Примите участие
в розыгрыше
1 кг кофе в зернах Участвовать
Приз
БлогиМир

/Новости политики

Вони ділили апельсин, або Коаліціада по-українськи

312

Найперша коаліція в парламенті XII скликання Української Радянської Соціалістичної республіки (або ж у парламенті I скликання незалежної України) називалась просто й невибагливо – "група 239". Саме стільки у парламенті зразка 1990 року було комуністів. Опонувала їм Народна Рада у складі 126 націонал-демократів.

При підтримці "групи 239" Леонід Кучма став прем’єром у жовтні 1992-го – саме у ці дні Леонід Данилович відзначає двадцятиріччя перебування у великій політиці. Вже сама назва групи акцентує на тому, що комуністи мали більшість у ВР, проте більшість, далеку від виключного домінування. І це при тому, що на момент формування першого українського парламенту держава іще жила при радянському режимі. Разом з тим майже третину всієї тодішньої Ради становили рухівці.

Це був перший крок до розмивання червоного кольору у парламенті. У 1998-му до Ради був обраний вже 121 комуніст, а у 2002 році сталося антикомуністичне диво: вперше за десять років незалежності Компартію з незмінного першого місця посунула "Наша Україна" з її 119 депутатами (комуністи отримали лише 65 мандатів).

Втім, демократичну більшість у 2002-му створити не вдалось. Всіх переграв блок "За єдину Україну!" (або, як називали його недоброзичливці, "За Єду"). Скромна фракція "заєдистів", котра отримала у багатомандатному окрузі 35 багнетів (і вийшла на третє місце після НУ та КПУ) вирвалася вперед і нагуляла м’ясця за рахунок мажоритарників – і тих, котрі балотувалися під її знаменами, і тих, котрі примкнули до неї потім.

У підсумку "За ЄдУ" мала у парламенті 175 депутатських голосів і заправляла всіма процесами, з легкістю підім’явши під себе і рахманного Віктора Андрійовича з його 120 депутатами, і бойову, але малочисельну фракцію Юлії Тимошенко (у ЮВТ спочатку було 23 депутати, а з плином часу лишилось всього 18).

Це, до речі, якраз та ситуація, про яку нині експерти попереджають і об’єднану опозицію, і партію УДАР, і ВО "Свободу": можна скільки завгодно надимати щоки і клястися у взаємній вірності (або ж не робити цього, як Кличко), але опозиційної більшості (даруйте за такий оксюморон) у парламенті нового скликання можна і не створити. Позаяк не відомо, які сюрпризи готує мажоритарка.

Аналізуючи перші десять років українського парламентаризму, не можливо не згадати події під назвою "оксамитова революція в Українському домі". Події ці відносяться до 2000 року, але начало беруть іще у 1998-му. Тоді, після парламентських перегонів, президент Леонід Кучма доклав усіх зусиль, щоб заблокувати обрання головою Верховної Ради свого суперника Олександра Мороза.

Виснажлива "спікеріада" тривала майже два місяці і завершилася обранням Олександра Ткаченка. Заміщення всіх інших ключових посад в парламенті здійснювалося вже під впливом нового спікера. Першим заступником голови Верховної Ради став комуніст Адам Мартинюк, заступником – теперішній кум Путіна Віктор Медведчук.

Комуністи очолили шість комітетів парламенту, соціалісти – два. Засилля лівих раптом перестало подобатись Леоніду Кучмі. Угода про утворення парламентської більшості містила в собі зобов’язання фракцій добитися відставки всього лівого керівництва Верховної Ради.

У цій ситуації Ткаченко влаштував цілу виставу, аби лише не допустити голосування щодо недовіри голові парламенту. Згідно з регламентом, для зміни керівництва парламенту був необхідний кворум у дві третини складу депутатів. Кожного разу, коли поставало це питання, ліві партії не реєструвалися. Дні йшли за днями, але сформована більшість не могла легітимізуватися.

Відтак "більшовики" покинули приміщення Верховної Ради і перебазувалися в Український дім на Європейській площі. Меншість депутатів залишилася у приміщенні парламенту, але не могла працювати через відсутність кворуму. Тим часом більшість віддала крісло спікера Івану Плющу.

Це був перший і єдиний демарш більшості, пов'язаний із залишенням поля бою. В подальшому всі баталії відбувались безпосередньо у сесійній залі. А баталії були такі.

8 грудня 2004 року парламент висловився за проведення так званої "політреформи", котра перекроїла Конституцію в частині повноважень президента та Верховної Ради. Нововведення торкнулись і функціонування парламентської більшості, яка з суто номінального утворення переходила у розряд обов’язкових інституцій, оскільки Рада, котра протягом 30 днів не сформує коаліцію, могла бути розпущена указом президента.

Вибори 2006 року поставили депутатів перед необхідністю дотримуватися букви закону. До формування більшості народні обранці почали ставитися вельми серйозно – настільки, що кожна наступна коаліція отримувала власне ім’я.

Перша після "помаранчевої" революції та політреформи більшість звалася "Коаліція демократичних сил" (2006). Дитя з’явилось на світ мертвонароджених – варто було і клопотати довкола його "хрещення". Звісно ж, помаранчевим силам (а вони домінували у парламенті, якщо зважати і на Олександра Мороза, а саме так, власне, і робили у 2006-му: БЮТ провів до Ради 129 депутатів, "Наша Україна" – 81, СПУ – 33), забракло розуму приборкати власні кадрові апетити.

