Вже чути ходу Командора

Не йде з пам’яті «Камінний господар» Лесі Українки. Як відмінно від інших світових авторів вона бачить своїх героїв – Дон Жуана і Командора. Зовсім не ловеласом, підкорювачем жіночих сердець вимальовується у неї Дон Жуан. Хоча є і це, але не воно головне. Бретер, лицар честі і волі. Командор несе з собою розплату, але, водночас, і кам’яніння серця. І наш герой постає тим же камінним господарем, що втрачає все людське. Хоча й при владі.

Чи не це відбулося на наших очах? Ющенко, здавалось, був уособленням прагнень простого українського народу, що вийшли у ті передзимові дні і ночі на київський Хрещатик. Боже, скільки сторіч чекали ми на той величний порух душі народу, що виплеснувся в ті дні. І знічений Командор пішов у тінь, щоб потім повернутись. Та як наш герой сприяв тому поверненню. Вже чути ту грізну ходу Командора, що йде з небуття. А з ним - морок і холод каменю.

Отакою бачилась мені та хода усміхнених регіоналів до ЦВК. Програвши все, так просто відігратись. О ні! Повернувшись, вони відплатять «любим друзям» за все. За той страх перших місяців нової влади. Вони, були, зачаїлись по криївках. Почали платити гроші, платити багато, як ніколи не платили. Нести до бюджету. Та якби до свого, кревного, а то до державного. Вони згадають той переляк жити за правилами, а не за понятіями.

А в стані демократів начебто й не чути ту грізну ходу, ті карбуючі кроки. Все, як у тій «воронячій слобідці» Ільфа і Петрова. Десь йде жорстока боротьба за ринки, щодня з’являються новини у світі хай-теків. А тут вовтузяться, як миші. Народжуються блок за блоком. Тішаться тими списками. Розставляють, перетасовують.

А Командор тим часом крокує. Він оговтався, він розправив свої члени, він встав повалений. Всі маски скинуто, всі сентименти забуті. Убік відсунуті всі попутники. «Пане Шуфрич, ми вам вдячні. Але робіть, як Кушнарьов. З піднятим забралом і піднятими руками ідіть у нашу донецьку Каносу». Умови диктують вони, регіонали. Яка боротьба за місце у списку? Все вирішується елементарно просто. Якщо не донецьке походження, то повна і безумовна підпорядкованість.

Поменше всіляких яйцеголових. Тільки свої, з найближчого кола. Що там робить доктор економіки Плотніков? Ну, потрібен же хтось, хто б розбирався у всіх цих вчених термінах. А потім його кисле обличчя при першій же згадці про успіхи української економіки дуже імпонує. Такі теж потрібні: розумні євреї при донецькому генерал-губернаторі. У тих двох знаменитих одеситів губернатор одеський. Міняються часи, міняється і місцезнаходження генерал-губернатора. Боронь Боже! Я не кажу, що пан Плотніков – єврей. То так, до слова.

А ми граємось у всілякі тихі ігри. Говорити в сто перший раз, що пан Президент не був у захваті від свого головного партнера, зрозуміло, не варто. Проте є якісь правила гри. Щодо того, що коней на переправі не міняють. Тільки не треба розповідати про раптове прозріння. Я вже не пам’ятаю, як тоді Віктор Андрійович оцінював дії свого уряду, в якому прем’єром була пані Юлія. Чи то на п’ять за п’ятибальною системою, чи то на дванадцять за дванадцятибальною.

Але ще ранок не настав, чи то рік не пройшов, а вже її тричі було зраджено. Ні-ні, не Петром. Віктором Андрійовичем. Ніяк у нього ця рана не затягується. Ятрить та ятрить. Ось днями знову в інтерв’ю для «News week» не витримав, згадав ті вересневі події. Відтак ще раз похвалив себе за усунення Тимошенко з посади. Вочевидь, весною 2001 року Кучма теж собі щовечора виставляв по сто грамів за таку ж саму операцію стосовно Ющенка. Отак і він тепер про себе промовляє у захваті: «Що за Ющенко! Що за молодець!» Чому кажу так коректно? То Пушкін міг називати себе бозна-як. Мені так – зась, званням не вийшов.

Чекати після того вересневого розлучення на те, що стерпиться, злюбиться і годі було. Хоча як той люд плекав надію, що перетерплять, переступлять! Не дочекались. Тепер переносять ту днину на десь після виборів. І знову надія, як у тому Святому письмі: «Блаженні засмучені, бо вони будуть втішені».

