Весна і осінь революції

А люди виростуть. Тарас ШЕВЧЕНКО.

Локомотив історії з нікчемиці?

Суєта суєт і всячеськая су­єта, як сказав би відомий герой Карпенка-Карого, заїдає навіть дуже розумних людей. Вчора натовпи з червоними прапорами відзначили вісімдесят восьму річницю Великої Жовтневої со­ціалістичної (за нинішньою полі­тичною термінологією радше — більшовицької) революції, а вже інші багатотисячні натовпи хо­чуть двадцятого листопада ви­йти на Майдан, щоб відсвяткува­ти початок революції помаран­чевої. Схильність до святкових дійств з приводу революції у нас у крові, зрештою, для багатьох це майже природний порив ду­ші, але ще більш природним має стати осмислення самих ре­волюцій, їх причин і наслідків.

Щодо революції Жовтневої, то кілька років тому мені вже доводилося писати і про її не-випадковість, і про те, що уро­ки з неї більше взяв і більше від неї здобув світ, аніж ми, хто живе на одній шостій зем­ної суші, де її було звершено. Щодо революції помаранчевої, то тут ще треба багато осмис­лити, щоб зрозуміти, з чим, власне, маємо справу, хоч і не відмовляюся від свого почат­кового визначення її як рево­люції людської гідності україн­ців, усвідомлюючи, проте, всю приблизність такого емоційного екзерсису, далекого від на­укових основ філософії і полі­тології.

Взагалі-то, перш ніж підійти до української революційної конкретики, варто було б звер­нутися до оцінки революцій як таких найвидатнішими умами людства. Загальновідоме ви­значення Карла Маркса рево­люцій як локомотивів історії, і воно не відмерло, воно збері­гає свою актуальність. Ліон Фейхтвангер через сто років після Маркса з деяким протве­резінням, але говорив, по суті, те саме: «Революції відбували­ся в усі часи, і, по суті справи, вони ніколи не вдавались. Але вони рухали людство вперед, іноді ледь відчутно, але незмін­но». Тобто — все-таки локомо­тиви. Сяк чи так, але рухали.

Тоді як бути з Арістотелем, який стверджував: «Революції — це не нікчемне діло, але від­буваються вони через нікчеми-цю»? Та що Арістотель з його античними уявленнями про ре­волюції, коли найближчий со­ратник Маркса Фрідріх Енгельс дозволив собі засумніватися: «Люди, котрі хвалилися тим, що зробили революцію, зав­жди переконувались другого ж дня, що вони не знали, що ро­били, — що зроблена револю­ція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити». Хіба це не про Жовтневу і нашу пома­ранчеву революції, хоча ні Маркс, ні Енгельс сном-духом про них не знали і не могли уявити собі ні Соловків із Ко­лимою, ні мільйонів убитих і заморених голодом, ні наших м'ясних, бензинових, цукрових рукотворних криз і корупційних скандалів?

Велике серце — завжди жертва

Ставлення до революцій ні­коли не було однозначним. Су­часники Маркса геніальні ні­мецькі поети і мислителі Генріх Гейне і Йоганн Гете, люди вели­кого гуманітарного чину, ствер­джували без ніяких застере^ жень: перший — «Тільки погані і вульгарні натури виграють від революції». Але — прислухай­тесь далі: «Та чи вдалася рево­люція або зазнала поразки, лю­ди з великим серцем завжди бу­дуть її жертвами». Другий — «Ненавиджу будь-яку револю­цію, тому що вона знищує не менше благ, ніж створює». Сама ж по собі творчість і Гейне, і Ге­те в художній і ідейній своїй ос­нові була більш ніж революцій­ною. Ну, а думка знаменитого німецького канцлера Отто Біс-марка загальновідома: «Револю­ції задумують генії, здійснюють фанатики, а їх плодами користу­ються нікчеми». Що, не правда?

