У впливовій єгипетській газеті "Аль-Ахрам" надрукована стаття "Спільна арабська оборона" головного редактора цього видання Алаа Табета, яка багато в чому може пояснити, як впливає війна в Ірані на зміщення позиції арабських держав щодо безпеки на Близькому Сході.

Видео дня

 Алаа Табет зазначає: "Війна що триває між Іраном з одного боку і Сполученими Штатами та Ізраїлем з іншого, полум’я якої поширилося на країни Перської затоки, Йорданію, Ліван і навіть Кіпр, підкреслює нагальну потребу в спільній арабській системі оборони. Американські військові бази не послужили інтересам країн, що їх приймають; радше, вони стали тягарем, змушуючи ці країни вступати у війну, в якій вони не бажали брати участь. Ці країни одразу заявили, що не хочуть бути полем битви чи партнером у війні, а також стартовим майданчиком для будь-яких військових операцій проти будь-якої країни".

Ця стаття політичного аналітика Алаа Табета в "Аль-Ахрам" сигналізує про фундаментальний зсув у єгипетській зовнішній політиці, що характеризується спробою переходу, на тлі  конфлікту США та Ізраїлю з Іраном, від американської "парасольки безпеки" до регіональної безпекової автономії. Позиція Каїру підкреслює глибоке розчарування в американській військовій присутності, яка тепер сприймається як "магніт для ударів", а не засіб стримування, що змушує арабські держави прагнути до власної системи оборони для захисту суверенітету та уникнення втягування у небажану війну.

Заклик до спільної оборони віддзеркалює прагматичне прагнення деактивувати роль арабських країн як "поля битви", демілітаризувати регіон від іноземної присутності та сформувати новий багатополярний порядок, заснований на внутрішніх альянсах.

Наразі для Каїра ідея регіональної безпекової автономії означає спробу інституціоналізувати "арабський центр сили", який зміг би виступати самостійним суб’єктом, а не просто театром дій для зовнішніх гравців.

Це передбачає створення механізмів колективної оборони та дипломатичного стримування, які б дозволили Єгипту та його союзникам (зокрема Саудівській Аравії та Об’єднаним Арабським Еміратам) дистанціюватися від прямого втягування у велику війну між Тегераном, Вашингтоном та Єрусалимом. Єгипетська аналітика підкреслює, що безконтрольна ескалація загрожує суверенітету транзитних держав і економічній безпеці (зокрема судноплавству в Суецькому каналі), тому Каїр прагне перехопити ініціативу в управлінні кризами.

Така зміна курсу також свідчить про прагматичний багатовекторний підхід. Відмовляючись від виключної залежності від Сполучених Штатів Єгипет відкриває простір для поглиблення військово-технічного та політичного співробітництва з іншими центрами сили, зокрема Китаєм та країнами Глобального Півдня. Це не означає повного розриву з Вашингтоном, але є чітким сигналом про перегляд "ціни" лояльності.

У контексті ірансько-американсько-ізраїльського конфлікту Єгипет намагається позиціонувати себе як "стабілізуючий полюс", який не підтримує іранську експансію, але й не готовий бути інструментом у стратегії "максимального тиску" Сполучених Штатів, якщо це суперечить національним інтересам арабського світу.

Зрештою, позиція Алаа Табета в офіційному рупорі "Аль-Ахрам" є маніфестом нової єгипетської доктрини: безпека Близького Сходу має бути "арабізована". Це передбачає створення нової ієрархії, де регіональні лідери самостійно визначають "червоні лінії" та правила гри, мінімізуючи ризики, пов’язані з мінливістю внутрішньої політики США та радикалізацією регіональних суперників.

Позиція політичного експерта Алаа Табета або інших ключових коментаторів "Аль-Ахрам" (традиційного інтелектуального майданчика єгипетського істеблішменту) щодо "арабізації" безпеки Близького Сходу, відображає фундаментальну трансформацію геополітичної стратегії Каїра. І цей маніфест свідчить про перехід від стратегії "клієнтизму" в межах американської архітектури безпеки до концепції "стратегічної автономності".

Очевидно, що цей крок зумовлений глибоким розчаруванням у надійності США як гаранта стабільності, що посилилося після серії зовнішньополітичних коливань Вашингтона – від політики "розвороту до Азії" до непередбачуваної зміни адміністрацій, чиї пріоритети варіюються між жорстким тиском та ізоляціонізмом. Єгипетська доктрина фактично проголошує кінець епохи "американського миру" в регіоні, намагаючись заповнити вакуум сили власною суб’єктністю.

"Арабізація" безпеки означає спробу сформувати суверенний полюс сили, де Єгипет разом із ключовими монархіями Затоки (передусім Саудівською Аравією та ОАЕ), виступає не як реципієнт безпекових послуг, а як архітектор регіонального порядку.

