Україна у планах Третього рейху

"ОБОЗ” продовжує серію публікацій за результатами наукового дослідження, яке з 1997 по 2004 провела група вітчизняних істориків під керівництвом професора Станіслава Кульчицького. Ця робота ґрунтується виключно на архівних документах та історичних фактах, а тому встановлює реальну картину тогочасних подій.

Читайте також:

Суд над ОУН-УПА. Вердикт істориків: не винні. Політики не чують

Бійці “Нахтігалю” не стільки воювали, скільки під арештом сиділи

Напередодні нападу на СРСР провідники ОУН надіслали керівництву Третього рейху меморандуми. У меморандумі ОУН(М) ставилося питання про утворення Української держави з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і Головного Кавказького хребта на південному сході. Ця держава повинна була дістати такий же політичний устрій, як Німеччина. На роль українського фюрера претендував А.Мельник. Він прагнув панувати над своїм народом так само, як панували нацисти над німцями. Щоб досягти етнічної однорідності держави, яка істотно перевищувала територію УРСР, ОУН(М) просила нацистів здійснити примусове переселення мільйонних мас українського населення з Далекого Сходу і Сибіру.

Меморандум С.Бандери був іншого змісту. Маючи в Західній Україні розвинуте підпілля, ОУН(Б) у боротьбі за національну державність покладалася передусім на власні сили. Відносини з Німеччиною вона розглядали як союзницькі. Гітлера попереджали (“остерігаючим тоном”, як обурено висловився чиновник з відомства Ріббентропа): німецьких солдат вітатимуть в Україні як визволителів, але становище зміниться, якщо національна державність не буде відновлена. Чи не вперше українські націоналісти визнали, що державність радянського зразка була великим кроком уперед порівняно із становищем українців в Російській імперії. Та це твердження пролунало тільки для того, щоб підкреслити: така державність не влаштовує, потрібний реальний суверенітет. В окремих розділах меморандуму обгрунтовувалися політичні, економічні і військові аспекти утвердження незалежності України. Передчасних питань про кордони ОУН(Б) не ставила, але прагнула довести, що утвердження справді незалежної України – у власних інтересах Німеччини.

А.Гітлер уже встиг створити на той час дві маріонеткові держави – Словаччину і Хорватію. Називаючи їх у цьому листі, С.Бандера просив не порівнювати з ними Україну. На його думку, Україна мала особливе значення не тільки тому, що переважала ці країни за площею і чисельністю населення. Головним, як він вважав, було те, що розв’язанням української проблеми досягалися корінні зміни у політичній і економічній структурі континенту.

Наведені рядки – не декларативна заява, яку нещиро декламує дипломат, щоб сподобатися своєму колезі з країни – суперника. Це – внутрішня переконаність у тому, що Україна в кордонах соборної держави, якої домагалися націоналісти, зможе ужитися із встановлюваним А.Гітлером “новим порядком” в Європі.

Формулюючи такий висновок, потрібно обмежити його у просторі і часі. Наміри і дії – це зовсім різні речі. Тільки в тоталітарному законодавстві людину або організацію можна покарати за нездійснені дії.

Опоненти українських націоналістів завжди старалися пов’язати їх із злочинами нацистського режиму. У перші повоєнні роки радянські пропагандисти навіть винайшли для них спеціальний термін – “українсько-німецькі націоналісти”. Сучасні комуністи продовжують цю лінію атаки. Про це свідчить, наприклад, панорамна фотографія Нюрнберзького процесу над головними нацистськими злочинцями на обкладинці книги “Документы изобличают. Сборник документов и материалов о сотрудничестве украинских националистов со спецслужбами фашистской Германии”, що вийшла з друку в Києві у 2004 р. під грифами Ради Організації ветеранів України, Ради Київської міської організації ветеранів і Центру захисту правди історії Великої Вітчизняної війни.

Чи існувало співробітництво ОУН з спецслужбами рейху? Безсумнівно, націоналісти висловлювали готовність співробітничати, охоче приймали фінансову і матеріальну допомогу з боку абвера. Але нацисти пропонували співробітництво на індивідуальній основі, тобто службу. Співробітництва на інституціональному рівні вони не визнавали. Єдиним винятком можна вважати так звані Дружини українських націоналістів. Однак утворення цих формацій незначного розміру не санкціонувалося рейхом безпосередньо, тобто не набуло політичного звучання. До того ж це співробітництво швидко виродилося у звичайну службу на контрактній основі, що аж ніяк не влаштовувало оунівців.