Ті, хто виходить святкувати річниці Жовтневої революції, ма­ють на це право і підстави, пам'­ятаючи те добре, що встигла зробити для людей радянська влада. Хоча, між іншим, перші десять років ніхто нічого не свят­кував. Але вони мали б замисли­тись і над причинами поразки ре­волюції, яка змінила світ, пере­орієнтувала його на соціальну справедливість, але захлинулася у своїх суперечностях. А причини ці ще в зародку помітили як її прихильники, так і ті, хто її не сприйняв. Апологет Леніна Мак­сим Горький, з гіркотою спосте­рігаючи, у що перетворилася пожовтнева вакханалія, писав: «На­ша революція дала повний простір всім лихим і звірячим інстинк­там, які нагромадились під свин­цевим дахом монархії, і, в той же час, вона відкинула вбік від себе всі інтелектуальні сили демокра­тії, всю моральну енергію кра­їни». А француз Альбер Камю ніби продовжив Горького: «Ос­новна суперечність найбільшої революції в історії полягає в то­му, що вона прагнула до досяг­нення справедливості через без­кінечну низку беззаконня і на­сильства». Такі речі не святку­ють, на мітингах про них у нас не заведено говорити, але над ними задумуються і роблять висновки. Якщо, звичайно, хочуть здобути з них уроки.

Коли веслярі стають керманичами

Я так багато цитую і ще цитуватиму загальнолюдських авторитетів не з примхи і не з охоти до користування плода­ми чужого розуму, а тому, що людство давно знає ціну рево­люціям і навчилося, на відміну від багатьох із нас, не поклада­ти на них особливих надій і не мати щодо них надмірних ілю­зій. І якщо політикам непросто взяти та відрубати атавістичну звичку святкувати революційні дати, та ще коли до цього зму­шують передвиборні перегони, то пересічному громадянству ліпше спокійно розібратися, до чого ми прийшли після пома­ранчевого революційного шалу.

Особливість помаранчевих по­дій у тому, що вони збіглися з президентськими виборами. Ре­волюція, якщо визнати, що вона була, наклалася на вибори, і в багатьох (підозрюю, що і в но­вообраного Президента) скла­лося враження, що це була бо­ротьба за Ющенка. Тим часом революцій за осіб не буває, на­віть якщо це такі неординарні особистості, як Ленін, чи нічим особливим не наділений Ющен­ко. Навіть такий ненависник ре­волюції, як відомий царський прем'єр Сергій Вітте, котрий пов’язував революції з «соціаліс­тами і анархістами» (що б ска­зав він тепер про соціалістів, які правлять у найбагатших і наймогутніших країнах Європи, але соціалісти часів Вітте і нинішні, як сказали б одесити, дві великі різниці), змушений був визнати: «Всі революції відбуваються то­му, що уряди вчасно не задо­вольняють назрілі народні по­треби. Вони відбуваються тому, що уряди залишаються глухими до народних потреб». В Україні режим Кучми був не просто глу­хий до голосу народу, він хотів забрати в нього свободу, ще не давши її, і право вибору. І за­брав би, якби народ не вийшов на Майдан. Тут би згадати Гюго, який говорив, що свобода почи­нається з іронії, але я розумію, як непопулярно у нас іронізува­ти з приводу революцій.

У помаранчевій революції го­ловне не перемога Ющенка, а переворот у людській свідомо­сті, перемога народу над кучмівщиною. Це без іронії, це серйозно. Всілякі небилиці про американські гроші і апельсини з наркотою, як і шизофренічні писання, скажімо, «Комуніста» про агента ЦРУ Мороза, всьо­го лише виплід політичної па­раної, і тут іронія доречна.

Перемога народу — ось голов­на подія Майдану. А те, що во­на впала до ніг Ющенкові, всього лиш історичний пара­докс. Чи іронія долі, якщо хо­чете. Хоч одночасно і законо­мірність усяких революцій. П'єр Буаст, сучасник взяття Бастилії, це дуже зірко помі­тив: «У революційній бурі лю­ди, ледь придатні для того, щоб веслувати, оволодівають кермом». І далі: «Революція дає іноді в повелителі таких людей, яких ми не побажали б бачити і лакеями».

