Австрійські канікули перед Різдвом-3

Австрійські канікули перед Різдвом-3

Закінчення. Першу частину можна прочитати за адресою http://www.obozrevatel.com/news/2007/14/12/151684.htm

Видео дня

Друга частина - Австрійські канікули перед Різдвом-2

Вперед через Альпи!

Два дні у Відні промайнули, як дивний сон, і наша циганська вдача вже манила нас у дорогу. Жінки трохи пообурювались, але зрештою здались. Особливо, якщо врахувати, що поза Віднем готелі утричі дешевші, а у Венеції окрім всього іншого є прекрасне вино. Для мене ж головне було переконати всіх, що до Італії 300-350 км., бо Європа маленька і таке інше. Вдалося. Щоправда їхали тільки ми та Чайки, бо авто мого товариша „Шкода” виявилося не дуже пристосованим до швикостей понад 140 км/год.

Як тільки я вискочив на автобан до південного міста Грац, то одразу ж розігнався до 150 км/год, що для мого авто було найбільш комфортною швидкістю. Гори вигулькнули праворуч спинами небачених синьо-зелених монстрів. Вже через 60 км ми в‘їхали чи влетіли на перший перевал. Дорога там піднімається угору зовсім небагато і одразу ж пірнає в довжелезний тунель. Після тунелю ми опиняємося у першій альпійській долині.

Загалом рух по автобану був досить нудним, ба навіть небезпечно заколисуючим. Рятувалися у австрійських придорожніх ресторанчиках, що там бувають кожні 50 км. Пили дойч-еспресо, яке є трохи кращим від американо, але його все-одно можна назвати підфарбованою кавою бурдою.

На одному з найвищих перевалів, де тунелі бувають кожні 10 км, розташоване мальовниче місто Філлах. Цікаве воно високогірним озером над яким дуже зручно розмістився при автобані мотель. Це останній нічліг на австрійській території і там, на висоті понад 1000 метрів, ми забронювали два номери. Ціни майже українські – 60 євро за дабл зі сніданком.

До Венеції залишалося трохи більше 200 кілометрів, які зайняли у нас тільки півтори години, бо на кордоні з Італією нас чекала приємна несподіванка – італійський автобан. Якщо дороги у Австрії, як я вже писав, дзеркально рівні, то у Італії скаладається враження, що вони зроблені з неслизького чорного льоду.

Це справді щось неймовірне! Ви можете їхати 150, 180 і навіть 200 км/год. Про це вам скаже лише спідометр та тахометр вашого авто, але тільки не дорога – тут вона ідеальна. Щоправда в одному напрямку тільки дві смуги, що трохи стримує рух, та машин було небагато. Окрім того перше ж миршавеньке італійське кафе при дорозі подарувало нам насолоду від реального еспресо, яке б у Києві назвали трійним рістретто за його міцність і маленьку кількість води.

Спати одразу ж перехотілося. Дорога злетіла з Альп за пару десятків хвилин і довкола розквітла середземноморська весна. Зелені дерева, зелений плющ, якісь пальми, оливи, - Венеція наближалася з кожним ударом серця на кілька сот метрів завдяки величезній швидкості нашого авто.

Як ми знали, місто збудоване на воді, тому нас дещо турбував паркінг, але ми його на диво швидко знайшли на в‘їзді, там де порт. Система така ж, як у нас в Києві: тиснеш на кнопку, отримуєш талон, шлагбаум відкритий. Перед виїздом платиш через автомат. Ми тільки не знали, як із порту доїхати в центр Венеції, а тому запиталися у місцевих італійців, які дружним натовпом з валізами валили у напрямку міста.

- Ідіть з нами – тут недалеко, кілометрів п‘ять, - радісно запросили вони.

- Це жарт?! – поцікавились наші дівчата, - Інших варіантів немає?

- Є! Але квитки на водний трамвай коштують 5 євро на людину!

Ну звичайно ж ми пішли на трамвай, адже у нас на Венецію було всього 6 годин і втрачати цілу годину ми не хотіли.

У Венеції

Якби я хотів розказати про Венецію в деталях, знадобилося б іще кілька десятків сторінок, настільки насиченим видався день. Тому обмежимося кількома епізодами.

Того дня Чайка просто приріс до відеокамери. Побачивши будинки на Грандканалі він одразу кинувся на ніс корабля, де застиг у неприродній позі перехиляючись то вправо, то вліво, знімаючи одному йому видні „панорамки” і „наїзди”.

Ми втратили товариша до самого заходу сонця. Щоправда час до часу нашого „Федеріка Феліні” від зйомок відволікали потреби з”їсти піццу „Везувіо”, або зняти гроші через банкомат. І от саме у венеціанському ресторанчику українського журналіста опанувала нова непереборна жага. Може під впливом італійського клімату, але він напрочуд вдало замовив вино, при цьому явно випадаючи з бюджету, який розраховував витратити тут. Не пам‘ятаю назви, але за маленьку пляшечку Романові довелося викласти 20 євро.

Щоб ви розуміли - для того щоб у Києві купити таке вино, враховуючи акциз на імпорт і безсовісні націнки, ви маєте витратити 100-150 євро. Можна гарантувати, що жаба одержить перемогу і в Києві ви нічого не купите. Душила вона Чайку і у Венеції, але він мужньо боровся і переміг. На жаль, я лише лизнув того напою, бо увечері мав бути за кермом, але букет справді був неймовірний.

Таке враження, ніби тонну найдухмянішого винограду стисли у невеличку пляшечку і коли ви п‘єте вино, вона знову вибухає на піднебінні та так і залишається там солодкувато-терпким післясмаком на кілька годин!

У наслідку після ресторану, про фільм всі забули. Як зомбі, ми шукали вино тієї ж марки у крамницях довкола, розраховуючи, що у ресторані воно було набагато дорожче. Відхилившись від проторених туристами доріг, Чайка раптово обернувся до мене з блукаючим усміхом на обличчі. Вино він знайшов, але не 2001, а 1999 року і коштувало воно аж 40 євро. Мені дотепер соромно, що мене задушила жаба, а Роман ту пляшку купив. Треба буде набитися до нього в гості, якщо він її ще не випив.

Іншою пригодою стала подорож на гондолі. Перебуваючи тут у серпні ми найняли гондольєра за 80 євро на 40 хвилин. Цього разу нам заявили про подорож на 30 хвилин за цілу сотню. Втім, вони не врахували, що моя Наталка все життя працює в рекламі і торгуватися для неї так само природньо, як для мене писати статті. Неймовірно, але зійшлися на 40 євро за 30 хвилин. Висновок для туристів – не бійтеся торгуватись!

На відміну від літа, узимку канали трохи відгонять каналізаційними стоками. Але це не зіпсувало чудового заходу сонця, яке повільно тонуло поміж будинків у венеціанській затоці, забарвлюючи небо у слабко-помаранчевий відтінок. Гондольєр виявився неспівучим і, пропливаючи під містом у вузенькому каналі між мокрих будинків, ми на повний голос заспівали самі: „Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе”.

Акустика була просто чудова і невдовзі на місточку зібралися люди. Одна з дівчат показувала на нас рукою і щось гаряче говорила двом італійцям. Мабуть одна з мільйону українців, які тепер працюють в Італії. О восьмій вечора ми змушені були повертатись до паркінгу, бо від площі святого Марка йшов останній водяний трамвай.

Дорогу назад у Альпи, де на нас чекали два номери у дешевому мотелі, я здолав під враженням італійської казки, де ми щойно були. До речі паркінг за півдня обійшовся у 20 євро. Бензин у Італії на 30 євроцентів дорожчий, ніж у Австрії, тому ми заправлялися ще в горах зазделегідь.

Гріфен та дорога додому

Наступний ранок був схожий на австрійську казку – з вікна мотелю відкривався чудовий краєвид: гірське озеро і засніжені вершини Альп довкола. Несподівано на сніданку ми зустріли цілу компанію українців, один з яких підійшов до Чайки стримано привітався і цим поставив перед нами загадку – ми пам”ятали, що він нардеп, але не пам”ятали звідки. Було зрозуміло, що не помаранчевий, але вимова була львівська. Тим більше таких, як Чорновіл або Герман знали усі, а цього згадати ми не могли.

Ми планували доїхати до Відня, виконуючи умови шенгенських віз, залишити території Австрії до кінця 4 січня і заночувати у мотелі під Братіславою, оглянувши ту старовинну столицю. Я їхав на мінімальній автобанівській швидкості 130 щоб надихатись гірським повітрям. Аж тут після одного із перевалів зліва на високій скелі ми побачили старовинний замок. Особливо вражала назва „Гріфен”, на що малий Яро одразу ж згадав „Гріфендорф” з Гаррі Потера. Так я з”їхав з автобану у провінційне австрійське містечко, про що ні разу не пошкодував.

Дорога до замку починалася біля церкви слизькими сходами. Спочатку ми весело бігли, потім розмірено йшли, після перших 300 метрів підйому стомлено плелися угору. Ніхто ж не попередив, що фортечні мури на висоті 600 метрів. Мене гріла думка про каву, яку нібито продають в кав‘ярні на самій горі.

Дівчата відстали на відмітці метрів 400, але ми вперто дерлися вгору і вперед. Через деякий час перший фортечний мур залишився десь далеко унизу і ми нарешті вийшли до обіцяного кафе, яке звичайно ж не працювало. Втім, працював оглядовий майданчик, повітря було чисте і прозоре, ба навіть трохи п”янке, а довкола по колу стояли засніжені вершини Альп.

Саме тут Чайка згадав, що у мотелі на сніданку ми бачили відомого у Львові члена СДПУ(о), народного депутата минулих скликань Ігоря Шурму. Власне – це і означало, що ми по-справжньому відпочили, якщо забулися такого діяча.

Перед виїздом з території Австрії на нас чекав ще один сюрприз. Словаки заявили, що ми повинні мати у запасі не один, а два дні на виїзд з Шенгену після закінчення заброньованого готеля, а тому сім”ю Чайок на свою територію вони не пропустять. Справа в тому, що їхня шенгенська віза закінчувалася через 6 годин. Звичайно ж друзів у біді не кидають і я вже почав міркувати, як відправити їх із Відня додому літаком, але Роман зумів довести прикордоннику, що за 6 годин ми проїдемо Словаччину до українського кордону.

Так о 18:00 4 січня ми виїхали за межі Шенгену, але мусили гнати на Схід попри дощ, сніг у Карпатах і ніч по чужих дорогах. Звичайно ж все закінчилося добре і 630 км ми проїхали без пригод, кілька раз змінюючись за кермом. Але на майбутнє для себе я твердо вирішив – у Австрію заїжджатиму тільки по дорозі в Італію або ФРН – справи з австрійським посольством в Україні не хочу мати більше ніколи. Втім, це не зіпсувало приємного враження і гарної втоми від прекрасного відпочинку і чудових пригод.