Як зберегти Україну…

Як зберегти Україну…

Переглядаючи інформаційні матеріали на телебаченні, в газетах та інтернеті, беручи зрідка участь в телепередачах, звертаю увагу на те, що майже всі сюжети для спілкування з суспільством за змістом своїм нагадують репортерські матеріали. Вони торкаються різних біжучих подій і фактів, пропонуються для коментарів, але всі вони ситуативні, відображають лише те, що є в буденному житті – суєту суєт. Думаю, такі відчуття переслідують багатьох, і не тільки причетних до політики. Люди живуть в країні, що переживає складні часи: йде війна, батьківщину залишають мільйони співвітчизників, а держава… її немає. Це не повторення кремлівських кліше, це наша дійсність, видима з тих же репортажів: ліси вирізують, бурштин вивозять, контрабанда процвітає, Одеський припортовий штучно банкротується, так звані активісти провокують зіткнення з поліцією та судами (а судді і… майже всі, від кого щось залежить, вимагають хабарів), банки лопаються, перекладаючи кримінальні гріхи власників на громадян, розкручуючи інфляцію, зростання цін і тарифів, рейдерство щодо фермерів і дрібного бізнесу стало правилом… Це держава? Держава зобов’язана демонструвати власною зовнішньою і внутрішньою політикою перспективу для країни і для кожного громадянина. Такої демонстрації немає, бо немає політики. Влада і народ мають різні інтереси, здебільше, протилежні. В такому стані країна втрачає не лише перспективу на розвиток, а навіть надію на існування.

Не можу за тим байдуже спостерігати, бо ще двадцять років тому, остерігаючись такого стану, у книжці "Куди йдемо?" пропонував ті речі, без яких суверенна країна обійтися не може, до яких все одно доведеться вдаватися, якщо ми остаточно не втратили власну гідність, не до кінця покрили поняття патріотизму тріскотнею про нього, гаслами "Слава…!", перефарбовуванням у національні кольори тинів, виконанням де треба і не треба гімну, та показушними при тому, аж до сліз, зворушеннями.

Видео дня

Ясно, що це не патріотизм, а пародія на нього. Патріотизм не потребує галасу і демонстрації. Він – у душі: або є, або нема. А підтвердження йому – праця на загальне благо, в якому є і твоя частка.

Скажете, це демагогія… Можна думати і так, хоч без праці нічого не зміниться. Тільки "сродної", як говорив Г.Сковорода, праці, близької і тобі, і корисної усім. Спрямування такої праці зобов’язана задавати влада. Якщо ж вона тим не займається, то значить, це влада чужа, її треба змінювати. Щоправда, практика років незалежності показала, що зміна влади сама по собі нічого не дає. Причини того аналізовані вже багато разів, повторюватись не стану, але загальний висновок незаперечний, – треба змінювати систему влади.

Уявімо, що так і трапилося. Перше, що доведеться визначити владі, – місце України в сучасному світі, визнання того, що ми – не "пуп" світового чи європейського товариства, як намагаються проголошувати сучасні керівники, а ними ж доведений до зубожіння край зі злиденним і деградованим населенням. Край, якого всерйоз не сприймають ні на Заході, ні на Сході, а щоб він менше морочив інших, то йому треба інколи подавати милостиню, а ще ліпше – прибрати під себе чи весь, чи ті його частини, що ближче знаходяться до сусідів або мали з ними в якісь-то часи природну чи нав’язану спільність.

Доведеться підлаштовуватися під світові процеси, знаходячи в них вигідні (за обставинами) моменти. Так, наприклад, як трапилося з набуттям незалежності. Того добивалися і предки, і сучасники, віддамо їм шану. Були, правда, борці і "борці". Коли нічим зайнятися, будемо їх класифікувати, прославляти чи проклинати… Залежно від того, хто і в який момент це робитиме. Користі від того ніякої, суспільство тим не згуртовується, але видимість державницького чину є. Хоч для невеликої частки людей, але є, з’являється потреба шукати винних у невдачах, заглиблюючись інколи аж у прадавні часи, хоч на сьогоднішнє вони – всього лише пам'ять. А ще займатись перейменуваннями, відмовляючись не тільки від зайвого, а й від сторінок історії, якими можна пишатися, від людей, що ту історію творили. Колізія щодо перейменування проспекту Ватутіна у Києві, міста на Черкащині, де він народився, знесення бюста С.А.Ковпака… – зразки принизливого невігластва депутатів, чиновників, приклади приниження держави.

