Блог | Психоаналіз війни і генезис української нації
З точки зору психоаналізу війни виникають тоді, коли довго стримувані підсвідомі прагнення людей прориваються назовні – інакше свідомим чином заставити одну людину вбивати іншу не вдається. Хіба що тоді, коли загроза важливим для неї цінностям – дому, родині, близьким людям – стає надто вже явною.
Тому, щоб заставити психічно нормальну людину воювати, їй треба або нав’язати якісь такі уявлення, які будуть казати їй, що вона перебуває в стані постійної загрози, або поставити в такі умови, за яких вся накопичена нею раніше негативна психічна енергія буде прориватися в тому руслі і тоді, коли це потрібно.
Тільки якщо раніше цим механізмом користалися переважно правителі держав або їхні жерці, то тоді, коли в свої права вступив новонароджений капіталістичний лад, до причин виникнення воєн додався новий фактор – вмілого маніпулювання масами тими, хто мав доступ тепер вже не тільки до державної, але й до інформаційної та фінансової влади.
Читайте: Про удачливых людей
Так війни вийшли за межі окремо взятих держав і стали світовими. І так, перед загрозою знищення звичного суспільного устрою новонародженим капіталістичним ладом, стали виникати нації – як наслідок прагнення народів до нового об’єднання за новою ознакою.
Одне йшло разом з другим, тому наслідком Першої світової війни став як і крах старих імперій, так і виникнення нових національних держав – усі сучасні держави Європи – стали наслідком саме такого післявоєнного розподілу імперій.
Нерозділеною на той момент в Європі залишалася тільки Російська імперія. Окремішньою стала і доля України – внаслідок дії різних факторів. В тім числі й тому, що межувала з нею, стояла на рубежі західного і східного світів.
Цікаво також, що внаслідок такого "рубіжного" становища України руйнування тих патріархально-родових відносин, яке передує виникненню націй, в ній розпочалося набагато раніше, ніж в решті Європи – але не стільки внаслідок виникнення капіталізму, як внаслідок загарбання і руйнування більшої її частини монголо-татарами, спалення і наступного занепаду Києва.
А потім – регулярних нашесть кримських татар та навал турків, армії яких докочувалися до Галичини і Волині. Родоплемінний устрій держави за таких умов не міг існувати за визначенням, адже руйнувань зазнавали самі ці роди. А власне – не було й держави!
Тому, з одного боку, українська нація почала творитися швидше, ніж інші європейські нації – її першим прообразом стала Запорізька Січ, куди міг прийти будь-хто, любого роду і племені. І ставши козаком – віднайти нову ідентичність. Тож не дивно, що першою Конституцією в Європі стала саме українська конституція – Конституція Пилипа Орлика.
А з іншого боку – нації виникають не просто там, де руйнується попередній патріархально-родовий устрій суспільства, але й там, де виконуються наступні умови:
1. В людей виникає прагнення зберегти хоч щось з того устрою, який зазнає таких руйнівних впливів – мову, культуру, традиції;
2. В цієї новонародженої спільноти з’являється прагнення створити щось нове – сформувати якісь спільні уявлення про образ бажаного майбутнього і методи його досягнення.
Тому українці, як нація, почали формуватися на сході України не зразу після татаро-монгольської навали і навіть не в часи виникнення Запорізької січі (кінець 16-того століття), а дещо пізніше – після церковних реформ Петра Могили (початок 17-того).
Ці реформи значно підняли освіченість простого люду, а тому й посприяли усвідомленню ним своїх цілей і прагнень. Однак, незважаючи на це, українці тоді ще не мали ні усталених і однакових для всіх національних традицій, ні спільних і однакових для всіх прагнень.
Читайте: Как изменились цены до и после Майдана
Тому цілком закономірно не змогли створити національну державу – тим більше тоді, коли в цілому світі ще правили монархічні роди. А тому на зміну Хмельниччині на "велику Україну" прийшла руїна. Це – одна частина історії українського народу.
