Австрійські канікули перед Різдвом

Австрійські канікули перед Різдвом

Початок у Львові. Готель “Львів”. Номер „з вигодами”. Тобто з совдепівським унітазом і туалетним папером, на якому написаний слоган „Кохавинка завжди поруч - Експрес” у мікроскопічного розміру санвузлі. Вішак один. Ліжка два окремих – щоб не парувались. Пильний погляд адміністратора у відповідь на прохання дати номер „дабл.”. Сніданку –чорт‘ма. Рушники забули покласти. Цілу ніч внизу кричить вулиця, гудуть авто і сигналізації. 200 гривень платимо за право переночувати. Слава Богу, немає клопів. Мабуть.

Видео дня

Пригоди починаються…

Рівно о шостій ранку нас ніби підкинуло за кілька хвилин до сигналу будильника. Через півгодини на таксі мала під”їхати сім”я Чайок і ми вирушали у ще сонні Карпати подалі на Захід, тікаючи від ранкового сонця. Перше, що я зробив, прокинувшись, надіслав Романові SMS: „Пригоди починаються!” Знав би я наскільки ті слова виявляться пророчими, то може б утримався. Але зрештою, все склалося якнайкраще і мало таки щасливий кінець.

Роздовбана і мало освітлена дорога зі Львова на Ужгород змінилася рівнесеньким шляхом, покриття якого настелили словенці ще на українській території. Про те, що це все іще Батьківщина, нагадували затемнені, як у війну, містечка і села та неймовірної краси карпатські перевали за Сколе. Сонце наздогнало нас у місцях, де гуляв Олекса Довбуш, шаленою зорею, що розгорілася чомусь не позаду, а зліва хоч ми ніби й прямували на Захід.

Ми всі спрагло бажали кави-еспресо, адже щойно настала тільки 8 година ранку. За Сколе зупинилися у привітному на вигляд мотельчику. Чайка з порога дружньо заволав традиційне „Слава Ісусу Христу” - у відповідь почулося хриплуватим жіночим голосом „навіки”. Барменша була заспана і сердита: „Чому двері не закрили щільно – ви що у своєму хліві?!” - „Ми не тільки двері не закриваємо, ми ще й розстрілюємо по дорозі тих, хто не дає нас доброї кави,” – дружньо усміхнувся у відповідь Роман, прикриваючи двері. - „То будете у себе в місті стріляти, - тут двері треба зачиняти”, - непривітно прошипіло у відповідь. Навчені київським капіталізмом поважати себе, ми розвернулися і поїхали далі без кави, підсміюючись над баром, де щойно втратили цілу ватагу покупців.

Одразу за перевалом я знову зауважив милу серцю табличку „Кава-еспресо” і ми загальмували попри вервечку „тірів”, яку щойно з великими труднощами обігнали на карпатському крутосхилі. Назустріч вилетів рудий пес, який радісними стрибками собачої польки довкола переконав нас у привітності господарів. Передчуття справдилося - у невеличкій кав‘ярні, чигав цілий натовп доброзичливих дорожніх робітників у засмальцьованих спецівках. Всі вони брали… каву.

Втім, вигляд робітника, який спокійно п’є не горілку, а каву, забутий тільки не українському Сході. Оскільки у нашому авто були одні уроджені західняки, для нас таке видовище було звичним з дитинства.

Невеличка черга на кордоні зайняла не більше 40 хвилин і ми виїхали вже на угорські дороги. На прощання доброзичливий угорський митник почув від нас привітання з новим роком всіма шістьма мовами, які знали у нашій автомашині.

"Курва, не пхуй!” (частина 2)

Угорщина зустріла рівненькими, ніби вилизаними дорогами і повною відсутністю поліції, яка б контролювала рух. Тим не менше всі затято дотримувались швидкісного режиму. Особливо у населених пунктах – 50 км\год. Перекусити ми зупинилися у звичайному сільському ресторанчику при дорозі. Власник-мадяр важив напевне кілограмів 150, на що мій потужної статури товариш Дмитро, сім‘я якого їхала у другому авто, тактовно зауважив, що в Угорщині ми з ним будемо здаватися досить тендітними.

Перше місто Н‘їредгаза ми здолали досить успішно, аж тут побачили поліцейських і автоматично вирішили перевірити наявність документів у своїх кишенях. Це був шок – двох паспортів не вистачало. На чужій території без паспорту опинилися я і дружина. Відтак, нас міг загребти будь-який поліцейський патруль. Залишивши друзів за 4 кілометри від автобану з проханням їхати на Будапешт, я розвернувся і кинувся до українського кордону.

На щастя, паспорти знайшлися у митника, який чемно вибачився за нашу спільну провину – він дав не чотири, а два паспорти, а я не перевірив, скільки їх було.

Повторний шлях до Н‘їредгази здавався вже майже рідним. Однак нова несподіванка вже чигала на нашу компанію. Як виявилося, мій товариш Дмитро замість того, щоб поїхати по автобану на Будапешт, збився з дороги і випадково приїхав у Дебрецен. Це був чималий гак, на який ми не розраховували, але робити було нічого і ми поїхали рятувати друга, який майже впав у відчай посеред чужого мадярського міста.

У центрі Дебрецена гуляло півміста. Попри те, що температура повітря упала до 11 градусів морозу, на великій сцені виступала рок-група, а довкола пританцьовували тисячі молодих людей. Однак на відміну від Києва майже не було п’яних і під ногами не валялися сміття та пляшки.