Суверенний статус України і інших держав – більшою мірою наслідок світових протиріч, відомих під назвою холодної війни, котру Радянський Союз програв. В основі згаданих протиріч була різна ідеологія і практика функціонування систем. Ми не скористалися створеним шансом, підтримували інерцію, розвинуту переможцями, догідливо "викинули з водою дитину". Згадаймо, як паплюжились права держави на власність, як здавали ядерну зброю, рвали кооперативні зв’язки в економіці, руйнували уклад в земельних відносинах, розтрощували виробництво, висміювали цінності колективізму, історичної пам’яті, віротерпимості тощо. Багато чого робилося (і робиться) не на розумі і розрахунку, а на невідь звідки взятій тупій ненависті.

Свіжий приклад недалекоглядності і примітивізму – ситуація з перезахороненням Олександра Олеся. Адже в Чехії є наші дипломати, вони мали б знати про тамтешні порядки і наперед самим ініціювати те, що не дозволило б ганьбити країну, що сталося тепер з примусу. Ні, наші владці іще додають: ось ми пантеон знаменитостей створимо, з усього світу їх звеземо… Зі здорового глузду це заявлено? Припустимо, звеземо. Де розмістимо, який ритуал запровадимо, хто його забезпечуватиме при зміні деяких персоналій у владі? Останки С.Петлюри привеземо разом з плитою, на якій давно написано "Президент України"? А якщо інші держави не поступатимуться пам’яттю про тих, хто і їм приносив славу (І.Сікорський, С.Лифарь, В.Авраменко, О.Кошиць, родини Антоновичів, Китастих… – нашого цвіту, як мовиться, по всьому світу)? Будемо займатися переговорами, ввівши напевно посаду віце-прем’єра з питань некролатрії? А тим часом нинішні перспективні співвітчизники, серед них, не сумніваюсь, і нові генії, масово тікають з України, дивлячись, як вона зусиллями влади перетворюється на пустку.

Це прояви деградації духовності, профанації ідеологічної складової суспільного життя. Так, перетворення ідеології в інструмент державного управління призводить до трагедії, що підтверджено історичним досвідом не лише у нас. Але… "спочатку було Слово".

Цього року минає 100 років від Жовтневої революції. Догматична трактовка та сліпе злочинне застосування ідеологічних та теоретичних засад за 25 тодішніх років привели до жахливих наслідків, до мільйонних жертв. Однак в той же період здійснилися прориви в модернізації виробництва, в освіті і науці, в кіно, літературі, мистецтві, спорті… За нинішню чверть століття щось подібне згадається? Втрат і жертв вистачає, населення скоротилося більше, ніж тоді, війна, злидні, розчарування людей… До речі, тоді привілевійовані прошарки населення виїхали, залишивши тут свої статки, князі робили таксистами в Парижі. Нині ж неродовита еліта привласнила і вивезла народом створене багатство, придбала палаци на берегах Сени і Темзи, залишившись тим часом поміж нас, щоб і далі "доїти" країну.

В чому річ? Ми відмовились від попередньої ідеології, на її місці створився вакуум. А природа не лише в фізиці вакууму не витримує. При відсутності розумних ідей від владної верхівки вакуум заповнюється сміттям: бездумством, споживацтвом, ницістю, сурогатами культури, радикалізмом, цінностями зони…, взаємною ненавистю.

Влада не має права стояти осторонь цього, вона мусить передбачати, як те чи інше явище ідеологічного змісту відіб’ється наслідками в житті суспільства, в будівництві держави. Це обов’язок влади, нормальної влади.