Бо з іншого боку України існували Галичина, Волинь та прилеглі землі Буковини та Закарпаття, теж населені етнічними українцями. Землі, які не зазнали аж таких руйнувань, адже майже без втрат пережили татарську навалу, а тому й далі були зберігачем колишніх патріархальних традицій, зокрема у вигляді староруської мови та поваги до іншого віросповідання.
Тож не дивно, що в битві під Берестечком українці західної України виступали проти Богдана Хмельницького, на стороні Вишневецького і для них самих тоді це означало те, що для нас тепер означав Майдан – боротьбу проєвропейської західної частини України, проти проросійської, хоча тоді й не донецької, але все-одно такої ж непрогнозованої і занадто деструктивної.
В тій битві "Європа" виграла, через що на Галичині й далі зберігалася староруська мова та усталені патріархальні відносини, руйнування яких настало аж тоді, коли там почали встановлюватися ті ж капіталістичні відносини, що й в усій Європі – хоча й з певним запізненням в силу її провінційності, тобто десь в 19-му столітті.
Читайте: Сейчас в России выросло другое поколение
Через це, до речі, поляки швидше стали нацією – бо жили більше по містах, частіше займали чиновницькі посади і частіше працювали на фабриках, заводах, в лісі і на будівництві доріг. І тому менше були прив’язаними до своїх родів і звичного укладу життя.
Ці дві України – одна занадто зруйнована, а друга – занадто патріархальна і тому частково ополячена, існували незалежно одна від одної практично до кінця 19-го століття. Аж поки в їхнє життя не втрутилися зовнішні фактори – подальший розвиток капіталізму і тому певна глобалізація політичних процесів – на заході, та Валуєвський циркуляр та Емський указ – на сході.
Після цього на захід України перемістилося все українське книгодрукування і українська мова центрально-східної України стала витісняти староруську мову Галичини. А колишнє усталене сільське життя опинилося під загрозою ще більшого знищення внаслідок зростаючого впливу міст та пов’язаного з цим подальшого наступу поляків.
Читайте: Почему грузинский опыт нельзя внедрить в Украине
Тоді західні русини, як і набагато раніше східні, теж почали звати себе українцями, хоча довший час, практично аж до Другої Світової війни, на заході України обидві назви існували паралельно. Зокрема Іван Франко гордо заявляв, що мислить себе русином і в той же час – виступав фундатором створення першої української армії – Українських січових стрільців.
Це до того, що нації формуються не просто там, де руйнується попередній патріархально-родовий устрій суспільства – а там, де ці руйнування не є надмірними. Тому українська нація не могла сформуватися ні на сході, де вони були занадто сильними, ні на заході, де їх майже не було.
Через це навіть після Першої Світової війни процес формування української нації не набув свого завершення – тому й зазнала краху перша українська держава. Але не сталося цього і після Другої.
Бо з одного боку Галичина і Волинь далі залишалися занадто патріархально-селянськими. А з іншого – Велика Україна знову зазнала нових ударів – голодомором, індустріалізацією і військовими "звитягами" Сталіна-Жукова.
Тому повністю цей процес злиття "нового" й "старого", "західного" і "східного" не закінчився – і почавши ставати нацією раніше за інші народи Європи, ми повністю нею так і не стали. Постаріли, так і не ставши дорослими.
Читайте: А почему Путин сам в "Новороссию" не слетает?
Ба, більше того – сам процес формування нації для жителів східної частини України почав асоціюватися тепер майже з фізичним болем – отримавши від голодомору важку травму, люди зрозуміли, що вижити можна тільки в місті, а тому стали зневажати села.
А разом з ними – і все, що могло посприяти становленню нації – мову, культуру, національну ідентичність. Так з’являлися покоління українців, які навіть борючись за Україну, стидалися бути українцями.
Такими ми увійшли в нове тисячоліття – західна Україна замкнулася у своїй консервативності, уникаючи всього нового, а "велика" – стала панічно боятися називатися Україною.
Далі буде…