Тоді "помаранчеві" затіяли робити коаліцію, зійшовшись на тому, що прем’єр-міністром України буде Юлія Тимошенко, а спікером парламенту – Петро Порошенко. Соціалісти ж раптом відчули себе обділеними, й пішли торги, головний аргумент яких полягав у тому, що "Наша Україна" і так зірвала джек-пот, делегувавши "свою людину" у президентське крісло.

На що "НУ" відповідала, що посада президента у подібних розкладах участі не бере, і all inclusive не неї не поширюється. Претензії Соцпартії підтримав БЮТ, але справа зайшла у глухий кут. Сан Санич Мороз, якому дуже хотілось вдруге стати спікером, не став чекати розв’язки цієї драми, пішовши по допомогу до іншого табору.

Йому допомогла посісти омріяне крісло нова коаліція, до складу якої увійшли "регіонами", соціалісти та комуністи. У підсумку Мороз пробув спікером трохи більше року, входячи до складу так званої "Антикризової коаліції" (2006-2007). Її нашвидкуруч сформували "регіонами", комуністи та соціалісти, яких негайно затаврували як зрадників.

Виправдовуючись, Мороз доводив, що зрадником є аж ніяк не він, а ніхто інший, як Віктор Андрійович Ющенко, котрий, роздаючи аванси Тимошенко, тим часом вів сепаратні переговори про створення так званої "широкої коаліції" з Партією регіонів, збираючись віддати посаду спікера Віктору Януковичу, а крісло прем’єра зберегти за Юрієм Єхануровом.

Все змішалося в домі коаліціантів, коли "антикризова" коаліція продемонструвала тенденцію до перетворення у "широку", а точніше, у дуже-дуже широку коаліцію, котра ледь не стала конституційною більшістю – Ющенко, побачивши, як депутатські "тушки" масово мігрують під крило до "антикризовиків" і зрозумівши, що ситуацію він не контролює, оголосив у 2007-му дострокові парламентські вибори.

Ці вибори породили "коаліцію демократичних сил"-2 (2007-2008). На її формування пішли мандати двох фракцій – БЮТ (156 депутатів) та "Нашої України" (72). Проте коли справа дійшла до обрання прем`єр-міністром Юлії Тимошенко, Раді не вистачило буквально одного голосу. (Домовленість між коаліціантами полягала в тому, що очільником уряду стає представник БЮТу, а спікер обирається з середовища "нашоукраїнців").

Незабаром Тимошенко таки вдалося всадовити на "царствіє", а тривала й виснажлива спікеріада завершилась обранням Арсенія Яценюка. Хоча на той момент НУНС замислювався над кандидатурою і Івана Плюща, і Юрія Єханурова, і – особливо – В`ячеслава Кириленка.

І друзі, і недруги коаліціантів нагадували, що рік тому назад вся помаранчева дружба розвалилась через невміння домовлятися, а плодами цього невміння скористався Олександр Мороз. Тоді, у 2007-му, все буцімто завершилось добре, але мить гармонії була нетривалою.

У 2008-му Віктор Ющенко видав указ про призначення дострокових парламентських виборів, але цього разу до слів президента ніхто не дослухався. Вибори не відбулися, але спікер Яценюк – у зв`язку з тим, що коаліція демократичних сил припинила існування – подав у відставку.

Саме так: вдруге номер із достроковими виборами у Віктора Ющенка не пройшов. На президента… просто не звернули уваги. Парламент VI скликання продовжував працювати. І видавав "на гора" більшість під назвою "коаліція національного розвитку, стабільності та порядку"(2008-2010), до складу якої долучилися ще й депутати від Блоку Литвина.

Ця коаліція проіснувала до президентських виборів 2010 року, а потім переформатувалася у "Коаліцію стабільності та реформ", що існує і понині. Її ядро складають Партія регіонів та комуністи. За результати виборів 2007 року цим двом гравцям не вистачало зовсім трохи голосів, аби утворити власну більшість (адже ПР провела до Ради 175 своїх представників, а КПУ – 27). Та після обрання президентом Віктора Януковича 20 депутатів Блоку Литвина і ще 16 перебіжчиків (в основному – з БЮТу) склали їм компанію.

Після виборів 2012 року в Верховній Раді (яким би не виявився її склад) вже не буде Блоку Литвина. Так само, як після виборів 2007-го двері парламенту виявились закритими для соціалістів Мороза. Одначе процес майбутньої коаліціади від цього не стає менш цікавим.

Ми побачимо, чи повторить об’єднана опозиція під проводом Яценюка-Турчинова та УДАР Кличка всі ті помилки, зради, підніжки і хитрі домовлення за спиною партнера, котрі привели в минулому до розпаду союзу між "Нашою Україною" та "Батьківщиною". Що ж стосується "Свободи" Олега Тягнибока, то її присутність в парламенті (якщо тільки ця партія здолає 5-відсотковий бар’єр) лише зробить видовище більш яскравим та непередбачуваним…

Жми! Подписывайся! Читай только лучшее!

0
Комментарии
0
0
Смешно
0
Интересно
0
Печально
0
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги