23 октября • обновлено в 09:28
МоваЯзык
Блоги Мир

/ Новости политики

Суд над ОУН-УПА. Вердикт істориків: не винні

2.3т

Одна з головних причин протистояння – відсутність всебічної та повної інформації про події тих часів. Тому «Обоз» повертається до публікації матеріалів наукового дослідження, яке з 1997 по 2004 провела група вітчизняних істориків під керівництвом професора Станіслава Кульчицького. Робота ґрунтується виключно на архівних документах та історичних фактах і допомагає встановити реальну картину тогочасних подій.

Однією з найулюбленіших тем для спекуляцій українських політиків протягом останніх років стала тема протистояння ветеранів ОУН-УПА і Радянської армії.

Вона активно використовувалася для розколу українського суспільства під час минулих президентських виборів і цілком очевидно стане спокусою для певних політичних сил на майбутніх парламентських. На жаль, серед численних популістських заяв дуже часто губиться, а іноді, свідомо замовчується історична правда про ті далекі та трагічні події.

Так все ж таки, якою вона є та історична правда? З чого почалося протистояння українських націоналістів і радянської влади? Яке насправді відношення мала ОУН до дивізії СС “Галичина”? Чому і коли воїни УПА врешті-решт перейшли на антинімецькі позиції?

„ОБОЗ” розпочинає серію публікацій за результатами наукового дослідження, яке з 1997 по 2004 р. провела група вітчизняних істориків під керівництвом професора Станіслава Кульчицького. Ця робота ґрунтується виключно на архівних документах та історичних фактах, а тому встановлює реальну картину тогочасних подій. А широке висвітлення висновків науковців, на наш погляд, дозволить нарешті припинити подальші політичні спекуляції на цю тему.

Проблема ОУН – УПА: основні тези (історичний висновок)

1. Предмет дослідження

Організацію українських націоналістів (ОУН) і Українську повстанську армію (УПА) слід розглядати як окремі, хоч і пов’язані між собою структури. Вони мали різні функції, і тому не варто поєднувати їх через дефіс. Поєднувати можна тільки проблему ОУН-УПА. Вона стосується і підпільної партійно-військової структури, якою була ОУН, і партизанської за характером армії, якою була УПА.

Суть проблеми ОУН-УПА полягає у визначенні офіційного ставлення української держави до підпільно-повстанських структур, які боролися за незалежність України у минулому.

Такими структурами є:

Українська військова організація (УВО), що існувала з 1920 р. і увійшла до Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 р. (хоч і не розчинилася в ній одразу);

Організація українських націоналістів, що діяла на західноукраїнських землях і в еміграції від 1929 р., а після загибелі провідника Євгена Коновальця у 1938 р. розкололася на дві однойменних, але самостійних фракції: ОУН(М) під проводом Андрія Мельника, і ОУН(Б) під проводом Степана Бандери. В західних областях України ОУН існувала до кінця 50-х рр.;

Українська повстанська армія (1943-1949);

Дружини українських націоналістів (ДУН), більш відомі під кодовими назвами – спеціальний відділ “Нахтігаль” і організація “Роланд”. Це – військові частини чисельністю не більше батальйона.

В наші дні протистояння УВО і ОУН з Польською державою мало цікавить широку громадськість, тому що воно відбувалося за межами СРСР. Але в 1939 р. Й.Сталін і А.Гітлер поділили Польську державу між собою, і на Західну Україну прийшла радянська влада. У боротьбі проти радянізації Західної України націоналісти робили спроби спертися на гітлерівську Німеччину, яка незабаром напала на Радянський Союз. Наскільки серйозними виявилися ці спроби? Як складалися взаємовідносини німецьких військових і цивільних властей на окупованій території України з ОУН(Б), ОУН(М), УПА?

Ці питання становлять основний зміст проблеми ОУН-УПА. Протистояння між прибічниками і противниками націоналістів, між ветеранами ОУН і КПРС, УПА і Радянської армії з часом тільки загострюється. Визначаючи ставлення до цієї заполітизованої історичної проблеми, влада за будь-якого рішення наражатиметься на протест з боку частини українського суспільства. Єдиний вихід полягає у деміфологізації проблеми ОУН-УПА, в популяризації історичної правди, якою б вона не була для обох сторін.

2. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939 – 1941 рр.

Вторгнення СРСР в Польщу здійснювалося під виглядом “визвольного походу”, покликаного врятувати життя і майно єдинокровних народів – українців і білорусів. Це зобов’язувало Кремль зробити вагомі поступки народам, звільнюваним від національно-культурного і релігійного гноблення Польської держави. Разом з тим всі національні організації цих народів були негайно знищені, а їхні лідери – репресовані. Під час довоєнної радянізації Західної України лише ОУН вдалося зберегти внаслідок свого нелегального статусу мережу місцевих осередків.

27 серпня 1939 р. Провід українських націоналістів (ПУН) скликав у Римі ІІ великий збір ОУН, на якому головою організації обрали А.Мельника. Однак більшість крайовиків не визнала його лідерства. В лютому 1940 р. діячі крайової екзекутиви ОУН сформували у Кракові власний “революційний провід” і визнали своїм лідером С.Бандеру. З цього часу крайова організація націоналістів почала готувати на Волині і в Галичині антирадянське повстання. Ейфорія “золотого вересня” тривала недовго, і націоналісти розраховували, що масштабні репресії властей підготують грунт для антирадянського повстання.

