УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Що залишилось за 25-м кадром?

Що залишилось за 25-м кадром?

Декілька днів тому головних опонентів помаранчевих аж затіпало. Виявилося, що в агітаційному ролику «Нашої України» - на погляд синьо-білих - було задіяно систему зомбування телеаудиторії за допомогою так званого «25-го кадру». Документальний фільм називався «Загроза. Страшна правда» і був показаний 10 березня на УТ-1. Не будемо намагатися навіть і трішечки розібратися, чи це було здійснено навмисно, чи це просто якийсь незграбний недогляд авторів фільму.

Хоча регіонали вдалися до несамовитого лементу. Що тобі Кушнарьов, який за допомогою цифрової відеоапаратури викривав ганебні дії своїх супротивників. Що тобі Тарас Чорновіл з експресією батька гнівно засуджував своїх бувших однопартійців. Зрозуміло, головним завданням цих «викривачів» було бажання відвернути увагу глядачів від змісту фільму. А там було багато такого, на що їм треба було б реагувати з куди більшою експресією.

Завдяки такому широкому розголосу, здається, вдалося привернути увагу до самого фільму. Варто тільки викинути ті осоружні заставки у вигляді «флеш-кадрів» і ще раз показати куди більшій аудиторії, заінтригованій катавасією, що зчинилося навколо. Синьо-білі, видно, зловилися на цю нехитру задумку і спрацювали на «любих друзів».

Та головне - не в цьому. Нарешті, деякі сили в НСНУ почали розуміти, що до чого. Багатомісячні розбори з своїми колегами по Майдану спрацювали чітко проти них самих. У сухому осаду можемо засвідчити: через міжусобну війну вони втратять щонайменше 20% від тієї суми, що могли набрати помаранчеві, йдучи окремими потоками на вибори.

Відомо, що попри всі філіппіки в бік Тимошенко, Безсмертний залишається найбільш заангажованим у справі вироблення загально-помаранчевої коаліції. Однак, при цьому просувається до мети такими манівцями, аж починаєш сумніватися, чи він дійсно має таку директиву, або, як стало модно казати останнім часом, - «дорожню карту».

Кажуть, що саме він вперто протягував цей фільм, був його головним штовхачем. Тоді як інше «оточення» не було від цього в захваті. Саме протидія цих сил і була головним двигуном відцентрового руху в помаранчевому таборі. Одночасно вони працюють на ідею просування великої коаліції після виборів – НСНУ, регіонів і соціалістів. Дрібнота сама додасться.

Дуже цікаво було знайомитися зі схожими думками на чаті з Бєлковським. В мовчанні і недомовках розумної людини можна взнати набагато більше, ніж в просторікуванні посередності. А чого-чого, та вже розуму пану Станіславу не бракує. Промосковські апологети – Павловський, Малєнкович, Корнілов – хоча всі родом з України, не опускаються до вживання в дискусії української мови. Бєлковський розуміє, що аборигенам таке не дуже до вподоби, і опанував «мову» в хорошому обсязі. Дрібниця, але вказує на певну симптоматику.

Так от, пан Станіслав дуже обережно пропагує ідею зближення цих антиподів – НСНУ і регіоналів, соціалістів «тож». Підводить під це базу вирішення протистояння між Сходом і Заходом – проблему проблем України. І, начебто, тяжко цьому щось заперечити. Ламати Кіплінговську дилему потрібно, бо без цього подальше просування України до цивілізаційних цінностей неможливе.

Але тепер спробуємо чітко для себе з’ясувати, про чиє саме об’єднання йде мова. Неможливо навіть уявити, що Тарасюк, Кендзьор можуть йти в одній шерензі із Сухим, Пеклушенком, Кушнарьовим. Проте, не ці непримиренні політики мають вирішальну роль в лавах своїх сил. Як, до речі, і помірковані з обох сторін. Головними прихильниками єдності, зближення щонайменше можуть і будуть виступати не вони. Рушійною силою тут є грошові мішки обох партій. У енесенеушників такими фігурами є Порошенко, Жванія, Мартиненко. А у донецьких – достатньо назвати одного Ахметова. Саме він є тим натхненником, хто визначає шляхи своєї політичної сили.

Так от, у них є набагато більше спільного, ніж здається. Вони між собою можуть прекрасно домовитися. І їм для цього зовсім не потрібні проміжні фігури – Безсмертний, Зварич, Чорновіл etc. Їх об’єднує необхідність не допустити до керма таку силу, як Тимошенко. А вона одна вартує доброї сотні політиків. Вона зі своїми солідаристськими переконаннями абсолютно чітко стоїть їм на дорозі.

Вони дуже просто дадуть Януковичу втіху бути лиш тільки лідером фракції і так само просто можуть погодитися на компромісну фігуру Єханурова в якості прем’єра. Цей зможе акуратно і без зайвого шуму організувати артільну роботу кланів на благо тих-таки кланів. Гасла Тимошенко – «ділитися» з плебсом – для них ще не на часі. В чому Бєлковський правий, то це в тому, що ЮВТ вже переросла ту збагачувальну суєту суєт, в якій знаходяться поки що більшість багатих людей України.

Тимошенко стала державним діячем, тобто людиною, яка думає на перспективу. Вона бажає європейської слави, а така дається тим, хто вміє врівноважувати свої запити в руслі інтересів людей. Їй хочеться пієтету мас, а цього можемо досягти лише коли щось робиш для них. Інша справа, що вона поспішає в своєму бажанні зробити людей щасливими. Більше того, іноді навіть примушує їх ставати такими. А ця справа має робитися спроквола, повагом, но вірно.

