Спікерський гамбіт

Володимир Михайлович Литвин вважає себе вправним політиком. За його не такими вже й широкими плечима – досвід важкої і підкилимної, затяжної і виснажливої, та ще й для нього здебільшого нерівної боротьби з недавно ще всесильним кризовим менеджером. Вава, як його тоді називали деякі язикаті журналісти, на відміну від багатьох своїх колишніх колег по владі, що їх з’їв злий вовк, як не дивно, свого часу категорично відмовився поповнити список політичних жертв сірого кардинала, спромігшись на затятий і, як виявилося, успішний опір.

Щоправда, кажуть, пережити ті нелегкі часи йому допоміг Леонід Данилович, який, уважно відстежуючи дії і наміри своїх найближчих підопічних, полюбляв практикувати методу балансування – аби жоден наближений з гарантового оточення не зміг вирватися далеко вперед. Відтак його ще недавно могутній опонент має нині клопоти з міліцейськими телеграмами, шукаючи дрібні причини, аби уникнути побачення в казенному домі з немилосердними людьми в червоних погонах. Володимир Михайлович же тим часом стрімко набирає політичної ваги. Вдало скориставшись осінніми кризовими подіями, Литвин вийшов після них на найперші ролі у вітчизняному політикумі, і за певних умов, не сумнівайтеся, розраховує розіграти королівський гамбіт.

Тим більше що ситуація сприяє цьому, оскільки владний табір після помаранчевих подій так досі і не визначився, яку систему координат обрати для того, аби розпорядитися тим багатством влади, котре потрапило йому до рук.

Щоправда, відчувши в особі Литвина поважного конкурента, здатного поскубти її електоральне поле, свою версію розв’язання цієї життєво важливої, у світлі наступних виборів, проблеми запропонувала прем’єр. Юлія Тимошенко, як відомо, полюбляє грати білими і віддає перевагу активному і стрімкому, іноді агресивному наступові. Недавнє серйозне загострення взаємин між нею і спікером багато хто вважає намаганням Юлії Володимирівни відрізати Литвину шлях до утворення коаліції з Віктором Ющенком і його командою – насамперед з НСНУ.

Можливо, це й так, однак наразі не менш цікавим є питання: а чи справді Литвин збирався (збирається) у тій чи іншій формі консолідувати зусилля з Віктором Ющенком на виборах до Верховної Ради? Уважне відстежування заяв і виступів цього політика упродовж останніх кількох місяців дозволяє зробити припущення, що Володимир Михайлович максимально довго, наскільки це можливо, відтягуватиме час і зволікатиме з відповіддю на численні пропозиції Віктора Андрійовича об’єднати партійні зусилля на виборах. Бо знає: чим менше певності і узгодженості буде в президентському таборі, тим більше з’явиться у нього шансів зміцнити свої позиції, заручившись підтримкою багатьох впливових і грошовитих людей з України, котрі досі не визначилися, на кого ставити у виборчому пасьянсі. І чим менше часу залишатиметься до останньої неділі березня, тим більше помилок можуть накоїти його головні конкуренти з табору влади.

Серед буддистів, здається, існує таке по-своєму мудре, хоча для європейців і незрозуміле правило: ніколи першим не починай війни з противником і всіляко намагайся уникати прямого протистояння; краще сядь на порозі свого дому і дочекайся, коли повз твої ворота пронесуть його труп. Тактики, яка є в чомусь схожою до цього, притримується наш спікер. Для чого ініціювати якісь ходи, якщо набагато мудріше, обравши тактику “над поєдинком”, терпляче дочекатися моменту, коли суперники, пересварившись між собою, самі, ослаблені, прибіжать до нього, вмовляючи виступити як не миротворцем, то принаймні посередником? Така собі, до речі, зовсім не буддистська, а суто українська хитрість.

Виходячи з цього, висловимо припущення, що Литвин і надалі в своїх стосунках з президентськими силами дотримуватиметься знаменитого більшовицького лозунгу часів Брестського миру (“ні миру, ні війни”), всіляко уникаючи конкретної і прямої відповіді на пропозицію Ющенка утворити коаліцію чи блок на парламентських виборах наступного року. Більше того, можна припустити, що подібна його демонстративна млявість матиме успіх: уже восени спікер, відсидівшись в окопах і з’ясувавши для себе можливості своїх головних суперників, цілком може активізувати зусилля, збираючи політичні і фінансові ресурси довкола своєї партії.

Кого зможе рекрутувати Володимир Михайлович під свої знамена, крім активістів і прихильників колись Аграрної, а тепер Народної партії?

Звичайно ж, насамперед ті політичні структури, які з різних причин не можуть бути своїми ні у влади, ні в опозиції. Лідер НДП Володимир Пустовойтенко, наприклад, нещодавно саме партію Литвина назвав найближчим союзником, заявивши при цьому, що з деякими партіями ведуться переговори щодо блокування на виборах. (До речі, спікер вважає, що і самостійно Народна партія цілком може набрати на парламентських виборах 2006 року не менше 10% голосів виборців. Про це він зокрема заявив ще в квітні, виступаючи на обласній конференції НПУ в ході робочої поїздки в Черкаську область). Дивно, що амбітний Пустовойтенко, здається, забув, що зовсім недавно, в лютому нинішнього року, ряди його партії покинула, перейшовши до партії Литвина, ціла т.зв. “демократична платформа” у складі 65 осіб, в тому числі й кілька народних депутатів.

Також спікер з задоволенням прийме під своє крило і перебіжчиків із пропрезидентського середовища – а такі цілком можуть з’явитися незабаром, оскільки ситуація в ньому все більше викликає тривогу своєю невизначеністю і непевністю. Звичайно, важко уявити, що якимось чином запрацює виборчий тандем Литвин – Порошенко (незважаючи на тісні стосунки, які віддавна існують між цими двома політиками). Скоріш за все, тут розігрується більш складна і витонченіша комбінація, розгадати яку наразі ми поки що не спроможні.

Існують також деякі інші резерви, використати які Володимир Михайлович намагатиметься за певних обставин. Дехто навіть вважає, що його послугами як лідера зможуть скористатися теперішні опозиційні сили, принаймні частина з них. Також існує думка про те, що Москва, уважно стежачи за цим політиком, зробить спробу порозумітися з ним на предмет більш тісної співпраці.

Хтозна, наскільки ці припущення мають під собою основу. Однак з певністю можна стверджувати, що Литвин намагатиметься будь-що принаймні зберегти нинішні позиції і після парламентських виборів. З цією метою він, здається, готовий домовлятися будь з ким, за винятком хіба що кількох осіб, в числі яких Тимошенко і Медведчук.

Щоправда, скоріш за все, з різних причин зберегти статус-кво йому все ж не вдасться.