Це я не до того, щоб провес­ти якісь іронічні паралелі з Ющенком, а до того, щоб розу­міти: не треба вибір людини на будь-який пост ототожнювати з метою революції, як не варто завищені очікування від неї по­в'язувати з обраною особою. Так сталося, що збіг виборів і того, що ми називаємо револю­цією, уособив їх в одній люди­ні, а ще українська звичка май­же побожно молитися як не на Вітю, то на Юлю і геть забува­ти, що світ і країни рухають ідеї, а не осібно вожді, прези­денти і прем'єри, призвели до того, що суспільство з атрофо­ваними до серйозної роботи м'язами всі надії сфокусувало на команді Ющенка. А вона ви­явилася не тією, що працює на Україну, вона зосередилася на собі. І Ющенко, і Тимошенко, котрі революціонерами, власне, і не були, тільки підтвердили давню істину: революціонери демонструють вірність справі лише доти, поки їм нема чого ділити. Скандал у кумівському кодлі навколо Президента ви­світлив незаперечну правду: Україною знову править клан, і зовсім не важливо, які в ньому прізвища — медведчуки чи порошенки, суркіси чи жванії, пінчуки чи червоненки, бо суть зрозуміла: незадоволені зміни­ли задоволених, почався пере­діл, і всі майдани ні до чого. Ні­які бандити в тюрми не сядуть, ніякі клани із влади не підуть. Хіба це не те, про що писав Шатобріан: «Всяка революція, яка не звершилась також у зви­чаях і в ідеях, зазнає поразки»?

Тупики «вибраної меншості»

Я ЗГАДУЮ свої нічні, від ве­чора до ранку, походи у ті по­маранчеві дні навколо Кабміну і президентської адміністрації, розмови з людьми різних поко­лінь, які з’їхалися з усіх україн­ських усюд, біля вогнищ, над якими ми гріли руки й ноги, і з болем розумію: їхні сподівання обмануто, потоптано. То були чисті, світлі сподівання чистих, світлих людей, і тут я ніколи не погоджуся з мексиканцем Маріано Асуелою, який твердив: «Революції готують мислителі, а здійснюють бандити». Укра­їнську помаранчеву революцію, на жаль, готували не мислите­лі, а здійснювали її не бандити, а гідні поваги і майбутнього люди. Чому майбутнього, а не сьогодення? Бо повірили тим, хто їх обманув.

Обманув із самого початку, став помазані киселем млинці на паркані сушити. Це ті, хто мерз на Майдані, могли не зна­ти (та й зараз багато хто не знає), що являють собою Юлія Тимошенко чи Петро Порошенко. Ющенко ж, грою долі став­ши Президентом, знав їх як свої п'ять пальців. Знав, що всі їхні проблеми зав'язані на них, улюблених. І що ж? Тимошенко стає прем'єр-міністром, Порошенко — секретарем Радбезу з повноваженнями надпрем'єрськими. Оточення формується за принципом особистої відда­ності, кумівства, сватівства, тоб­то майже за принципом гри в карти. У людей жива пам'ять на обіцяне, а в Президента і прем'­єра вона притерлася. Жертвою цією ющенківської гри стає Україна з її, кажучи словами Гейне, великим серцем. Те, що робили з нею Кучма і Янукович, довершив новий Президент.

Пізніше, у вересні, він змуше­ний буде визнати, що призначив не тих, хоч і не зізнається у сво­їй вині. Але що толку з того? Нові призначення не кращі, що засвідчує хоча б особа нового генпрокурора, та й у міністер­ських кріслах залишились або куми та свати, або люди «ста­рих» кумів. Триває гра у піж­мурки з міністрами культури, народ потроху посміюється з ситуації навколо найвищих по­сад у міністерствах транспорту і зв'язку, молоді і спорту, дирек­торат розводить руками, якщо заходить мова про міністра про­мислової політики, та й віце-прем'єр з питань АПК викликає більше запитань, ніж будь-хто інший в урядовій команді, не кажучи вже про віце-прем'єра з регіональної політики, який трансформувався з кучмівського мечоносця в аж першу-другу особу в президентській зіц-партії, щодо якої бердяєвські сло­ва про революціонерів, які вклоняються майбутньому, але живуть минулим, більш ніж зло­боденні. І це вони покликані звершувати надії Майдану?! Як сказав би літературний герой, скажіть щось смішніше. Від во­рон відстали, до пав не приста­ли, а в орли пнуться?

