, якого вже тоді вважали покровителем Києва (літописець пише, що такої церкви не було у всіх північних землях — «такои же несть в полунощной страни»).

Давид, як і решту Ростиславичів, незмінно беріг лояльність своїй родині і Батьківщині. Він навіть свій Смоленський княжий стіл передав своєму племіннику, а свого сина Костянтина відіслав додому в Русь.

Двоє з Ростиславичів — Роман і Рюрик — стали Великими Київськими князями.

Російський історик Татіщев називає Рюрика п’яницею, лінивцем тощо. А тогочасний вітчизняний літописець навпаки характеризує його зовсім інакше: христолюбивим, мудролюбивым, помірним, цнотливим та лагідним.

У «Слові о полку Ігоревім» Рюрик Ростиславич і Давид Ростиславич згадуються двічі «Ты, буй Рюриче, и Давыде! Не ваю ли золоченими шеломы по крови плаваша? Не ваю ли храбрая дружина рыкаютъ якы тури, ранены саблями каленими на поли незнаеми», «Сташа стязи Рюриковы, а друзіи — Давидовы, нъ розно ся имъ хоботы пашутъ». Хоботами в ті часи звалися зовсім не носи у слонів (яких у нас бачили не часто), а всього лише полотнища прапорів.

По всьому периметру контрольованих Києвом земель відбувалися війни з ворогами. Перебуваючи у Новгороді, Мстислав ініціював похід на чудь: «Вложив бог у серце Мстиславу добрий намір: піти на Чудь. І скликав він мужів новгородських, і сказав їм: «Браття! Осе зобиджають нас погані. А коли б, поклавшись на Бога і на святої Богородиці поміч, одомстили ми за себе і визволили б Новгородську землю од поганих?» І була любою річ його всім мужам новгородським, і сказали вони йому: «Княже! Якщо се Богові вгодно і тобі, то ми ось готові єсмо».

В одній з битв князям навіть вдалося захопити ворожого вогнемета: «Прийшов був окаянний, і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, [що їх] ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але «всемилостивий Господь Бог гордим противиться», і заміри їхні він розбив. Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, розглядаючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули [його], а інші ватаги побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу, а молодшу жону його захопили, і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь,— і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх — тих побили, а других захопили, а коней і оружжя їх многе-множество набрали».

В країні триває масштабне будівництво. 1194 року літопис повідомляє про княжі застілля так, ніби літописець ще сам не відійшов від пиятики: «І позвав Рюрик (Ростиславич) на обід, і Давид приїхав до брата Рюрика на обід, і пробували вони в любові великій, і веселилися багато. І [Рюрик], одаривши [його] дарами многими, одпустив його. А звідти позвав його синовець його Ростислав Рюрикович до себе на обід у Білгород, і Давид приїхав до Білгорода, і тут пробували вони у веселості великій і в любові щедрій. І Ростислав, одаривши [його] дарами многими, одпустив його. Давид також позвав великого князя Рюрика, брата свого, і дітей його на обід до себе, і тут пробували вони у веселості і в любові великій. І Давид, одаривши брата свого Рюрика дарами многими, одпустив його. А потім Давид позвав монастирі всі на обід, і веселився з ними, і милостиню щедру роздавав їм і вбогим, і одпустив їх. Потім же позвав Давид чорних клобуків усіх, і тут попилися в нього всі чорні клобуки, і він, одаривши їх дарами многими, одпустив їх. Кияни теж стали звати Давида на пири, оддаючи йому честь велику і дари многі. Тоді Давид позвав киян до себе на обід, і тут був із ними у веселості великій і в приязні щирій, і одпустив їх».

Як бачимо, про жоден занепад Києва в ХІІ столітті, який вигадали російські імперські історики, мови йти не могло.

У ті буремні часи Україна жила традиційно. Тобто, як і зараз — неспокійно, зате весело.

Треба сказати, анархія могла мати позитивний результат лише певний час. Найбільших результатів у ХІІ столітті, як і раніше, і пізніше, країна досягала, коли мала єдине джерело влади.