У центрі цієї ієрархії лежить ідея "регіонального рішення для регіональних проблем". Це передбачає витіснення позарегіональних акторів із процесу прийняття стратегічних рішень та встановлення власних "червоних ліній" щодо іранської експансії, турецьких амбіцій чи поширення радикального ісламізму.

Для Каїра це також спосіб легітимізувати свій статус лідера через "безпековий патерналізм", пропонуючи іншим арабським державам альтернативу західним моделям демократизації, які офіційний Єгипет сприймає як дестабілізуючий фактор.

Така позиція є превентивним ударом проти радикалізації регіональних суперників. Створюючи власну систему правил гри, арабський блок намагається позбавити Іран чи Ізраїль можливості маніпулювати внутрішньоарабськими протиріччями через посередництво великих держав.

Це "геополітичне дорослішання" вимагає створення об’єднуючих військових механізмів та економічної інтеграції, що базується на спільних інтересах виживання режимів.

Таким чином, нова доктрина "Аль-Ахрам" – це не просто декларація незалежності, а спроба побудувати багатополярний Близький Схід, де арабське ядро володіє правом вето на будь-які зовнішні інтервенції. Цим  мінімізуючи ризики, що виникають через електоральну турбулентність у США та зростаючу агресивність неарабських регіональних потуг.

Каїр намагається заповнити вакуум влади власним суб’єктним проєктом, поки його не заповнили неарабські актори (Іран, Туреччина чи Ізраїль) або деструктивні недержавні сили.

Реалізація права на "вето" щодо зовнішніх інтервенцій означає спробу демілітаризації регіональної політики від впливу глобальних гравців, що фактично є м’якою формою "арабського монроїзму".

 Для Єгипту це означає диверсифікацію партнерств, де відносини з Пекіном, Москвою чи Брюсселем розглядаються не як альтернатива Вашингтону, а як інструменти балансування, що дозволяють зберігати простір для маневру.

Така багатополярність на рівні Близького Сходу передбачає створення нової ієрархії, де арабські держави (зокрема вісь Каїр–Ер-Ріяд–Абу-Дабі) виступають єдиним блоком, здатним диктувати умови присутності зовнішніх сил.

На думку єгипетського істеблішменту, це мінімізує ризики "експорту" демократії чи хаосу, які часто супроводжують зміну адміністрацій у Білому домі, та створює захисний буфер проти ідеологічних чи територіальних експансій з боку Тегерана чи Анкари.

Водночас така позиція Єгипту несе в собі значні виклики для міжнародних відносин. Спроба встановити монополію "арабського ядра" на стратегічні рішення в регіоні вимагатиме від Каїра не лише дипломатичної віртуозності, а й колосальних економічних та військових ресурсів для підкріплення своїх претензій.

Якщо доктрина "Аль-Ахрам" трансформується з декларації у реальну політику, ми станемо свідками "націоналізації" безпеки Близького Сходу. Це означатиме, що будь-яка майбутня ініціатива великих держав, від енергетичних коридорів до мирних планів, проходитиме крізь фільтр відповідності інтересам арабської суверенності, де Єгипет резервує за собою роль інтелектуального та стратегічного центру тяжіння.

Виникає питання, чи не йдеться про створення арабського відповідника НАТО? Заява Каїра про "арабізацію безпеки" Близького Сходу є логічним продовженням геополітичної доктрини президента Єгипту Абдель Фаттаха ас-Сісі, яка базується на прагненні до регіональної автономії та зменшенні критичної залежності від зовнішніх гравців.

Мова йде про реанімацію ідеї створення Об’єднаних арабських збройних сил, яку Єгипет вперше офіційно запропонував на саміті Ліги арабських держав ще у 2015 році. Новий імпульс ініціатива отримала у вересні 2025 року на тлі ескалації в регіоні, зокрема після ударів по столиці Катару Досі, що вкотре продемонструвало вразливість ключових міст арабського світу.

Каїр пропонує створити багатокомпонентні сили (морські, повітряні, наземні та спецпризначення) чисельністю близько 20 тисяч осіб, що базуватимуться в Єгипті та перебуватимуть під командуванням єгипетських офіцерів з можливим залученням Саудівської Аравії як ключового фінансового партнера.

Хоча між ідеєю "арабського НАТО" та діючим Північноатлантичним альянсом існує суттєва різниця: Каїр акцентує на оборонному характері для захисту суверенітету саме арабських держав від зовнішніх загроз (і не тільки від  Ірану) без прямого покладання на іноземну підтримку.

А позиція Сполучених Штатів щодо "арабізації безпеки" наразі є неоднозначною. З одного боку, адміністрація США (зокрема в контексті політики президента Дональда Трампа), традиційно підтримує ідею розподілу тягаря оборонних зобов’язань і хоче, щоб регіональні союзники брали на себе більше відповідальності за власну безпеку. Це вписується в концепцію "Близькосхідного стратегічного альянсу" (MESA), яку Вашингтон просував раніше. Проте існують серйозні застереження:

    – Втрата контролю: повна автономія арабських сил може призвести до дій, що суперечать інтересам США, наприклад, у відносинах з Ізраїлем.