Чи брали участь українські націоналісти у злочинах, здійснюваних німецькими службами? Це треба довести, ретельно перевіряючи доказову базу радянських і східнонімецьких спецслужб. Об’єктивна перевірка звинувачень, висунутих проти Т.Оберлендера і військовослужбовців “Нахтігаля”, виправдала їх. Українських націоналістів не вдалося зв’язати з конкретними епізодами злочинницької діяльності німецьких служб, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі.

Чи слід звинувачувати українських націоналістів за бажання співробітничати з державою, що була, як визначив Нюрнберзький процес, злочинницькою в самій своїй основі? На це питання треба відповідати в контексті тогочасних подій. До вересня 1939 р. демократичні держави Заходу бажали налагодити таке співробітництво. На їх виправдання слід зауважити, що до 1939 р. Третій рейх ще не здійснив тих злочинів, від яких здригається кожна цивілізована людина.

Радянський Союз теж прагнув співробітництва з Третім рейхом аж до червня 1941 р. і почав воювати з ним не з власної волі, а внаслідок неспровокованого нападу. Звичайно, теплі радянсько-німецькі відносини не виправдують таких же відносин ОУН з відомствами Третього рейху. Але слід нагадати тим, хто робить спроби підштовхнути українських націоналістів до провалля Нюрнберга звинуваченнями у співробітництві з націонал-соціалістами, що договір про дружбу і кордон уклали з Німеччиною вожді СРСР.

Вивчаючи зміст і лексику адресованих Гітлеру меморандумів провідників ОУН, можна бачити їх готовність співробітничати з нацистською Німеччиною і прийняти встановлюваний нею в континентальній Європі “новий порядок”. Тепер ми знаємо все про той “новий порядок”. Що саме керівники ОУН знали, надсилаючи в Берлін свої меморандуми, і чого вони не знали? Повноцінна історична оцінка як меморандумів, так і Акту проголошення Української держави від 30 червня 1941 р. можлива тільки тоді, коли ми відповімо на ці питання.

Один з найбільш авторитетних теоретиків націонал-соціалізму, за походженням прибалтійський німець Альфред Розенберг (Гітлер вважав його своїм учителем) доводив, що німці в боротьбі з російським імперіалізмом повинні опертися на пригноблені Росією народи. Особливо важливим союзником Німеччини він вважав незалежну Україну. Зокрема, у книзі “Майбутній шлях німецької зовнішньої політики” (1927) Розенберг заявляв: “Німеччина повинна залишати відкритою можливість союзу з Києвом” .

З власної ініціативи Розенберг спілкувався з діячами української еміграції і запевняв їх, що Німеччина в слушний час надасть допомогу у творенні незалежної України. В його архіві збереглася призначена для обговорення в колі вищих керівників рейху пам’ятка-меморандум від 2 квітня 1941 р. Передбачаючи швидкий розгром Радянського Союзу, він пропонував поділити переможену країну на сім частин: Великоросію з Москвою як центром; Білорусь з Мінськом або Смоленськом як столицею; Балтенланд (Естонію, Латвію і Литву); Україну і Крим з Києвом як центром; район Дону з Ростовом як столицею; район Кавказу; Середню Азію, або російський Туркестан. Виходячи з того, що Київ мав великі історичні традиції у протистоянні Москві, Розенберг зауважував: “Політичним завданням у цьому районі буде утвердження власного національного життя до можливого створення політичної формації, яка б мала на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати великонімецький життєвий простір на Сході” .

У розмовах Розенберга з українськими емігрантами в 1941 р. уламки Радянського Союзу, в усякому разі – Україна, виглядали як союзні з Німеччиною держави. Проте нацистські бонзи мали намір роздрібнити СРСР на квазідержави під німецьким управлінням. Для них уже була придумана назва – рейхскомісаріати. Гітлер вважав, що Вільгельм ІІ у 1918 р. помилився, коли після ліквідації УНР погодився утворити на окупованій території гетьманат П.Скоропадського.