То так робить той таки простий український люд. Ті ж, хто стоїть біля трону, не втіхи чекають, а чину, посад, звань, чеснот депутатських. Що їм ті настанови великого реформатора театру, які, перефразувавши, звучали б так: «Не любіть себе у політиці, а політику у собі».

Не скінчилось все на початку дитячої скоромовки: «візьми до пари, щоб не з’їли татари». Ну, є, здавалося б, Народний союз «Наша Україна». Добре, хай буде і БЮТ. Всі знають, чи варто розшифровувати. Місце всім знайдеться. Робота не парка. Є депутати, що й разу слова не сказали. Ну таких, як Безпалий, Асадчев, Ключковський - тих одиниці. Що все знають, що все можуть. Або таких, як Кармазін, що свої п’ять копійок всюди вставити мають. Хоч до шмиги, хоч аби так.

Ні, не вистачає місць. Бо багато хто, коли їх не взяти до парламенту, то й робити не зможуть, розучились. Ось спитаю вас на засипку: що робили пані Вітренко і пан Марченко, розпрощавшись з тим затишним будинком у Маріїнському парку? Навіть з п’ятого разу не вгадаєте. Отримували грошову допомогу як непрацевлаштовані. Язик навіть не повертається сказати: «безробітні». Бо ж таки вони трударі, борці за права народні. А жити за свої, за кревні, якось не до снаги.

Тому й пішли далі за рахунком, як у дітей. Наступне там: Бог любить трійцю. Ще блок з’явився у постпомаранчевому просторі. Це Костенко з Плющем з’єднались. Он які посади в минулому займали! Просто йти за плугом і перти його – то не для них. Хоча вже час трохи зняти тягар. Але не можуть вони, як ті перші робітники у винограднику з біблійних притч. Не для них Ісусова настанова, що будуть останні першими, а перші – останніми.

І знову списки, довірені особи, члени виборчих комісій. Мільйон терзань, бо гординя спопеляє. А для ока людського і вуха багато всіляких причин виставляється. НСНУ за ліберальну ідеологію, а вони – за національно-консервативну. А віце-прем’єр Кириленко, ще вчора з УНП, він був за яку? Тобто десь там, під сподом проглядає те ж саме бажання: посади, чини, місце в парламенті.

Тільки все ж десь-таки образу Костенка можемо зрозуміти. Він – рухівець мало не з першої години існування цієї предтечі «Нашої України». А Кінах, той торгував своїми переконаннями, як циган сонцем. Вірніше, відсутністю своїх переконань. А хто прийшов за ним? Лишенько ти моє! Демократ на демократі, а вже щодо патріотизму, то взагалі щось! Такі собі лицарі національно-демократичної ідеології. Що тобі Оніщук, вірний попихач швейцарського сидільця Сидоренка. А Довгий, а Гурєєв! Де ж там знайти місце для Плюща, коли такі орли гнізда кучмового у черзі вишиковуються.

Тільки справа і далі пішла. Бо як діти кажуть? Хата має чотири кути. Там і четвертий блок вигулькнув. Така собі порепана «Пора». Злигався чорт з дитиною. Бувальці Верховної Ради. Її, тієї Ради, не буде, а вони будуть. Тарас Стецьків – чотири скликання. Соболєв, Філенко, Пинзеник, Гринів – чи не по три скликання! Їм теж не уявляється іншого життя. Запити щонайвисокі. Хоча й звитяг позаду не так вже й багато.

Проте їм теж ображатися є за що. Київ дав до загальної скарбнички перемоги Ющенка фантастичну цифру. На окрузі, де я був довіреною особою, це склало понад 140 тисяч голосів. А всього у Києві далеко за мільйон чи не 10% зі всієї української суми. А хто по суті виграв кампанію? Київська ПРП на чолі з Володимиром Бондаренком. Але над всім цим був сірий кардинал Мартиненко. Хто його знав, хто його бачив тоді восени? Тільки як завжди у нас, що було насамкінець? Нагородження непричетних, покарання невинуватих. Бондаренка відтирають. Крадуть всі його людські структури. Та, нічого. Віділлються кицьці мишачі сльози. Побачите, яку гарну дулю отримає НСНУ разом з добродієм Мартиненком на київських виборах. Однак, Мартиненкове знову буде зверху.

Нічого. Тепер ПРПісти будуть взувати «Пору». Хлопці молоді, най попрацюють. Ми своє відпрацювали. Та й перший номер у цього тандему просто убивчій. Сам Віталій Кличко. Мало найдеться людей не тільки у Києві, які не симпатизують цьому хлопцеві. Його простота не з тих, що межують із злодійством. Це простота мудрості. Буде дуже боляче, якщо він не зможе на своїх потужних плечах вивезти той двоколісний шарабан. А він, здається, ще й не зрозумів, для чого він потрібен всім цим блокам.

Навіть Юлія Тимошенко, мабуть, зовсім була б не проти мати у себе за спиною цю скелю порядності, гарту й міці. Щось-то там не склалось. А прикро! Єдине, що має згуртувати помаранчевих у Києві, то це бажання дати бій моєму земляку – «Обществу с Ограниченной Ответственностью». Так-так. Олександру Олександровичу Омельченку. Наша столиця, місто Максима Рильського, Євгена Патона, Віктора Некрасова заслуговує мати більший інтелект на чолі. І бажано, щоб був не дах над місцевими кланами. Що не район, то клан, як зараз. Ну то Бог нам всім у поміч. Справа свята. А вивчити українську мову на рівні, кращому, ніж у Сан Санича, діло не хитре.

А далі, якщо повернутися до загальної теми, пішла вже просто комедія. Ось і Михайло Сирота з Борисом Олійником. Ну, нехай би Порошенко із Жванією займалися би «Рошенами» і «Брінкфордами», а ті зайняли б їх місця у парламенті.

Є блок Кармазіна. Чи буде. Тут нічого не світить. Але Україні варто відпочити від цього хлопця, майстровитого на всі руки. Якщо оце зараз його спитати щодо проблеми абвгдонії, то він вам про це стільки розповість… Куди твоє дєло!

А там на підході блок УНА-УНСО з обер-антисемітом Щокіним. У мене складається враження, що хтось близький у нього в родині – єврей. Бо ж давно відомо, що чи не найбільш затяті юдофоби мають семітське походження. Юрка Шухевича, сина великого батька і самого – людини трагічної долі – жалію від всього серця. От Тарасика малого, В’ячеслава сина, не так що жалко, а гидко. Як то таких земля українська носить. Або Ганечку Стеців-Герман. Колись мила галичанка з села поміж Трускавцем і Комарно. Коли і як душу свою вона спродала?

А Олег Тягнибок? Тут дійсно і є та сама простота, що гірше злодійства. Хоча, здається, клініки нема ніякої. Такий вродився, такий вдався.

Бачите, як далеко зайшли. Вже й зірка була на п’ять кінців. А там вже й не знаю, що далі. Зірка Давида о шести кутах. Та ми, українські демократи, як той американський дурень. Він своїми питаннями зажене у кут весь американський сенат. То й нашим дурощам краю нема.

Але все то було б нічого, якби то була гра у пасочки в дитячій пісочниці. Тут же зовсім інше. Тут доля народу. Я поважаю всяк сущий язик в Україні. Але ж край якийсь має бути. Візьміть перших одинадцять у тих регіоналів. П’ятеро росіян, два єврея, грек, татарин, білорус. Всіх перерахував. Хоча ні, ще одного забув. Ото і є той один українець. Краще б їх таких не було. Ліпше п’ять росіян, ніж він один. Чи гріх мати такий склад? Ні, не гріх. Та, як казав той чукча: «Тенденція, одначе».

Навіть самому соромно від того, що таке зауважив. Але дійсно, де та межа? Та чи справа в цьому. Головне, що нам чекати від них? А чекати нема чого. Буде тяжко. Бацькова Бєларусь оазою буде здаватись в порівнянні з тим, що буде при цих хлопцях. Хоч тікай з України.

Вікторе Андрійовичу! Схаменіться! «Великий хам грядет!» Юлія Володимирівна, то сестра рідна буде. Порошенко з Бродським – милі діти. Не бавтеся! Бо то наша з Вами доля. Доля тих донбаських людей. Їх першими захистити треба. Вони натерпілися, як ніхто з нас. Вибачте їм, як вони голосували. То вони не зі зла. Їм той Кучма теж не в мед. Але ми всі, українці, росіяни, татари та всі інші, в Україні сущі, чекаємо на Ваш знак. Верніться до того Ющенка, що був на Співочому полі, в Донецьку перед тим відьомським шабашем, серед всіх нас. Кличемо за це, галичани і шахтарчуки, волиняки і луганчани.