Гузар: згадайте четверту заповідь

Блаженнійший Любомир Гузар – людина складної долі… На нього та його родину звалилося чимало випробувань, з яких далеко не кожен вийшов би, зберігши і віру в людей, і велике серце. Днями «Обозреватель» друкував інтерв’ю з колишнім очільником Української греко-католицької церкви на теми внутрішньо-церковні та політичні, нині ми продовжуємо цю розмову, зачіпаючи вже більш приземлені та зрозумілі багатьом аспекти життя.

Видео дня

— Блаженнійший, розкажіть трохи про себе. Ви народились у Львові, у 1933 році. В 1944–му ваші батьки емігрували за кордон. Вони тікали, слід думати, від радянської влади? Розкажіть трохи про те, як це сталося, і про вашу родину також...

— Мій батько працював у Земельному банку — був тоді у Львові такий банк. Була в мене сестричка старша, яка вже померла... В 1944 році ми виїхали зі Львова, щоб не потрапити у вир військових дій. Ми вже пережили це один раз у 1939–му, коли німці йшли на схід, ще раз — не хотіли... Хотіли лише пересидіти за містом, а там — як перейде фронт — повернутись до Львова. Але нас захопили німці, і так ми опинились аж у Австрії, у таборі, звідки вони розсилали людей на роботу. З табору нам вдалося втекти, але ми залишились в Австрії. Мій батько знав мову — вивчив її, ще як був студентом... Там нас і застав кінець війни. А після неї до Совєтського Союзу вирішили не повертатися — поїхали до Америки.

— Львів початку 30–х років — яким він був? Де ви в ньому жили? До якої школи ходили?

— Я ходив до школи на вулиці, що нині називається Драгоманова. А жили ми на вулиці Тернавського. Я рік про­вчився у народній школі, а тоді прийшла совєтська влада, і всіх нас цофнули на один рік назад. Сказали, що нам викладали буржуазну науку. Тож я пішов не у другий клас, а в «нульовий». І свою науку — дослівно — почав з нуля.

— А як у Львові зустріли початок Другої світової війни?

— Ми були вдома, тільки батько був на праці, а я, мати, бабуня і сестра — всі ми почули, як на вулиці почало щось вибухати, хтось крикнув: «Війна!», і мати загнала нас до підвалу. Там ми сиділи, чекали, що буде далі... На сусідній будинок упала бомба, але не підірвалась... А тоді прийшли совєтські війська... У 41–му — знову війна, але я вже не пригадую, як я про неї довідався. Пам’ятаю, що було набагато більше руху, страху. Хоча прийшли німці, і всі трохи тішилися, що совєтська окупація минула...

— Усе було настільки погано?

— Я пам’ятаю, як усі пішли у місто, і мої батьки теж, а якраз німці відкрили совєтські тюрми, і всі побачили, що там робилося, як страшно людей катували... Батьки почали про те оповідати, але потім зупинилися — щоб діти не чули.

— Ви дитиною потрапили в еміграцію. Як скоро ви адаптувалися до нових умов? Чим ваша родина заробляла собі на життя?

— Батько працював на заводі. Город ми мали...

— В якому ж місті це було?

— На селі. Зараз, щоб жити у тих околицях, треба платити великі гроші, а тоді нам фермер виділив клапоть землі... Це біля підніжжя Альп було... Ми жили над стріхою, на піддашші. Взимку там було нижче нуля. З вікна вид був — такий прекрасний! А їсти нічого. Трохи–трохи з городу збирали, батько дещо заробляв... Сусіди–австріяки, слава Богу, люди добрі були — якусь їжу давали. Після війни стало, звичайно, легше.

— Але в Австрії ваша родина не затрималась...

— У 1949–му виїхали до Сполучених Штатів. Там життя якось впорядкувалося — працювали, заробляли. Я ходив до школи. Але все то є чужина, на якій ви — «друга кляса»... Пам’ятаю, як повертався в Україну перший раз — з Італії їхав потягом, у 1990 році... Прокинувся вночі, дивлюся у вікно — Славське (місто на кордоні Закарпатської і Львівської областей. — Авт.). Там якраз нас німці саджали у товарні вагони і везли в табори. Сльози мені стали в очах... Рідна земля моя... Потім вийшов у Львові — чую українську мову, читаю написи українською...

— Ви не мали образи на батьків за те, що вони вирвали вас з рідного ґрунту?

— Ні, радше навпаки. Були вдячні за те, що нас забрали з того совєтського раю. Хоч і дітьми були, хоч і недовго жили у Львові після поляків, а все одно пізнали, що то за «рай»... Пам’ятаю, як не спали вночі, дослухались, як під’їжджали авта, і рвалися до вікон — по кого то вже приїхали? Пам’ятаю і як батько раз прийшов додому — білий як стіна. Я таким його ніколи не бачив і досі не знаю, що в той день сталося. Набагато пізніше мені мати казала, що батька в той день забирали до НКВС...

— Ви пам’ятаєте себе у 17—20 років? Які у вас тоді були мрії? Від чого в житті довелось відмовлятися?

— Я хотів бути священиком...

— Як, просто з юності?