На нараді вищих керівників рейху 20 червня 1941 р. Розенберг запропонував поділити Європейську частину Радянського Союзу вже інакше, ніж раніше, а саме – на чотири великих рейхскомісаріати, з наданням кожному різних зовнішніх форм: протекторат Балтенланд, національну державу Україна, федеративну державу Кавказ і позбавлену всіх національних окраїн Московію. Україна повинна була зайняти територію в 1,1 млн. кв. км з населенням в 60 млн. осіб (відголоски цього плану відчутні у меморандумі А.Мельника, який адресувався Гітлеру). Аргументуючи важливість утворення України у формі національної держави, Розенберг заявив, що ставлення до українців повинне бути прихильним з економічних причин: було б краще домогтися співпраці з 40 мільйонами українців, ніж приставити до кожного українського селянина по солдатові .

Можна твердити, що вожді ОУН напередодні німецького вторгнення знали в загальних рисах плани поділу Радянського Союзу. Не знали вони іншого: після перших великих успіхів у війні Гітлер вирішив негайно розпочати реалізацію своїх маячних задумів про створення Великонімеччини, тобто про приєднання до Німеччини всіх територій між її східним кордоном і узбережжям Чорного моря. Великонімеччина у таких кордонах уже накривала собою всю Україну.

16 липня 1941 р. в штаб-квартирі фюрера відбулася нарада керівників Третього рейху, які мали відношення до війни з Радянським Союзом. Серед інших був запрошений рейхсляйтер А.Розенберг, призначений наступного дня на посаду міністра у справах окупованих територій на Сході. На нараді Гітлер заявив, що територіями рейху повинні стати Балтенланд, Генеральне губернаторство, “староавстрійська” Галичина, а також Крим разом із тилом (тобто територією на північ від Криму) .

Рейхсфюреру СС Г.Гіммлеру Гітлер наказав розробити план “Ост”, спрямований на знелюднення територій, що підлягали включенню в кордони Великонімеччини. Уже в липні 1941 р. Гіммлер представив рейхсфюреру перший варіант цього плану з двома фазами його реалізації. В другій, розрахованій на 30 років фазі передбачалося виселити в Сибір або знищити майже всіх поляків, 75% білорусів, 65% українців Галичини і т.п., а всього – від 30 до 45 млн. осіб .

Виконуючи зобов’язання перед Польщею, демократичні держави Заходу розпочали у вересні 1939 р. війну з Третім рейхом. Спочатку це була “дивна війна”: Велика Британія і Франція до наступальної війни не готувалися і виявилися нездатними захистити Польщу, на яку віроломно напав зі сходу й Радянський Союз. У 1940 р. була вщент розгромлена Франція, і Німеччина разом із своїми союзниками-сателитами стала контролювати всю континентальну Європу. Нападом на Радянський Союз 22 червня 1941 р. А.Гітлер “заштовхнув” Й.Сталіна в коаліцію демократичних держав Заходу. Коаліція остаточно оформилася з підписанням 1 січня 1942 р. у Вашингтоні Декларації про війну до переможного кінця. Під цим документом стояв підпис: Об’єднані Нації.

Вожді українських націоналістів вели свою власну війну з компартійно-радянським режимом, що поневолив Україну. Хоч ця їхня війна не мала будь-якого стосунку до Другої світової, А.Мельник і С.Бандера діяли в ситуації, коли світова війна вже була фактом. Сподіваючись на допомогу нацистів у боротьбі із своїм лютим ворогом, вони не розуміли, що ставлять справу відродження національної державності у залежність від розгрому СРСР в німецько-радянській війні. Але Об’єднані Нації, в лавах яких опинився й Радянський Союз, були прямо-таки приречені на перемогу у довготривалій війні, тому що мали величезні переваги в людських і матеріальних ресурсах над своїм противником.

Зі сказаного вище слід зробити два висновки. Перший звучить так: намагання українських націоналістів посилити своє протистояння Радянському Союзу встановленням союзницьких відносин з Німеччиною заштовхувало їх у табір, який воював з Об’єднаними Націями. Інакше кажучи, свою давню війну з радянською владою українські націоналісти поєднували, бажаючи того або ні, з Другою світовою війною.

Другий висновок: українські націоналісти домагалися встановлення союзницьких відносин з державою, яка уже таємно виношувала плани германізації їхньої батьківщини.