Андрухович назвав українців "тіньовою нацією"

Письменник Юрій Андрухович продовжує розкривати свої «таємниці», хоча, які можуть бути «таємниці» після семидесятигодинних розмов із власним «alter ego» - німецьким журналістом Еґоном Альтом, які перетворились на автобіографічний роман «Таємниця».

Видео дня

Юрій Андрухович у інтерв’ю часопису «Молодогвардеец» (навмисно не вигадаєш) розповідав про «воскресіння мертвої Європи» у своїх романах, про те, як і хто в Росії піарить українську прозу, (да аж так, що перекладають і перекладають).

–…російськомовні версії ваших романів «Московіада» та «Перверзії», що виходили в Росії, це теж ваших рук справа?

– Ні, це зробили мої досить близькі друзі, подружня пара. Він – виходець з Дніпропетрівська, а вона – з Ростову-на-Дону. Зустрілися вони в Москві, де й почали пропагувати українську літературу. Моє знайомство з ними відбулося ще в 1998 році і дуже скоро, без попереднього налику, вони почали працювати з моїми текстами. Звичайно, мені довелося втручатися в переклад, тому без конфліктів не обійшлося.

- Популярність України у Європі - це випадково не вияв політкоректності?

– Від моменту помаранчевої революції ми взагалі почали тільки існувати для більшості європейських країн. Тобто з моменту телекартинки, що транслювалася закордонними каналами, почався певний новий відлік, коли Європа просто не могла ігнорувати нашу країну. Раніше Україна була якимось таким Казахстаном, одним із кількох сателітів Росії, холодним краєм, де всі ходять у шапках. Наприкінці 2004-го року ситуація змінилась, і Україна отримала нове обличчя, яке, передусім, пов’язане саме з помаранчевими подіями. Однак на цьому інтерес європейців не вичерпувався. Вони почали придивлятися до внутрішнього життя країни, її мистецтва. Думаю, що без політкоректності сьогодні не можна уявити жодного більш-менш відомого культурного заходу за кордоном. Однак давайте пам’ятати, що задовго до революції було переможне для нас Євробачення, а наступного року в України з’явилися чудові шанси вже в 2008 році стати головною країною-гостем Франкфуртського світового книжкового ярмарку. Нажаль, наші чиновники це благополучно завалили, бо вони навіть не розуміли для чого це потрібно.

– Ви досить багато часу проводите за кордоном, зокрема в Європі. Ваш російський колега Володимир Сорокін якось сказав, що останні роки майже не виїзджає туди, бо європейські міста, ніби-то, як дві краплини води. Ви з ним згодні?

– Ні, бо в мене не настільки утомлений погляд, як погляд росій­ського класика. Вислів Сорокіна – це своєрідна данина традиції ставлення росіян до Європи. Згадайте Толстого, який після відвідування Рейнського водоспаду в Швейцарії занотував у щоденнику: «…Посетил Рейнский водопад. Бессмысленное, ничего не говорящее зрелище…». Тобто навіть водоспад їм нецікавий. А Достоєвський під час гостин у Європі зі своєю другою дружиною пише: «…Анна побежала опять какую-то глупую башню смотреть…». Сорокін – це продовжувач традиції дещо поверхневого сприйняття росіянами культурного та природного надбання Європи.

– Помітно, що Європа як певний соціо-культурний абсолют займає багато місця в ваших творах. А як ви гадаєте, чи змогли б ви стати добрим прозаїком, якби жодного разу не поїхали туди?

– Хочеться вірити, що так (посміхається). Бо тоді може здатися, що вся ця праця – повнісінька фікція. Мої перші твори – це армійські оповідання, де про Європу навіть й не мріялося. Роман «Рекреації», який отримав досить схвальні відгуки, те ж з доєвропейського періоду моєї творчості. Перший твір, написаний за кордоном, і де поєдналися дві досить протилежні культури: пострадянська та європейська, був роман «Московіада»… Ваше питання доречне, бо без цих поїздок за кордон я мав би набагато менш яскравий і цікавий досвід. Але в тому разі я би просто розвивався якось інакше. Смію надіятися, що це б все рівно була добра проза.

– Ви довгий час мешкали в Берліні. Як там з українською кухнею?

– Дуже складно. Українці досі не відкрили там жодного свого ресторану, хоча там вже є декілька модних грузинських. Наши неспроможні, бо це такий тіньовий народ.

– Наостанок кілька слів про вашу сім’ю. Відомо, що ваша дочка Софія – теж письменниця. А от розкажіть про вашого молодшого сина Тараса. Він вчиться, ким він хоче бути?

– Тарас вивчає англійську філологію в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. І, здається, цього року він вже його закінчить, якщо не залишиться в магістерці. Він доволі самостійна людина, яка має свої погляди на життя. Тому, думаю, у нього є всі шанси перевершити досягнення свого батька.