     – Евакуація та ризики: заклики Держдепу до громадян США терміново залишити регіон через загрози безпеці свідчать про те, що Вашингтон наразі фокусується на мінімізації власних ризиків, а не на побудові нових довгострокових архітектур.

         – Пріоритети американської стратегії-2025: нова безпекова стратегія США робить акцент на стримуванні розширення НАТО в Європі та фокусується на протидії Ірану, що не завжди збігається з єгипетським баченням "балансування".

Незважаючи на активність Каїра, створення повноцінного військового блоку стримується через наявні внутрішні розбіжності:

    – Питання лідерства: Саудівська Аравія та Єгипет конкурують за право командування. Саудівська Аравія бачить себе лідером через фінансову потужність, тоді як Єгипет апелює до свого найбільшого в регіоні військового досвіду.

    – Відсутність консенсусу: на саміті в Досі у вересні 2025 року Катар та ОАЕ фактично заблокували єгипетську пропозицію. Держави Затоки побоюються надмірного посилення Каїра та воліють зберігати прямі двосторонні безпекові угоди зі Сполученими Штатами.

    – Різні вектори загроз: для Єгипту пріоритетом є стабільність кордонів та боротьба з тероризмом, тоді як для країн Затоки головною загрозою залишається Іран.

Отже, поки що "арабізація безпеки" – це радше політичний сигнал Каїра про готовність до суб’єктності, ніж реальний план створення інтегрованої армії. А Сполучені Штати готові вітати регіональні ініціативи лише доти, поки вони доповнюють американську стратегію стримування і не порушують безпековий баланс з Ізраїлем.

Однак потенційно ідея створення "арабського НАТО" несе в собі загрозу перегляду Єгиптом Кемп-Девідських угод 1979 року, історичних домовленостей між Єгиптом та Ізраїлем, котрі були підписані за посередництва США.

Оскільки ідея загальноарабських збройних сил, у поєднанні з динамікою регіональної мілітаризації, створює складну дилему для архітектури безпеки, що базується на Кемп-Девідських угодах. 

Адже Кемп-Девід є не просто двостороннім договором, а фундаментом американської гегемонії на Близькому Сході, який десятиліттями гарантував Єгипту статус стратегічного партнера США в обмін на "холодний мир" з Ізраїлем.

Гіпотетичне формування військового альянсу арабських держав, для реалізації ідеї колективної оборони, неминуче змушує Каїр переглядати пріоритети своєї національної безпеки, що може призвести до ерозії окремих положень цього мирного договору.

Основна загроза для Кемп-Девідських угод у контексті "арабського НАТО" полягає в трансформації військової доктрини Єгипту від територіальної оборони до участі в багатосторонніх операціях. Будь-яка колективна структура безпеки вимагає стандартизації озброєнь, спільного планування та, що найважливіше, визначення спільного ворога.

І якщо такий альянс набуде виразно антиіранського спрямування, це може втягнути Єгипет у конфлікти, які не відповідають його безпосереднім національним інтересам. Змушуючи Каїр вимагати більшої свободи дій у межах Синайського півострова, що зараз жорстко обмежено демілітаризованими зонами згідно з угодами 1979 року.

Постійне прагнення Єгипту до збільшення військової присутності на Синаї (навіть під приводом боротьби з тероризмом) вже де-факто розмиває технічні додатки Кемп-Девіда, а участь у потужному регіональному блоці може дати Каїру політичний важіль для остаточної ревізії цих обмежень.

Більше того, існує ризик внутрішньої політичної дестабілізації. У разі, якщо "арабське НАТО" сприйматиметься єгипетською громадськістю як інструмент захисту інтересів монархій Затоки або, непрямим чином, безпеки Ізраїлю проти Ірану, режим у Каїрі може вдатися до популістських кроків щодо перегляду відносин з Єрусалимом, аби зберегти власну легітимність.

Кемп-Девідські угоди тримаються на фінансовій допомозі США, проте якщо ресурси арабських союзників (зокрема Саудівської Аравії) стануть вагомішою альтернативою американським субсидіям, Єгипет може відчути себе достатньо автономним, щоб поставити під сумнів "особливий статус" миру з Ізраїлем.

Таким чином, хоча створення альянсу теоретично нібито спрямоване на стабільність на Близькому Сході, воно створює відцентрові сили, які можуть зруйнувати старий порядок, де Єгипет був ізольованим "миротворцем". Перетворюючи Каїр на активного гравця в новому блоковому протистоянні, де дотримання угод 1979 року може стати обтяжливим анахронізмом.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZ.UA поссылке...