Небеса обітовані

. Таємниця лише в 10 кілометрах від міста – львівське сміттєзвалище.

Дістатись до сміттєзвалища було не так вже й легко. Машини-сміттярки, не зупиняючись, проїжджали мимо – водії просто не звертали на мене уваги. Змирившись з тим, що долати дорогу доведеться пішки, я побрів по шосе. Вже вкотре почувши за спиною гуркіт мотора, без особливої надії підняв руку. Машина пригальмувала. Це була невеличка вантажівка “ГАЗ”.

Дисертація про утилізацію

Я відкрив дверцята і зазирнув у кабіну.

– Жарко сьогодні, – замість привітання сказав вусатий водій років сорока п’яти.

– Добрий день, до звалища підкинете?

– Чого тебе туди несе?

– Аспірант. Дисертацію про утилізацію відходів пишу, – збрехав я.

Водій кивнув мені головою. Я вліз у кабіну і простягнув йому руку.

– Влад.

– Василь, – він потис руку у відповідь, – якщо тобі до парадного входу, то не повезу, а якщо будь-куди на звалище, то залізай.

Машина набрала швидкість. Через деякий час вона повернула на сільську дорогу і почала підстрибувати на ямах. У розмові з водієм я зізнався, що ніколи не бачив справжнього сміттєзвалища. Дисертацію пишу, а на живо бачити не доводилось. Вважаю, що об’єкта дослідження треба торкнутися, інакше вийде халтура.

Водію моя “відвертість” сподобалась і він розповів, що заробляє, вивозячи з приватних будівництв будівельне сміття. Пояснив, що все сміттєзвалище розбите на сектори. Є нові сектори, які засипають сміттям; старі , які не рухають, вичікуючи, коли сміття на них уляжиться, осяде; сектори, які пересипали шаром землі і знову готують до експлуатації. А не хотів він їхати по головній дорозі тому, що тоді довелося б домовлятися з трактористами, які не повинні обслуговувати приватні машини. Саме трактористи скеровують машини в робочі сектори і розрівнюють сміття. Оскільки Василь працює неофіційно, це обійшлось би йому щонайменше пляшкою пива. Але процедуру можна спростити: достатньо під’їхати до звалища іншою дорогою і вивалити сміття десь на краю безмежного, засипаного сміттям поля. Звалище займає 40 гектарів, тому сміття яке привозить Василь, просто ніхто не помічає.

Поле чудес

– Приїхали, – сказав Василь. Я вийшов з машини і завмер, закривши рот та ніс хустинкою. Величезне, наскільки сягає зору поле вкрите сміттям. Воно здається живим, тому що вітер постійно перекочує по ньому поліетиленові пакети. Складається враження, що поле ворушиться. Це зовсім не схоже на Землю. Ось тут вона, Земля, закінчується. На самому краю поля покручені хворі кущі, вкриті шматками брудного целофану, а далі марсіанський пейзаж! Усі бачили переповнений смітник, а тепер треба лише уявити собі перевернутий сміттєбак, тільки у мільйони разів більший.

Я допомагаю Василю очистити кузов від сміття. До смороду починаю звикати. В одному місці над полем безперервно кружляє хмара птахів. “Це над свіжими відвалами сміття” – пояснює Василь. Там є чим поживитись, і не тільки птахам. Виявляється, що у цьому кошмарі постійно живуть люди. Життя загнало їх за межу бідності і вони знайшли свій новий дім на звалищі. Кожен день вони приходять до свіжих відвалів і вишукують пляшки, метал, папір – все, що можна здати на переробку. Тих, хто приходить поритись у смітті, декілька сотень. Є й такі, хто постійно живе на звалищі у своєрідних селищах, збудованих з відходів. Василю відомо про шість таких бомжових колоній, які нараховують по 8-10 будиночків.

Ми закінчуємо розвантажувати газон. На моє прохання Василь вказує напрямок, у якому треба йти, щоб дістатись до найближчого бомж-тауна. “Йди по краю, на поле не залізай”, – попереджає мене шофер. “Якщо вже припече, знайди якусь стежку і з неї не звертай”. “Чому?”, – допитуюсь я, ступаючи на “поле чудес”. Сміття під ногами пружинить.

“Під тобою зараз яр десять метрів глибиною”. Я миттєво зіскакую на дорогу землю. Василь сміється…

Обережно, небезпека!

Йду по краю заваленого сміттям поля, зважаючи на те, про що розповів мені на прощання Василь. Коли сміттєзвалище починають експлуатувати, у першу чергу засипають сміттям яри. Після цього екскаватор риє величезні ями, в які сміття засипають, загортаючи зверху землею. Пізніше сміття просто засипають зверху – шар за шаром. Найнебезпечнішими є ділянки, які засипали 2–3 роки тому. Сміття на них ще “дихає”. Іноді влежується нерівномірно, утворюючи пустоти розміром до десяти метрів. Ідучи по сміттю, можна провалитись у таку каверну. А це смертельно небезпечно. Людина може задихнутись від смороду чи від газу, що утворюється у процесі перегнивання сміття. Можна також отримати сильні опіки. Коли сміття розкладається, то виділяє багато тепла. Василь казав, що траплялись випадки, коли люди сильно обпікали ноги, провалившись навіть по коліно. Та на старих ділянках теж є загроза – порожнеча може бути заповнена ґрунтовими чи дощовими водами. Такі підсміттєві озера засмоктують як болота.