На якусь мить ми з Чайкою забули про наші пригоди і заслухалися програшем на дві рок-гітари. І хоч до українського „Мертвого півня” мадярам було ще далеко, від морозу їхні акорди рятували не гірше. З часом знайшовся і наш товариш, який припаркувався біля Макдональза - чи не єдиного місця, де в Дебрецені без проблем розуміли англійську, і боявся від’їхати звідти навіть на квартал.

Обабіч Дебрецена всі дороги поглинув густий кінгівський туман. Ми поволі рухалися в бік Будапешта, відчуваючи, як з кожною хвилиною закінчується старий рік. Попереду було 31 грудня, день коли ми планували зупинитися у віденському готелі, а я не міг розігнатися понад 60 км/год – прозорість повітря була метрів зо три.

Чайка намагався підбадьорити нашу невеличку компанію, без кінця розповідаючи цікаві випадки зі своєї гастрольної практики. Це не тільки не давало заснути, а й частенько викликало цілком здоровий сміх. Так ми і рухалися у тумані, єдині на трасі авто-напівпривиди, де говорили незнайомою для мадярів мовою і весело реготали з незрозумілих для них жартів. Якщо звичайно якісь дурні мадяри вешталися біля дороги о 23 ночі 30 грудня.

На гастролі до Нюрнбергу нас повезли звичайним українським ЛАЗом, - тим часом розповідав Роман Чайка про німецьке турне „Мертвого півня”. - Ми ледь-ледь рухалися по автобану зі швидкістю 70 у крайній правій смузі, створюючи чималу перешкоду важким вантажівкам, що летіли 130. Вони з жахливим ревом і сигналами клаксонів обганяли нас щохвилини, однак наш водій з глухого карпатського села просто не міг розігнати старенький автобус швидше, а тому вчепившись побілілими від напруги пальцями у кермо шепотів якусь мантру чи молитву. Коли ми прислухались, то почули: „Курва, не психуй. Крува, не психуй. Курва, не психуй”!

На наступні чотири дні, слова того карпатського водили стали нашим девізом, який не давав нам зіпсувати настрій попри наші численні пригоди на Новий рік.

На ніч ми звернули у маленьке містечко недалеко від Тиси, де була позначка готелю. Однак всі наші спроби розпитати місцевих, на якій вулиці треба шукати нічліг не мали результату. Нас не розуміли. Ду ю спік інглиш, шперехен зе Дойч, говорите по-русски або по- польськему? У відповідь лише безпомічно усміхалися. Нарешті один молодий і чорний, як циган хлопець, у барі якого лунав „Квін”, нас зрозумів, сів у машину і погодився бути провідником. Він знав одне єдине слово німецькою „рехт” (направо), і це нас врятувало. Він казав або рехт, або „но рехт”. Завдяки такому італійсько-німецькому суржику він довіз нас до готелю, але там нікого не було.

На зачинених скляних(!) дверях був напис англійською, де пропонувалося передзвонити до господаря . Ми передзвонили і за кілька хвилин нашу змучену компанію впустила всередину господиня Ольга, яка трохи говорила англійською.

На відміну від „Львова” за свої 200 грн. за номер ми отримали все, що в Україні пропонують так звані чотиризіркові отелі: 4 рушники на людину, мило, шампунь, туалет і душ з гарячою водою в номері, телевізор і навіть спільну кімнату на 2 поверсі, де ми, всі семеро, могли повечеряти після виснажливої дороги. Опалення було через кондиціонер та теплу підлогу.

Як мало треба людині, щоб відновити святковий настрій! Того вечора нам достатньо було піци і вірменського коньяку. Особливо допомогло, що у піцерії о 12 ночі ми зустріли першого мадяра, який чудово говорив англійською і працював там барменом. За кілька хвилин ми прекрасно порозумілися, бо і він, і ми хотіли б послати своїх прем”єрів подалі, щоправда з різних причин.

Наспівавшись до охрипу українських пісень, ми проспали до самого ранку богатирським сном без сновидінь. Вранці, залишивши ключ від готелю у поштовій скриньці, вже збиралися виїхати на дорогу, як побачили хлопаку з рюкзаком, який з острахом виглянув через двері щойно замкненого нами готелю. Розглянувшись, він похапцем зачинив готель і рвонув по вулиці геть. Так ми дізналися, що в одній з кімнат готелю цілу ніч мали сусіду.

До речі, як і українське - мадярське село прокидається рано. Однак вже о 7 ранку там були відкриті газетний кіоск і кілька кав”ярень, вщерть заповненими селянами. Нагадую, на вулиці наступив останній день старого року, 31 грудня.

Будапешт промайнув досить швидко. Заблукати там неможливо – всі дороги мають цифрове маркування, а про кожен поворот кілька разів попереджають заздалегідь. Одразу за угорською столицею ми вискочили на автобан і вшпарили 150 км за годину у напрямку Відня, до якого залишалося всього 230 кілометрів.

Кінець першої частини

Продовження матеріалу - Австрійські канікули перед Різдвом-2

У другій частині: У новорічну ніч австріяки не б'ють пляшок і не смітять

Як "москалі" на класичні концерти ходять

Що співати українцеві замість депресивного гімну

Австрійські канікули перед Різдвом-3

В заключній частині: Від Відня до Венеції - рукою подати

Гондольєри гнуть високу ціну, але торгуються

Чим заворожити українок, які працюють в Італії

Чому українцеві варто тікати з Австрії якомога раніше