Бабин Яр: засіб самопізнання і безодня позалюдського

Здається, всі слова за ці дні про трагедію Бабиного Яру сказані. Та чи можна вичерпно описати подію, яка стала одним із символів жахіть всього ХХ століття, і символом далеко не локальним? Мабуть, самe поставлене так запитання вже підказує відповідь.

Видео дня

Звичайно, слово “засіб” у випадку, коли йдеться про людську трагедію, завжди ріже вухо. Але, може, так і треба? Адже надто багато створено старих і нових міфів навколо тоталітарної спадщини ХХ століття, і ці міфи спільно заколисують нас: “ніколи більше...”, “події минулого...”, “окупаційний режим...”, “нелюди в уніформі”, і так далі, і таке інше. Наче й говориться про потребу спинити зло, але його глибинні корені залишаються не те, що нерозкритими, а й просто неословленими, якщо скористатися неологізмом Тараса Возняка, - а значить і поза межами. Не тільки добра і зла, а й власне людського існування, у всіх його вимірах. А коли говориться “засіб”, око, мимоволі звикле до стандартів політкоректної доби, чіпляється за щось нестандартне, за щось таке, з чого, можливо, розпочнеться власний розмисел читача цих рядків. І ще одне: європейська цивілізація за підвалинами своїми інструментальна, побудована на активній людській дії (“фаустівський гордий дух”), на практиці, на цілераціональному перетворенні зовнішнього і внутрішнього світів. А відтак не лякаймося того, що слід припинити відгороджуватися від тієї чорної прірви, яка відкривається нам за словами “Бабин Яр”, щоб натомість спробувати дослідити як саму цю прірву, так і ті межі, які об‘єктивно існують у такому дослідженні. Бо ж у ХХІ столітті ні для кого вже не таємниця, що людина не всемогутня, що її діяльність має певні межі, що у цих діях мусять існувати певні табу. І не тільки на знищення життя, а і на спостереження за цим знищенням, яке може перерости у замилування, а то й у щось більш страшне. Але хіба це означає, що слід узагалі відмовитися від вивчення глибин трагічних сторінок історії?

Коли йдеться про самопізнання (а вивчення таких глибин – це і є воно), то йдеться не тільки про науку та філософію, а і про мистецтво. А відтак, якщо вважати мистецтво у найширшому сенсі цього поняття одним із чільних засобів людського самопізнання, то трагедія Бабиного Яру досі залишається недопізнаною і неосягнутою, попри існування справді блискучих художніх і публіцистичних творів, присвячених цій трагедії. Адже головне питання тут, яке постає і перед митцями, і перед аудиторією, - як, яким чином може дійти людина до того, щоб знищити в собі все людське чи, принаймні, більшу його частину, - і стати активним носієм тотального нищення, вбивцею-професіоналом, байдужим до страждань жертв, або мовчазним співучасником майже ритуальних людських гекатомб, котрий обслуговує вбивць, заробляючи цим на прожиття. Іншими словами, йдеться про втягування не тільки самих катів, а і сотень тисяч позірно нормальних людей у страхітливий вир, епіцентром котрого є Бабин Яр. І про те, що досі з цього виру не всі повернулися до нормального життя, пройшовши очищення каяттям, хоча мовчазна співучасть їхня була й мінімальною, - а дехто й далі розкручує цей вир, - одні, твердячи, що ніякої трагедії Бабиного Яру не було і бути не могло, інші, - намагаючись приватизувати цю трагедію і за давньою совєтською звичкою фальсифікуючи списки жертв і катів.

Людське й антилюдське, місце дії – Україна, початок 1940-х років, - ось передусім що таке Бабин Яр у мистецтві. Власне, не просто антилюдське, а те, що за межею людського, за межею добра і зла, те, що у пізнішій фантастиці оприявнить себе в образах "чужого", "позамежового", настільки далекого від норм нашої цивілізації, що його ледь-ледь можна осягнути розумом. А то і взагалі не можна.