Небеса обітовані

Чотири хібари, що стоять на краю сміттєзвалища, мало схожі на будинки. Вони зроблені з дощок, автомобільних шин, вкриті обрізками руберойду та поліетилену, утеплені скловатою та обгорнені фольгою, здертою з труб якоїсь теплоцентралі. Коло однієї з халуп грається дикою пародією на ляльку хлопчик років шести.

Підійшовши ближче, вітаюсь. Хлопчик мовчки дивиться на мене. “Ти тут живеш?” – запитую знову. З так званого будинку виходить жінка років п’ятдесяти. Видно, що вона напідпитку. Жінка мовчки бере хлопчика за руку, заводить до халупи.

– Вона не буде розмовляти, – говорить хтось позаду мене. Здригнувшись від несподіванки, обертаюсь назад і бачу старого, вбраного в замизкані ватні штани і подерту шкіряну куртку.

– Марина після того як Михася народила ще більше п’є і майже не говорить.

– Хлопчик тут, на звалищі народився?

– Тут, тут. А ти хто такий? – запитує в мене старий.

– Журналіст, – на цей раз відверто відповідаю я.

– Ну дивись, журналіст. Як картина?

ЗК Микола

Дідо був не проти поговорити. Звати його Микола і живе на звалищі він вже більше десяти років. Зі своїх 63-х Микола років 20 провів за ґратами. Як казав Доцент у фільмі “Джентльмени удачі”: “Вкрав, випив – у тюрму. Романтика!”. Перший раз попався ще підлітком. Відсидів частину строку на малолітці, досиджувати перевели до дорослих. Нові знайомі, нові крадіжки та кримінальні справи. Потім Микола йшов у “зону” вже за звичкою. Рідних не було, а життя так швидко мінялося, що Микола не встигав адаптуватися на волі. В тюрмі ж все залишалось по-старому…

Та вік давався взнаки. Микола став хворіти і вирішив, що краще пожити на свіжому повітрі. Свіже повітря на звалищі питання досить відносне, але все пізнається у порівнянні. Оселившись на звалищі, він, як і всі тут, збирав макулатуру та пляшки. Ось і зараз разом з іншими мешканцями бомж-тауна він мав розгрібати сміття, але ввечері перебрав горілки і проспав. Взявши довгу палицею, до якої був прив’язаний гак з товстого сталевого дроту, він саме збирався наздоганяти свою команду.

Дорогою він розповів, що навколо звалища працює багато пунктів, що приймають папір та іншу втор-сировину. За принесені трофеї можна отримати гроші, горілку, сигарети або продукти. Оскільки гроші на звалищі ні до чого, мешканці віддають перевагу натуральному обміну. Микола навіть працював на одному з таких пунктів сторожем. Але власники ставились до нього як до скотини. Бувало що й били. Якось Микола взяв каністру, полив підпільний прийомний пункт бензином і підпалив. Що йому втрачати?

Легенди звалища

– Дивний хвіст у кицьки, – перервав я Миколу, вказуючи на кота з довгим голим хвостом.

– У кицьки? – засміявся Микола. – Це пацюк. Їсти біжить. Значить, нові сміттярки приїхали. Тут тільки пацюки і виживають. Вони розумні. Весною та влітку в старих норах, а зимою на “гарячі” поля переходять.

– Здоровий який! Вони на людей не нападають?

– Вони – ні. Їм їжі вистачає.

– А що, є хтось, кому не вистачає?

– Хто його знає… Буває, що йшли люди вночі на звалище і не повертались. Коли Стас зник, я шукати ходив. Кілометри зо три від нашого села фуфайку його знайшов і кров навколо.

– Може, бродячі пси роздерли?

– Може і пси. Але фуфайка поперек була розірвана. Так ніби хтось взяв і в різні сторони смикнув. Пес так не зможе… Я знаю одного мужика, що вночі, на п’яну голову далеко на гарячі поля забрідав. Він божився, що бачив там дивну людину. Каже, що в неї руки довжелезні. Коли йде, однією рукою на землю опирається, а другу вбік відставляє, ніби для рівноваги. Ми вночі весь час багаття палимо і далеко від світла не відходимо.

Очікуючи сміттєвоз, брудні люди у лахміттях лежали та сиділи прямо на розрівняному бульдозером смітті. Сморід, від якого в мене нестерпно боліла голова, їх анітрохи не турбував. Під’їхала сміттярка, і мешканці звалища почали підніматися з місць. Не поспішаючи, вони розгрібали вивалене сміття, розтягуючи його на купки, сортуючи. Якщо день буде вдалий, у бомж-тауні буде вдосталь консервів та горілки. Я побажав Миколі вдалого дня і с полегшенням зійшов з хиткого насту звалища на тверду землю.

Влад ЯКУШЕВ, львівська газета „Аргумент”, партнер "ОБОЗу"