Треба сказати, що і диригенти світового протистояння пропустили момент зміни причин, приводів боротьби. Зникла найперше її ідеологічна підстава. Суспільний лад переможців може тепер побачити своє відображення в Україні, Росії, інших країнах. Тільки те відображення знаходиться аж на дні однакової, що і в них, формації. Бо ми діяли "до основанья…", показуючи пальцем на тих, хто "Інтернаціонал" співав. Показували, забувши, що в ньому проголошується руйнування світу насильства, а не руйнування основ життя. Ми так наторгувалися своїми цінностями, що виявилося – "нічим давати здачі". Що насильства тепер незрівнянно більше, ніж було в радянському "застійному" минулому. Того не знають молоді, а люди середнього і старшого віку пам’ятають про власну впевненість у завтрашньому дні, котра базувалась на гарантіях роботи, соціального забезпечення, по-суті безплатного житла, бюджетної медицини, освіти…, а не лише на хлібі (14-20 коп.), бензині (6 коп.), квартплаті (близько 5% від сімейного бюджету), майже безкоштовному комунальному транспорті. Теперішні злидні творять насильство над переважною більшістю населення, воно не почувається вільним, бо в основі свободи людини є свобода економічна, а її якраз і бракує.

Поволі в свідомості людей відновлюється розуміння того, що не ідеологія є причиною протистояння у світі, що війни супроводжували розвиток цивілізації завжди, і тоді, коли суспільний лад в країнах був однаковий, а рівень їх розвитку майже не відрізнявся. Приклад – перша світова війна. Отже, є інші рушії найбільшої біди для людства. Вони видозмінюються щораз швидше, їх прискорює глобалізація, сучасна науково-технічна і інформаційна революція, зміцнюючи новими можливостями преваги одних суб’єктів над іншими. Іноді ці переваги всередині суб’єкта – лідера створюють неочікувані негативні наслідки. Подібне спостерігається в найвпливовішій державі – США. Розвиток транснаціональних кампаній імперіалістичного ґатунку призвів, з одного боку до їх шалених прибутків, з іншого – до перекосів у ринку праці, до проблем зайнятості, втрати містоутворюючих виробництв, появи "мертвих міст". Це вимагало серйозної корекції управління і стратегії економічного розвитку, що зумовлювало зміну політичного курсу і кадрового оновлення. Чому не помічали такої об’єктивності у ініціатора багатьох світових процесів представники влади в Україні? (За кілька місяців до виборів крім мене і, здається, В.Куйбіди ніхто перемогу Д.Трампа не передбачав.) Тому, що вони, перш за все, бізнесмени, вмонтовані в світову систему економіки як сировинний її придаток. Тому їх власні інтереси не дуже вразливі навіть при корекції політики світового уряду. А як ця корекція відіб’ється на внутрішній ситуації в Україні – їх не обходить. Тим часом вся Україна зі столицею (з нею найперше) стрімко перетворюється в "мертве місто". Бюджет наступного року і порядок його схвалення лише підтверджують, що влада іншого інтересу, крім власного, не переслідує, що ніякого зростання очікувати нізвідки, навіть враховуючи падіння економіки до нульового рівня. Деградація не має нижньої межі, – це мають знати не лише економісти, а в першу чергу політики, влада.

Оцінюючи рефлексивні жести представників українського політикуму на наслідки виборів у США, передвиборну ситуацію в країнах Європи, виникає підозра, що вони не помічають небезпеки переміщення України взагалі в "тіньову" зону. В світло інтересів світових гравців ми не потрапляємо, а балачки про можливість безвізового режиму, благотворних інвестицій тощо – дешева пропаганда влади для самої себе. Від ефективних для нас світових зв’язків ми відгородилися сировинним характером стагнуючого виробництва, жахливою корупцією як інструментом влади, авторитарною по суті формою правління. В таких умовах світові гравці, маючи глобальні цілі, можуть повністю знехтувати Україною. Така небезпека реальна, можемо залишитися сам-на-сам і з проблемою війни та анексії Криму, тим паче, що мінський процес – очевидна ширма для тих, хто нічого не хоче вирішувати.