Чому стільки про мистецтво? А тому, що історична наука може дати тільки всебічний, максимально об‘єктивний, ретельно зібраний фактаж, у кращому разі – спробу його узагальнення на рівні макро- та мікроісторії. Соціологія здатна виміряти ставлення сучасників до подій минулого. Значно більші можливості філософії – вона зазирає за грань буденності і спроможна співвіднести дії конкретної людини з вічним (од-вічним і до-вічним), власне, з‘ясувати, що є добро і зло в історії, в долях особистостей і у вимірі Абсолютного. Проте тільки мистецтво здатне відтворити невимовне здивування дитинчати, яке чіпляється за руку матері на гребені урвища – що, невже все, от так просто й буденно зараз урветься життя, в якому ще нічого не відбулося?

Німецький філософ Теодор Адорно якось зауважив, що після Освєнциму витончена фортепіанна музика видається неможливою й абсурдною. А після Бабиного Яру – як жити і творити? Як гратися словами, звуками і барвами? Можна, звісно, зробити вигляд, що все це було давно і до нас, теперішніх, не має безпосереднього стосунку, але ж сама можливість трагедій такого масштабу засвідчує існування якихось дуже небезпечних для людини модерної доби соціально-психологічних механізмів усередині цієї самої людини. Хотів сказати "у її душі", але чи була душа у тих, хто обрав шлях без Бога, сумління та моралі, замінивши все це беззастережним служінням великому вождеві й обожненій державі (прізвища і назви держав підставте самі)?

І все ж нажахані митці у своїй більшості зупиняються перед загадкою - як стала можливою така велетенська гекатомба?

Видається, одним із головних чинників недостатнього, а то й неадекватного розуміння глибин трагедії Бабиного Яру - і сотень подібних жахіть, тільки менших масштабів, - є виривання цієї події з її історичного контексту. От наче прийшли зловісні нацисти у Київ, і раптом безмовні євреї та цигани, а потім й українці потяглися вервечками до урвищ Яру, під розстрільні кулемети, а значна частина населення міста або зловтішно виштовхувала їх із помешкань, допомогаючи каральним командам, або мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. Але ж не було ніякого "раптом". Бабин Яр став тільки новим, черговим сегментом того страхітливого "червоного колеса", яке вже котилося Україною з 1917 року. Масовий терор за майновими, політичними та національними ознаками став за чверть століття елементом не те що буття, а повсякденного побуту жителів України. Ті, хто опирався цьому терору, були вибиті у 1918, 1920, 1930, 1933 та 1937 роках. Всі верстви населення були охоплені соціальною селекцією, здійснюваною партією більшовиків. До речі, і сама партія не стала винятком, особливо наприкінці 1930-х років. Ідеальний виконавець будь-яких наказів влади, ідеальний гвинтик великого соціального механізму, - ось яка нова людина виводилася у ленінсько-сталінських інкубаторах. Отож покора, мовчання та готовність брати співучасть у будь-яких, навіть найабсурдніших та найжахливіших діях влади стали запорукою виживання мільйонів людей. Від звички переходити на інший бік вулиці, побачивши знайомих тобі родичів когось заарештованого "компетентними органами" до мовчазної співучасті у трагедії Бабиного Яру – один крок. Власне, до Бабиного Яру була Биківня – трагедія, цілком сумірна з ним за масштабами і жорстокістю. Київ, який пережив Биківню, був готовий до Бабиного Яру. Один червоний прапор був замінений іншим, одна форма розстрільних команд – іншою, одні прихильники соціалізму для обраних прийшли на місце інших. "Червоне колесо" покотилося далі по людських долях. І чи зупинилося воно назавжди після Бабиного Яру?

А на загал схоже, що жодні раціональні розмисли не можуть вичерпно описати ті безодні, які можуть відкритися в людському єстві і призвести до Биківні та Бабиного Яру. Щось є тут позараціональне і позалюдське. Мистецтво, видається, тільки намацує ті провалля, і не завжди наважується зазирнути у них. Може, і не варто? Чи все ж таки треба, щоб потім не каятися й собі у мовчазній співучасті в одній з найзнаковіших трагедій ХХ століття – бодай і дуже опосередкованій?

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу “Сучасність”