Що дала ця команда Укра­їні? Граючи на почуттях і стражданнях найнужденніших, вона обіцяла їм підвищення зарплат і пенсій. У передвибор­ній гонці її випередив Янукович, і вона змушена була виконувати обіцяне на його базі. Але, як і треба було сподіва­тись, всі підвищення з'їла ін­фляція. Ціни обігнали добрі наміри Ющенка і Тимошенко. І виявилося, що то зеленим вів­сом хвалилися. Бо ті «добрі наміри» не були підкріплені ра­ціональною економічною полі­тикою. Не було розуміння еле­ментарної речі — статок ро­бить достаток. Наповнення бю­джету в основному будувалося на ламанні злодійських схем, що не викликає заперечень, але кожна нормальна людина розуміє, що здорову економіку на одному цьому не збудуєш. Де нові робочі місця, де нові технології, де інвестиції, де со­ціалізація економіки? Нічого цього не було і нема. Ахінеї Тимошенко з завезенням чужо­го м'яса і цукру могли тільки зруйнувати господарку, а далі що? Надії на поповнення держ­бюджету через приватизацію — це надії на сьогодні, а що продавати завтра? Тобто — ту­пики, глухі кути всюди. Коман­да виявилася здатною до пере­ділу, але не до творення здо­рового економічного, а відтак політичного та соціального клі­мату в державі.

І це більшість людей, а не фанатиків месійок зрозуміла. Адже відомо, що і сліпа коня­ка везе, як видющий на возі сидить, а хто в нас видющий? Помаранчева захлинулася, лю­ди, котрі назвали себе її вож­дями, уявивши, що затріумфували над Україною, виявилися героями одного дня. Однак це не те, що чого очі не бачать, того і серцю не жаль. Мав ра­цію великий японець Акутагава Рюноске, країна якого ніяких революцій не зазнала, але яка вміє добувати раціональне зер­но зі світового прогресу: «На­віть якщо за революцією ста­неться наступна революція, життя людей, за винятком «ви­браної меншості», залишиться безрадісним. «Вибрана мен­шість» — інша назва для «іді­отів і негідників».

Технології поразки

Чи означає це, що пома­ранчева революція спустила дух і була марною? Ні і ще раз ні. Як писав Кобзар, минуло все, та не пропало. Хай соломатіни і симоненки називають н буржуазною, хай дехто нази­ває її помилкою мас, це не так. Помаранчева революція дала Україні великий поштовх до свободи, до вивільнення на­родної енергії. Хай Україна не одержала нового ефективного Президента і нової ефективної влади, проте вона відчула себе здатною змінити ситуацію в державі. І зараз нам радше б не святкувати всує революційні події, а добре подумати, як їх рухати далі. Так, осінь револю­ції, як стверджував Микола Бердяєв, ніколи не схожа на її весну, але осінь якраз та пора, яка додає мудрості і людині, і людству, і окремо взятій нації. Не скористатися з уроків осені було б дуже немудро.

Наша помаранчева револю­ція в її завершальній стадії бу­ла дуже мирною. Але розвиток її був складний і неодновимірний, якщо, дотримуючись істо­ричної правди, не вкладати її в сімнадцять днів листопада і грудня 2004 року. Революція почалася на тому ж Майдані Незалежності восени 2000 ро­ку, коли соціалісти вивели на­род на акцію «За Україну без Кучми!». Було 9 березня 2001 року, були кров і поранені, бу­ло побиття Валентини Семенюк і неправедний суд над Андрієм Шкілем і його соратниками, бу­ла акція «Повстань, Україно!»