Насправді, однак, передумови до повстання не визріли. Репресії справді були масштабними, але не відмобілізували народ на опір. Навпаки, винищення всіх національних організацій призвело до атомізації тероризованого населення.

В українській історіографії побутують перевищені обсяги депортації з території західних областей. У довідниках можна знайти такі результати чотирьох депортацій: лютий 1940 р. – 220 тис., квітень 1940 р. – 320 тис., червень – липень 1940 р. – 240 тис., травень-червень 1941 р. – 300 тис., а всього – 1120 тис. осіб. У 2000 р. до наукового обороту увійшли істотно зменшені дані. Комісія експертів, яка за завданням Міністерства юстиції Польщі опрацювала російські архіви, дійшла висновку, що в 1940-1941 рр. з Західної України було депортовано не більше 192 тис. осіб, переважно прийшлих поляків-осадників і євреїв-біженців. Ця ж комісія встановила, що під час довоєнної радянізації в Західній Україні було заарештовано 65 тис. осіб. Існувала й третя категорія репресованих – військовополонені та інтерновані (43 тис. осіб з території Західної України і Західної Білорусії). Серед останніх – розстріляні в Катині, Харкові і Твері (14 587 осіб), померлі в ув’язненні (2500 осіб). Нарешті, вже після нападу Німеччини, у червні-липні 1941 р. за вказівкою НКВС СРСР були розстріляні арештанти, справи яких виявилося неможливим розглянути через воєнні обставини. Тільки у львівських тюрмах після відступу Червоної армії знайшли до 7 тис. трупів.

Хоч цифра в 300 тис. репресованих за два десятки місяців істотно поступається попереднім завищеним оцінкам, її достатньо, щоб уявити собі гостроту політичного напруження в західних областях УРСР. Націоналісти не спромоглися підняти повстання, але перебували в стані війни з радянським режимом. Тому після нападу Німеччини на СРСР ОУН активно виступила на боці вермахту, розгортаючи передусім диверсійно-підривні і розвідувальні дії в тилу Червоної армії. Ветерани Радянської армії пам’ятають, що їм стріляли в спину і нагадують про це тепер. Це справді трагічно в світлі того, що приєднання половини території Польської держави до Радянського Союзу одночасно було возз’єднанням українських земель. Але не треба забувати, що “визвольний похід” виявився возз’єднанням по-сталінськи.

3. Ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною

На окупованій гітлерівцями території Польщі осередки обох ОУН діяли відкрито. У квітні 1941 р. фракція С.Бандери заявила про невизнання рішень ІІ великого збору ОУН в Римі і провела в Кракові свій власний ІІ великий збір. Більшість крайових провідників визнала повноваження С.Бандери, після чого остаточно закріпився розкол ОУН на дві цілком самостійні і часом ворожі одна одній організації ОУН(М) і ОУН(Б). ОУН(Б) прийняла назву Революційної ОУН, але вона не закріпилася в літературі.

Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. відносини між українськими націоналістами і нацистами були майже безхмарні. Обидві ОУН цілком вільно розгорнули в Кракові підготовчу роботу по створенню в Україні майбутніх державних структур.

На думку провідників ОУН, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 р. мав бути короткотривалим. Після радянсько-фінської війни, яка продемонструвала слабкість Червоної армії, вони не сумнівалися в тому, хто переможе у неминучому двобої Німеччини з Радянським Союзом. Знищення СРСР, як їм здавалося, могло здійснитися тільки перетворенням союзних республік на окремі від Росії національні держави. Іншого варіанту вони й уявити собі не могли. Тому в поразці Радянського Союзу С.Бандера і А.Мельник, як і вся українська еміграція, вбачали історичний шанс для відродження Української держави.

Не маючи доступу до вищих керівників Третього рейху і не знаючи їх планів щодо України, лідери українських емігрантських організацій після 22 червня 1941 р. все-таки ініціювали повстання в тилу Червоної армії, яке довгий час перед війною готувалося, але так і не відбулося. Їм здавалося, що збройні виступи змусять гітлерівців визнати їх своїми союзниками і сприятимуть державному відродженню України.

Одразу після 22 червня 1941 р. повстання у Галичині і на Волині підняли боївки ОУН(Б), на Буковині – боївки ОУН(М). Тим часом у Поліссі активізували свої дії після проходження фронту загони січовиків Т.Бульби-Боровця. Діючи енергійно, але без узгодження з німецькими чиновниками, націоналісти встановили свою владу в 187 (з 200) районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Вони створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку. Роззброюючи невеликі червоноармійські підрозділи, що опинилися в оточенні, оунівці акумулювали значну кількість зброї, боєприпасів і спорядження.

Німецькі польові командири охоче йшли на синхронізацію дій з оунівцями в ході свого наступу. Однак на більш високому рівні до новоявленого союзника поставилися з підозрою. Коли німецька адміністрація розбудувала власні структури на окупованій території, вона негайно розпустила українську міліцію і всі інші структури, створені націоналістами.

За матеріалами звіту робочої групи істориків Інституту історії НАН України під керівництвом проф. Станіслава Кульчицького.

Далі буде.

Ты еще не подписан на наш Telegram? Быстро жми!

Автор

Блоги / мнения

ads pixel