Чи спробував хто у владі бодай натякнути керівництву США, опосередковано – світовому уряду – про вигоду для них (в першу чергу для нас) позаблокового, постійно нейтрального статусу України, зокрема через зменшення фінансових, військових і т.д. затрат на збереження балансу протистояння, його географічного розмежування, налагоджуючи нові зв’язки з Росією? Ці зв’язки не важко спрогнозувати з огляду на економічну експансію Китаю, потенціал якого напевно в світовому уряді порахований, як враховується і його незалежна фінансова політика. Впродовж майже двадцяти років я відстоюю потребу такого статусу України. Влада (і вона ж – криміналізований бізнес) того не помічає. Відчуваючи, що високе наше керівництво зашорене попередніми вказівками світового уряду і сліпо веде Україну до катастрофи, як мантру повторюючи слова про НАТО, ЄС (де нас не чекають і, скоріше, не хочуть бачити), від імені своїх політичних однодумців я звернувся до Генерального секретаря ООН А.Гутерреша з пропозицією обговорити згадану ідею з президентом США, оскільки їм обом, певно, доведеться займатися проблемою війни на сході України. Від зустрічей з А.Гутеррешом у попередні роки в мене склалося враження про нього як розумну людину, що дивиться на життя зважено і прагматично. Ясно, що звернення українського пенсіонера для нього важить небагато, чудово розумію це, але… "свої" глухі. Майже 20 років тому за моєю ініціативою бюро Парламентської асамблеї РЄ ухвалило рішення про проведення у Києві (!) зустрічі голів парламентів європейських держав з приводу скликання наради з питань безпеки і співробітництва, умовно – Хельсінки-2. Тодішній наш президент зірвав нараду, позбавивши країну чи не єдиного шансу заявити себе справжнім суб’єктом міжнародного життя. Роком пізніше ключовим лозунгом політичної боротьби було проголошене гасло "Збудуємо Європу в Україні!". Влада паплюжила мене і партію за нібито надуманість гасла, хоч ми підкріплювали його конкретним планом перемін, необхідних Україні. Минуло кілька років і цей план знайшов своє повторення в політичній частині угоди про асоціацію з ЄС. Від настійних пропозицій підписати цю частину угоди навіть в односторонньому порядку нові владці відмахнулись, просторікуючи про колосальні вигоди від очікуваної економічної співпраці. (Політична частина все-таки підписана недавно, і це подано уже як великий здобуток влади, хоч справа не в підписанні, а в потребі робити те, про що в документі йдеться і що загалом зводиться до європейської моделі управління, моделі чужої нашим зверхникам.).

Статус України, Європейська нарада, зміна системи влади, вибори з відкритими списками і таке інше все одно відбудуться. Шкода, втрачається час, а з ним – потенціал країни, найперше – людський потенціал. Через ці втрати мало тішить те, що все більше людей розуміє причину наклепів і шельмування мене і моїх однодумців. Все те, що ми пропонуємо як шлях до правди і справедливості, владі, крупному бізнесу не потрібне, бо в тому немає вигоди для них. Персональної вигоди. Але їхня вигода тимчасова, ризикована. Сьогодні це стає все більш очевидним, деяким олігархам теж. Та досить було одному з них натякнути про нейтральний статус України, як відразу в провладних інформаційних і політичних сферах зчинився лемент про загрозу суверенітету, зраду інтересів України тощо. Та ні, мотиви таких пропозицій з різних джерел можуть відрізнятися, але їх зміст загрози суверенітету не несе. Приклад Австрії, Швейцарії, Фінляндії значною мірою інших скандинавських країн це підтверджує. Загрозу суверенітету несе якраз українська влада, потоптуючи Конституцію, нав’язуючи "добровільне" об’єднання громад вкупі з перетворенням землі в товар. Оце і є фінал зрадництва. Відкритого, цинічного, лиховісного.

Від імені політичних однодумців я звернувся з пропозицією до представників більшості впливових партій і громадських організацій з приводу розгляду спільного плану протидії небезпеці втрати державності. Йдеться насамперед про зміну системи влади, зробивши ключовий крок – проведення референдуму щодо ухвалення нової редакції чинної (підкреслюю: чинної) Конституції. Передбачена нею європейська модель управління, сильне спроможне самоврядування, ліквідація реакційної "вертикалі" виконавчої, точніше: президентської влади, гарантії захисту Конституції і захисту прав людини – все це передбачено в підготованому ще три роки тому проекті. Все викладене вище пояснює чому очільні представники влади не помічають такої потреби. Вона, між іншим, є порятунком від безвиході і їх самих. Ростов врешті-решт не безрозмірний. А керівником держави при пропонованих змінах може бути і нинішній президент, і будь-хто з чималої черги готових взяти булаву, не відаючи, що з нею робити. Гірко з цього приводу вдаватися до сарказму, але практика останніх десятиліть дає такі підстави.

Головне ж не це. Реформа системи влади дозволить включити в політичний процес головну дійову особу – громадянина, громаду, народ. Без такої зміни його статусу і можливостей Україна не має майбутнього.

disclaimer_icon

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...