— Ще малим хлопцем... Але так життя повело нас, що не було як... Одначе, коли ми були в Австрії, я довідався адресу однієї семінарії в Америці, і написав туди листа. На превеликий мій подив, прийшла мені відповідь від настоятеля цієї семінарії: «Сину, коли приїдеш до Америки — зголосися. Побачимо...». Так і сталося. Приїхав, зголосився і вже за три тижні по приїздові я вступив до семінарії. Спочатку — до малої підготовчої, а відтак — до великої...

— Як же ви зважилися отак відразу, одним махом, відрізати величезний шмат життя? Я завжди думала, що в наш час таке можливе внаслідок якоїсь колосальної драми...

— Знаєте, мені ніколи не здавалося, що я щось втрачаю. Я мав перед собою ідеал. І не мав ані жалю за чимось, ані відчуття, що я від чогось відмовляюсь. Отаке моє життя... Може, це смішне порівняння, але дивіться... Я не вмію куховарити. І не кажу собі, що якби вмів, то зготував би собі щось таке чи таке... Просто їм те, що мені дається — призвичаївся... Все, що приходило до мене протягом життя, я приймав як само собою зрозуміле.

— Вас висвятили на священика у 1958–му. Тобто вам було тоді 25 років — ще зовсім молодий чоловік... Даруйте за неделікатність, але невже ви не мали кохання до жодної жінки, яка могла б утримати вас у світському житті?

— Великого кохання не було. Бо тоді я б одружився. Деякі дівчата подобалися, але щоб аж так закохатися... В ті часи передумова для священиків була — не одружуватися. Але я якоїсь такої страшної охоти до цього і не мав.

— Отже, ви стали священиком. А у 1972 році переїхали з Америки до Рима, до монастиря Студійського уставу. З чим це було пов’язане?

— Хотів проходити й далі богословські студії, але в Америці такої нагоди не мав. Там я закінчив філософію, а щодо богослов’я — попросив благословення свого владики і поїхав до Риму. Там мені дуже сподобався той монастир — і громада монаша, і все... Так я вступив до монастиря.

— Чи повернулись би ви в Україну, якби не незалежність?

— Ні. Я чомусь дуже боявся совєтської влади, мав велику внутрішню відразу — ще з 1939 року... Як турист я приїжджав ще за Совєтського Союзу, але щоб залишитись... Напевно, ні.

— Незважаючи на ностальгію, на зміни, які почалися наприкінці 80–х?

— Ні. Мені Горбачов не виглядав як великі зміни.

— Тоді, напевне, 24 серпня 1991 року стало для вас великим святом?

— Як вам сказати... От референдум 1991 року справив на мене значно сильніше враження — тоді була дуже велика радість.

— З Україною у вас пов’язана головна, вочевидь, подія вашого життя. Скажіть, як сприйняли ви рішення Синоду єпископів про призначення вас главою УГКЦ? Ви мріяли про такий поворот?

— Абсолютно ні. Коли стало ясно — за результатами виборів — до чого йдеться, я сказав: «Як треба, то треба. Нема на те ради...». Я навіть до монастиря свого часу пішов (хоч це і не першорядна причина), щоб мене не вибрали єпископом. Хотів сховатися... Але той вибір мене не минув. Сказати, що я особливо радів — не сказав би.

— Мабуть, ніколи ні про що не шкодувати і не жаліти — одна з формул щастя... Ви щаслива людина?

— Знаєте, у мене були дуже прикрі моменти. Були хвороби, були операції, були неприємні справи, які слід було залагоджувати. Була смерть моїх близьких... Але я то все приймав, оскільки воно приходило. Так, я можу сказати, що був щасливим. Бо не мав великих претензій чи амбіцій. Ніколи не казав, що якщо те–то й те–то не станеться, я не буду щасливим. Ні, такого не було.

—Зараз, згідно соцопитувань, все більше молодих людей хоче виїхати за кордон на постійне проживання. Ви самі пройшли шлях емігранта, хай навіть і емігранта «з примусу». Мабуть, розумієте і їхні складнощі, і їхні надії, і те, з чим їм доведеться стикнутися на чужині…

—Це ще не значить, що вони не люблять Україну, це значить, що наша держава не вміє собі дати ради… Звісно, якщо дитину батько битиме паском три рази на день, то тут любити трохи тяжко, але й в цьому випадку та дитина не скаже, що я тебе, батьку, перестану любити, а буду любити сусіда. Це є обтяження супроти батька, а Святе Євангеліє каже: діти, любіть своїх батьків; батьки, любіть своїх дітей. Тобто обов’язок батьків, батьківщини – в тому, щоб любити своїх дітей. І той факт, що так багато людей звідси їде, є дуже поважним обтяженням сумління нашої влади за останні двадцять років. Бо вона не створила певних можливостей – просто так люди не кидають своєї батьківщини. Я сам сорок років був емігрантом, але не тому, що я не хотів тут бути – я просто не міг тут бути. Коли обставини змінились, я повернувся, бо де мені буде ліпше, як удома?

—А за що тут, удома, наші громадяни мають любити свою країну?

—Питання трохи дивне. А за що я маю любити маму і тата? Бо то є моя батьківщина, і така любов – природна річ. «Все на світі вибирати можна, сину, вибрати не можна тільки батьківщину»… Якщо я не буду любити своєї батьківщини, то що я тоді буду любити? Коли чоловік або жінка вибирають собі подруга життя – тут повна свобода, обирай, кого хочеш… Але якщо Господь Бог дав мені так, що я тут народився, то любов до батьківщини є продовженням четвертої Божої заповіді…