— і все це вивершили події по­маранчевих днів. Україна довго прокидалася і таки прокинула­ся до рішучих дій, які й покла­ли край кучмівщині.

Але чи поклали? Кучмівщина оживає — і не лише в обладун-ках Народної партії Литвина, де кучмівське охвістя одержа­ло надійний дах, не лише під крилом регіоналів Януковича, але, як це не парадоксально, і в свиті Ющенка та Тимошенко. Надто довге перебування останніх у команді Кучми не могло не накласти відбиток на їхні політичні уподобання. І ко­ли бачиш у їхніх рядах Волко-ва і Фельдмана, Порошенка і Червоненка, розумієш: ми го­воримо Ющенко, а розуміємо

— Кучма, ми говоримо Тимо­шенко — а це все той же Лео­нід Данилович, тільки в спідни­ці. Антикучмівська риторика з їхніх уст — лиш данина рево­люційному моменту, а не суті помаранчевій революції.

Той, хто розуміє ядро, а не оболонку подій, мав би зверну­ти увагу на таке. Як пам'ятаєте, вибори-2004 були побудовані на технології первенства двох Вікторів — прем'єра Януковича і екс-прем'єра Ющенка. Інших кандидатів соціологічні служ­би, слухняні повелінням Банко­вої, рейтингами просто не пі-арили. Зараз ті ж служби піарять три партії — Януковича, Ющенка і Тимошенко. Чи ви­падково це? Невже народ у нас такий примітивний, щоб шику­ватись знову під прапори Куч­ми, але з іншими прізвищами? Та ні, це технологія обробки мізків така, щоб не допустити до керма, скажімо, соціалістів, які набирають у Європі очки і, чого доброго, можуть набрати їх і в Україні. Недарма ж і пар­тія Ющенка, і партія Тимошен­ко подають сигнали, що після виборів готові до коаліції з партією Януковича. Оце вам і революція, оце вам і Майдан!

Ось і вбиваються у голови людей три прізвища — Ющен­ко, Тимошенко, Янукович, та ще Литвин, щоб, крий Боже, не перемогли соціалісти і не одер­жали спікерського чи прем'єр­ського крісла, ціна яких після виборів вища за президент­ське, адже політична реформа після них стає реальністю, а мотором реформи були і є со­ціалісти Мороза. Тобто ті, хто власне і дав старт українській революції.

Соціалісти сьогодні присутні у владних структурах, вони ні­бито тримають на собі лівий фланг суспільства, але, мабуть, тільки недосвідчене або упере­джене око не бачить, яка це тягота для команди Ющенка. Причому — від самого початку, коли саме за підтримки соці­алістів він переміг. Аж ніяк не була випадковістю зустріч осо­бистого посланця Президента, тодішнього його першого по­мічника, 8 березня ц. р. у Бер­ліні з майором Миколою Мельниченком, на якій було постав­лено дві вимоги: колишній президентський охоронець пови­нен припинити і дезавуювати свої покази проти Кучми і Лит­вина (тепер ви збагнули, чому гальмується розслідування вбивства Гонгадзе навіть після малозрозумілого присвоєння йому звання Героя України?) і дати покази проти Мороза. Отак! Невипадково до справи Гонгадзе підпрягся й Березовський, який 1999 року переко­нував українців, що Кучма для них — від Бога, і його послан­ці вояжують тепер в Україну і Європою у справі, де їхнє не засипалося, але мелеться. Зно­ву Мороз і Соцпартія, нібито присутня у владі, стає для української влади небезпечним конкурентом, і її політтехнологи хочуть будь-що відтрутити СПУ в другий ешелон. Повто­рюються технології і 1999, і 2002, і 2004 років, аби партію, яка може дати народові євро­пейський рівень життя і євро­пейський вимір демократії, від­сунути на позиції, які б не за­важали кланам крутити Укра­їною як циган сонцем.

