Гріхи їхні тяжкіє…

…Одним з тих, кого ми вже не побачимо у Верховній Раді, є Андрій Шкіль.

Доля цієї людини є доволі непересічною, і не тільки з огляду на ті обставини, які лежать на поверхні. Тобто не лише з огляду те, що вперше Шкіль був обраний народним депутатом, сидячи в Лук’янівському СІЗО. У його митарствах відобразилися універсальні риси української політики: конформізм, боягузтво, жадібність. Чому універсальні? Бо властиві всім – і владі, і опозиції. Точніше так: людям, котрі довели свою ницість в обох іпостасях: і при посадах, і поза ними. "…humani nihility a me alienum puto…".

А почалося все з "касетного скандалу" та "України без Кучми". На зламі 2000-2001 років київські вулиці вирували не згірш ніж у часи "помаранчевого" Майдану. Щоправда, були дві відмінності: локація та кінцевий результат. УБК завершилась поразкою, після якої чимало політиків, зокрема, й "польовий командир" Юра Луценко, автор неоковирних жартів про "рудого таргана", сиділи тихо-тихо, вичікуючи, поки вщухне буря.

А поза тим накал пристрастей зашкалював. Як і пафос політиків. 6 лютого 2001 року Олександр Мороз, стоячи на перехресті Хрещатика та Лютеранської, віщав про те, що Верховна Рада (тоді – ІІІ скликання) ось-ось проголосує за імпічмент Кучмі. І натовп аплодував викривачеві злочинної влади, інвестуючи захват у політичні бали. Трохи згодом, місяців так через чотири, піднявся на протистоянні з Кучмою і незабутній Віктор Андрійович Ющенко.

Політики першого ешелону незле попіарились на боротьбі з Кучмою, тим паче, що після розгрому УБК 9 березня 2001-го в країні з’явились політв’язні. Зручна це штука – чужа жертва. Можна вмикати і вимикати, як лампочку Ілліча. Коли треба – зронити сувору сльозу (про людське око), коли ж не треба – не принести до СІЗО навіть скупенької передачі. Ані Мороз, ані Ющенко за рік слідства і судового процесу навіть не згадали, що десь за гратами перебуває Шкіль разом з п’ятнадцятьма іншими обвинуваченими.

Хоч той офірував опозиції значно більше, ніж плівки Мельниченка чи сходження на Говерлу. В його бекграунді – два тривалих голодування в СІЗО, гіпоглікемічна кома, зламані ребра, розбитий череп. Плюс труднощі команди з майже півсотні есбеушників, котрі писали обвинувальний висновок по статті 71-й КК – "масові заворушення".

Вони писали, а згаданий вище Луценко – як кажуть люди, дотичні до тої давньої історії – їм у цьому допомагав. В усякому разі, "співкоординатора акції "Україна без Кучми", молодого соціаліста Юрія Луценка (котрого, здавалось би, першим мала вхопити караюча "длань" режиму) так і не заарештували. Тоді, у 2001-му…

Шкіль же поводився як чоловік, а не наляканий шмаркач. Він не дав жодних показів, котрі могли б зашкодити іншим. Дарма, що прокурор Олександр Кузовкін просив у судді Івана Волика (обидва пішли на підвищення за часів Ющенка) вліпити "заворушникам" (якщо не всім, то, принаймні, таким, як Шкіль, – призначеним на заклання) щонайменше десять років тюрми.

Між тим життя тривало і за межами СІЗО. Один з обвинувачених у "масових заворушеннях" – Микола Карпюк – був відпущений СБУ на підписку про невиїзд. Карпюк часу дарма не гаяв і, злигавшись з такими, як він сам, організував заколот в окремо взятій партії. Легендарна УНА-УНСО, лідером котрої був Шкіль, загрузла в еківоках, мусолячи тему співпраці з владою, а відтак і зовсім зійшла на пси – відкрито стала на сторону Кучми.

Шкіля зрадили свої ж. Ба навіть не ті "свої", що були з більш віддаленого кола (такі, як Ющенко, Мороз, Луценко), а свої "у кубі" – ті, хто пішов за Карпюком. Ті, хто називав себе його "побратимами", ті, за кого Шкіль боровся, вже будучи депутатом, вибиваючи для них амністію, дострокове звільнення тощо. (Все це буде трохи пізніше, а у 2001-му – не встиг і півень запіяти – як декілька Петрів, наклавши у штани, зреклися того, з ким мали б пройти увесь шлях до кінця).

Тим часом в країні затіялась виборча кампанія. І Віктор Андрійович (світла пам'ять його месійству) на публічних зустрічах з виборцями клявся й божився, що пам’ятає про політв’язнів. "Ці хлопці сидять за Україну", – просторікував він. А непублічно взяв та й поблагословив Ярослава Пітка – кандидата від "Нашої України" – змагатися на одному окрузі зі Шкілем.

Останньому, таким чином, опонував не лише місцевий функціонер Леонід Ткачук, підпертий адмінресурсом, а ще й "свій", "рідний", опозиційний підніжко-підставляч (даруйте за такий складний неологізм). Пізніше, вже ставши президентом України, Ющенко – попри всі нагадування – палець об палець не вдарив для того, аби раз і назавжди покінчити з ганебною справою про "масові заворушення", справою, згаданою в резолюції ПАРЄ від 2003 року.

Тож саме Шкіль ініціював перегляд вироку для тих, хто був засуджений по 71-й статті. Пройшов разом з фігурантами справи і апеляційну, і касаційну інстанцію. Лишаючись сам – всі ці довгі десять років! – під дамоклевим мечем обвинувачення. Оскільки його власна справа (після обрання Шкіля народним депутатом) була не закрита, а лише "виділена в окреме провадження". До "кращих", так би мовити, часів, які, зрештою, і настали нещодавно.

Але ще до цього, у 2006-му, Шкілеві довелося стати свідком хамського вибрику Луценка-міністра МВС, котрий заявив, що йому невідомо, якого штибу була справа про "масові заворушення". Може, політична, а, може, й кримінальна. Чорт її розбере, коли сидиш так високо і дивишся так далеко… Хай у її перипетіях розбирається суд, порадив Луценко Шкілю, пестячи раптову амнезію.

Пізніше (у 2007-му) були спроби "регіонала" Владислава Забарського задовбати зверненнями Генпрокуратуру з приводу поновлення кримінального провадження відносно Шкіля. Згодом, вже за президентства Януковича, ГПУ і сама прокинулась та почала длубатись у матеріалах карної справи, наново викликаючи свідків і проводячи допити. (Було це акурат два роки назад).

Тепер же, якщо вірити джерелам газети "Сегодня", "наша пісня – гарна й нова" починається знову. На Різницькій вкотре завели улюблену платівку. Або готуються завести. Шкіля можуть посадити, не виключає співрозмовник "Сегодня". Дежа вю завжди втомлює, але цього разу ситуація для Шкіля принципово відрізняється і від 2007-го, і від 2010-го років. Позаяк імунітету у нього більше немає.

За це – за словами самого Шкіля, сказаними в інтерв’ю радіо "Свобода" – треба дякувати персонально Олександру Валентиновичу Турчинову. Іще одному, так би мовити, "побратиму". Котрий невідомо з яких міркувань "понизив" Шкіля у партійному списку до 87-го місця. За які провини і через які обставини – невідомо. Вочевидь, щоб дати лижню таким достойникам, як Тетяна Донець і іже з нею. А принагідно й заробити на продажу місць.

Чергове зрадництво не так вражає, як починає приїдатися. Навряд чи Шкіля може втішити те, що він не єдиний, з ким так вчинила "Батьківщина". Адже Юлію Тимошенко теж явно списали з рахунків. Ніхто більше не бореться за її звільнення, не підносить це ім’я на знаменах… Новообраний депутат Леонід Емець гідним президентського крісла вважає Арсенія Яценюка, його колега по парламенту Валентин Наливайченко рекламує в інтерв’ю "Обозревателю" Віталія Кличка.

Кожен пес на своєму сміттю гордий, говорить прислів’я. А сміттям між тим пробирається і Анатолій Гриценко з власними "хитрозробленими" інтригами. А там, гляди, підтягнеться і Тягнибок – зі своїм глеком по капусту-2015. Опозиційний тераріум, іще не оговтавшись як слід після парламентських виборів, готується відгризати лапи і хвости за першість у виборах президентських. Хіба ж тут до тричі зрадженого Шкіля з тюрмою, котра маячить у нього за плечима?..

Для карми такі вчинки є вельми некорисною річчю. Для політичної глорії – просто вбивчою. Зник із політики Олександр Мороз, скотився на маргінес Віктор Ющенко, забуті імена унсовських "провідників", що відвоювали крісло в ув’язненого Шкіля. Те саме чекає і на Турчинова. Він вже ніхто. А згодом буде ще більшим "ніким". Здається, це справедливо. В усякому разі, "жізнєнно". Адже за все треба платити. І за моральне свинство зокрема. Навіть в дуже аморальні часи...