Симпатикам же кланового компромісу хочеться продовження старої гри, можливо, дещо в демократичнішому антуражі. Але вирішувати повинні вони. Для цього ж і знадобилася та політична реформа. Щоб без Кучм і Ющенків жити спільним капіталістичним гуртожитком.

Цю тривогу перед таким розвитком подій можна було відчути під час останнього інтерв’ю Віктора Андрійовича у Харкові. Вже давно ми не бачили його таким врівноваженим і розважливим. Дійсно арбітром нації. І десь підсвідомо почувалась його тривога від перебігу подій, що відбувається в країні.

Вперше за останні шість місяців він не вдавався до якогось антагоністичного напрягу стосовно Тимошенко та її політичної сили. Відчувалось, що він розуміє критичність ситуації, але поки що не має достеменного рішення. Хоча, як завжди, протягом останнього часу не обійшлося без деякого негативу.

Знову, як в часи Кучми, організовуються стерильні по можливості питання. І у відповідях Президента проглядає занадто оптимістичне бачення економічних процесів. Навіть заради благородної цілі перемоги демократичних сил на виборах не варто вдаватися до бачення ситуації у рожевих тонах. Вони далеко не такі.

За перші два місяці відбулося досить серйозне збільшення інфляції – аж на 3%, - це більше, ніж у будь-який попередній місяць протягом останніх п’яти років. Властиве падіння обсягів промислового виробництва на межі року теж було зараз найбільшим. Ще більш тривожним вперше за останні шість років відбулося зниження експорту товарів з України - на 3% - і одночасно збільшення імпорту на 50% в січні 2006 року у порівнянні з минулорічним січнем. Обсяги від’ємного сальдо у зовнішній торгівлі товарами також досягли загрозливого рівня – 375 млн. доларів за січень місяць.

Це поки що не позначилось на показниках соціального стану населення. Проте, такі тенденції викликають почуття занепокоєності і потребують своєчасної реакції. Для чого так потрібен стан заспокоєння у суспільстві. Але перманентне нагнітання внутрішньої напруги, нарешті, викликало зворотну реакцію Президента. Можна чекати, що він, як фактичний керівник правлячої партії, розверне партійний корабель від курсу на абордаж союзних суден. Останні висловлювання Романа Безсмертного також вселяють певну надію на зближення помаранчевих сил.

Ми маємо чітко усвідомлювати, що ментальні розходження між жителями Східної і Західної України більше мусуються певними силами, аніж вони є у дійсності. Інша справа, що багаторічна пропаганда до якоїсь міри втруїла у свідомість жителів Півдня і Сходу дещо негативне сприйняття ними світогляду західняків. На щастя, такі думки набагато менше розповсюджені серед галичан, волиняків та закарпатців.

Деякі політичні сили не зупиняються перед гранично брутальними діями і словами, аби посварити дві половини нашої країни. Чого тільки варті історичні екскурси пані Вітренко у нашу історію. Твердження її та багатьох інших, близьких їй за духом, діячів про вирішальний австро-угорський вплив на мову і звичаї цих територій працюють проти майбутнього і не відповідають дійсності.

Клановим політичним силам на Сході України вдалося на певний період підкорити громадську думку свого регіону. До цього часу ми не маємо жодної серйозної демократичної течії в тих районах. І треба робити все можливе, щоб вони могли там з’явитися.

Останнє інтерв’ю Ющенка вказало, що можна знайти інший шлях в діалозі з цими регіонами. Згадаймо дуже характерне інтерв’ю Тимошенко в Донецьку, коли вона з’явилася в телестудії ТРК «Україна» у кольорах «Шахтаря». Їй вдалося хоч трохи розтопити кригу відчуження простих донбасівців до помаранчевих. Але вже наступний візит Президента туди ж, в Донецьк, зруйнував ці настрої. Розмова тоді велася, як з переможеними. Саме так це відчули місцеві жителі.

Тому розмова пана Віктора у Харкові вселяє надію, що «яструбина» тактика залишена за бортом. І при всьому цьому іти на співпрацю з регіоналами ні в якому разі не потрібно. Слід іти з ними на діалог, перетягувати людей з їхнього табору, шукати співпрацю в окремих питаннях. Остання передвиборча баталія панів з регіонів проти нашоукраїнців показала, що ці панове в своїй брехні не зупиняються ні перед чим.

Тому, що б там не говорили яйцеголові мудрагелі на кшталт пана Бєлковського, об’єднання в першу чергу має торкнутися помаранчевих. Якого б додаткового забарвлення вони не набули - жовтого, білого з червоним або ще якого. При інших розкладах нас може бути повернуто до старих часів.

Послухайте, що говорять розумні люди з Москви про нашу атмосферу. Вони – той же Бєлковський, Нємцов, Ілларіонов, Савік Шустер – заздрять нам.

Древній історик Тацит говорив про часи правління імператорів Нерви і Трояна: «Рідкісно щасливий час, коли можна думати, що хочеш, і говорити, що думаєш». Вже в ті достопам’ятні часи це вважалось щастям. Чому ж ми так швидко забули про це надбання, не помічаємо його і так легко балансуємо на межі можливості позбутися всього цього?

Пригадаймо той знавіснілий шабаш у Сіверськодонецьку. Ми знову можемо опинитися в тому остогидлому стані запопадливої, угодовської сентенції пана Кравчука: «маємо, що маємо». Нас сторіччями упосліджували цим холопським світоглядом. І ось, нарешті, прийшов тяжкий, но благословенний час для нашого народу, коли кожен має надію. Всяк з нас сущий може сказати тепер інакше, за Тичиною: «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу».Тому так хотіли регіональні вожді замилити нам очі тим, що об’єднує нас – простих людей на Сході і Заході. І якомога менше знали про те, що є спільним для них, господарів життя. Тих, що хоч у Донецьку, що у Києві, що у Львові.