Соціалізм у нас буде. Демократичний

Україна рано чи пізно до­зріє до демократичного соці­алізму, Соціалістична партія рано чи пізно стане правлячою партією. Вибір саме в цьому — рано чи пізно. Помаранчева ре­волюція захлинулася саме то­му, що у виборі правлячої полі­тичної сили суспільство поста­вило на лібералів. Ліве суспіль­ство в полоні лібералізму — більшого протиріччя не можна було вигадати. Тут, як довить­ся, не до докорів комусь, тут суспільство само спіткнулося об поріг, який важко подолати у плетиві політінтриг і політтехнологій. Кучмівщина вміло роз­ставила пастки, люди пішли на них, не завжди розуміючи, ку­ди їх заманюють. Звичайні вес­лярі стали керманичами, але на веслярів вказали ті, у кого в руках капітали, але в кого ніко­ли не було ні людського, ні на­ціонального сумління.

Іноді ремствування людей на нову владу важко пояснити, хо­ча й розумієш, що вони й досі в розставлених кучмівщиною сільцях. Я, наприклад, досі не розумію уповання декого на Ющенка чи Тимошенко: невже не ясно, що чекати чогось від владців, які морочать голови високими зарплатами і пенсі­ями через продаж «Криворіжсталі», «Укртелекому», Одесь­кого припортового заводу, це все одно, що покладатися на добробут від зібраних після пи­ятики пляшок. Хіба не дійшло до багатьох, що Президент, який відстоює право свого си­на викидати несамовиті гроші на дорогі гульки і вина, покри­ває своїх кумів, друзів, земля­ків, давно розійшовся з народ­ною мораллю і не може пре­тендувати на роль «батька на­ції»? І, може, в цьому контексті правота історичного моменту саме сьогодні за Вітте, який вважав: революція за своїми прийомами завжди безсовісно брехлива і безжалісна. Тільки я уточнив би: не сама революція, а її провідники. Конкретика сьогодні, на жаль, така.

До соціалістів сьогодні тяг­неться все чесне й порядне в Україні. Багато років Марі­упольський металургійний ком­бінат імені Ілліча очолює Воло­димир Семенович Бойко. В тяжких умовах кучмівщини він не тільки зберіг колектив, а й створив справді народне під­приємство. Все краще, що було в радянські часи, він наростив і примножив, побудувавши тут модель того соціалізму, яку пропонує Україні партія Олек­сандра Мороза. На комбінаті все працює на людину і для людини. Середня зарплата — 1500 гривень, санаторії і бази відпочинку — свої. Свої підсо­бні підприємства на базі ко­лишніх колективних госпо­дарств забезпечують і робітни­ків, і селян, і взагалі маріупольців дешевою продукцією, а в заводських їдальнях комплекс­ний обід коштує дві гривні. За­вод дає людям житло, виховує дітей у садочках, утримує шко­ли, створює розгалужену тор­гову мережу. Майбутнє України в мініатюрі — так можна назва­ти цей «бойківський соціалізм». Уявляєте, як могла б зажити наша держава, якби на чолі її стояли такі менеджери, як Во­лодимир Бойко? Володимир Семенович на наступних парла­ментських виборах стає під прапори Соціалістичної партії, бо тільки в ній бачить політичну силу, здатну дати Україні нове життя і перспективу. А за ним іде ціла група менеджерів, які в програмі СПУ вбачають майбут­нє нашого народу.

І це теж — результат пома­ранчевої революції. Можливо, не той, на який чекали її вожді і вождики, але загальновідомо, що доля революції, якщо до неї прилучаються маси людей, уже не в їхніх руках. Звичайно, не треба ілюзій, ніби в лавах соціалістів усі такі, як Мороз чи Бойко. Кожна партія — складний організм, є в ній лю­ди різні. І якщо, скажімо, в Ре-шетилівці чи Кобеляках на ке­рівних посадах опинилися лю­ди, які не справдили надій, це ще не означає, що вся партія така. Соціалісти вміють визна­вати свої помилки і, коли тре­ба, поправляти тих, хто зарвав­ся, чи й замінювати їх. Це — живе життя, в ньому буває вся­ке. Та й соціалісти вміють ціну­вати справжніх професіоналів, навіть якщо вони не поділяють наші переконання. Соціалісти в Європі, а нині і в Україні, не відкидають і певних цінностей лібералізму — економічної і політичної демократії, переваги вільного руху капіталів, това­рів, робочої сили і послуг, людської свободи, інтегруючи їх у свою соціальну політику і модель соціалізованої економі­ки. В багатоукладній економіці соціалістичні підходи найбільш ефективні як для людини, так і для держави, адже вони плю­ралістичні в своїй основі і ма­ють чітко виражену спрямова­ність — добробут і всебічний розвиток людини, її родини, перспективу гідного життя на­ступних поколінь.

Думка дію будить

То святкувати чи не свят­кувати революції, відкидати їх, накопичувати розчарування і готуватись до нових револю­цій? Святкувати чи не святкува­ти — це право і вибір кожного, а ось у ставленні і до Жовтне­вої, і до помаранчевої револю­цій крайнощі, як завжди, дають негатив.

Жовтнева революція дала нашому народові як багато добра, так і багато зла. Хто за­перечить той факт, що вона ліквідувала безробіття, дала народові безплатну освіту і ме­дицину, підняла до вершин на­уки мільйони людей з бідаць­ких низів, забезпечила їх жит­лом, соціальним захистом? Це були реальні паростки соціаліз­му, які, проте, згоріли у вогні тоталітарної системи, де одно­партійна диктатура замінила демократію, де репресії погли­нули мільйони чесних людей. Більшовицька модель соціаліз­му зазнала поразки, проте в світі прижилася і довела свою ефективність модель демокра­тичного соціалізму, і вплив Жовтня тут незаперечний. З нашого полум'я головешки ви­несли інші, і в них вони розго­рілися тим, що у нас вважало­ся утопією і ренегатством.

Так само і з революцією по­маранчевою. Сьогодні в ній взяли гору сили, чужі прогре­сові, чужі нашому просуванню до Європи. Хоча саме вони найбільше галасують про свій європеїзм, за вступ України в НАТО. Соціалісти ж пропону­ють побудувати Європу в Укра­їні, а тоді вже вирішувати, рва­тися чи не рватися в якісь структури безпеки. Логічно? Тобто давайте збудуємо життя, як у Європі, тоді й іти в неї не бідними родичами, аніж сього­дні жити в ній прохачами. Не лягати під когось і не сварити­ся з кимсь, а жити гідно з усі­ма і почуватися європейцями — ось те, що пропонують українцям соціалісти.

А щодо оцінок нинішньої української революції, то тут єдино правильний філософ­ський підхід. І подивіться, як сходяться у поглядах представ­ники абсолютно різних філо­софських шкіл і навіть цивілі­зацій. Наш киянин Микола Бер­дяєв, вигнаний Леніним у Францію: «Революції завжди бувають невдалі, вдалих рево­люцій не буває і бути не може. Вони завжди породжують не те, до чого прагнули, завжди переходять у свою протилежність». Можливо, надто катего­рично, але що є, то є. Індій­ський філософ Ауробіндо Гхош ніби продовжує Бердяєва: «Історія світу нараховує лише півдюжини революцій, які увінчалися успіхом, та й ті здебільшого нагадують невда­чі». Зовсім, зовсім недалеко від Енгельса!

Не дуже втішають такі оцін­ки, з ними можна сперечатись, але жива практика показує, що в суперечках не потрібна гаряч­ковість. Революції цінні не так здобутками, бо їх небагато, як уроками, особливо, коли наста­ють їхні осені. А які ми учні і чи беремо з тих уроків раціональ­не зерно, засвідчують якраз не пишні свята, а реальне життя. Тож думаймо, бо тим, хто знає істину, уже ніщо не допоможе, а думка, як писав поет, будить дію. Без дії нічого не буває — ні жито не родить, ні революції не дають результату.

Іван БОКИЙ, народний депутат Укра­їни, заступник керівника фракції соціалістів у Вер­ховній Раді України.

www.silskivisti.kiev.ua