Блог | Проблема в путинской России или в России-матушке?
Одна сторона утверждает, что виновата русская история и политическая культура – или, проще говоря, причиной российской агрессии уникальные российские особенности. Другая сторона утверждает, что причины не исключительно российские, а типичные для поведения определенных видов государств, режимов, обществ и лидеров.
Далее текст на языке оригинала
Не дивно, що історики Росії та України переважно входять до першого табору, тоді як політологи з компаративістським підходом – до другого. Так само не дивно, що перший табір не бачить простих рішень щодо нинішньої поведінки Росії саме тому, що вона є лише продовженням столітньої моделі російської поведінки, натхненної незмінною російською душею.
Зрештою, нації та культури не можуть просто вирватися зі всеосяжних пут своєї історії та культури лише тому, що їм це буде вигідно, особливо якщо вони щиро вірять у свою духовну унікальність.
На противагу цьому, соціологи дещо оптимістичніше оцінюють перспективи змін у Росії. Інші країни відмовилися від багатовікового авторитаризму, то чому б не Росії? Це може бути нелегко, але, безумовно, можливо, за наявності правильного набору заходів та за відповідних умов.
Вільгельмівська Німеччина стала Веймарською Німеччиною, що перетворилася на нацистську Німеччину, яка, зрештою, стала демократичною Німеччиною. Чому б росіянам, котрі вважають себе унікальними, як колись німці, не відмовитися від своїх нав'язливих ідей і не стати пересічною нацією?
Отже, хто правий? На жаль, обидва погляди, і саме тому немає простої відповіді на виклик російського імперіалізму.
Розглянемо наступні два протилежні твердження. По-перше, уявіть, що Путін і його режим завтра зникнуть. Чи припиниться автоматично прагнення Росії до експансії? Ні. Чи призведе це прагнення автоматично до імперіалістичної політики? Мабуть, ні, але небезпека буде існувати завжди, доки російська політична культура залишатиметься імперіалістичною.
По-друге, уявіть, що завтра імперіалістична політична культура зникне, а все інше залишиться без змін. Чи виведе Путін свої війська з України й зречеться імперіалізму? Звичайно, ні. Чи продовжить він свою геноцидну війну і, можливо, перенесе її на країни Балтії, Молдову та Польщу? Дуже ймовірно, що так, хоча, можливо, не відразу.
Таким чином, Росія страждає від двох взаємно підсилювальних синдромів: імперіалістичної політичної культури, яка підживлює імперіалізм, та імперіалістичного неонацистського режиму, який підживлює імперіалістичну політичну культуру за допомогою примусу і пропаганди.
Як можна розірвати це замкнене коло?
Оскільки російська історія – це історія імперіалізму та імперської політичної культури, розірвати це коло буде нелегко. В ідеалі Росія повинна зазнати принизливої тотальної поразки у війні проти України. Поразка дискредитує режим і його політику та почне руйнувати культуру, яка зробила війну можливою. На думку спадає приклад нацистської Німеччини: повна поразка знищила нацистський режим, але не політичну культуру, на зміну якої пішло ще три десятиліття.
Якщо не повна поразка, то часткова поразка може допомогти, хоча режим і багато росіян, ймовірно, стверджуватимуть, що їхнє виживання є свідченням дволикості Заходу, русофобії України, тимчасових невдач російських політиків і крайньої потреби імперського мислення та імперіалістичної політики.
Більшість найближчих сусідів Росії розуміють, що імперіалістичні нахили Росії не зникнуть найближчим часом. Їм, як і всьому світу, доведеться жити з сусідом, який жадає території та намагається її загарбати. Отже, ймовірність збереження імперіалізму в російській свідомості та політиці означає, що, якщо Захід не прагне повної перемоги, йому доведеться задовольнятися другим найкращим варіантом – стримуванням.
Сусіди Росії – колишні радянські неросійські республіки – повинні бути озброєні у військовому сенсі та підтримані економічно, щоб слугувати ефективним санітарним кордоном.
Таке рішення легко уявити, але, зважаючи на небажання Заходу витрачати ресурси на зовнішньополітичне втручання, йому доведеться розставити пріоритети та спрямувати свої зусилля на країни, які мають найбільше значення для його власної безпеки й виживання: Україну, Молдову і Білорусь, яку доведеться відлучити від Росії після того, як її авторитарний президент Олександр Лукашенко залишить політику. Зрештою, усім трьом країнам доведеться або приєднатися до Європейського Союзу і НАТО, або достатньо зміцнитися, щоб бути здатними стримати російський напад.
Але в цій гнітючій картині може з'явитися проблиск надії. Можливо, беручи приклад з поганого управління Лєонідом Брєжнєвим Радянським Союзом, Путін швидко перетворює Росію на нежиттєздатну державу, суспільство та економіку, тим самим підриваючи її здатність розширюватися і перемагати у війнах. Це може бути найстабільнішим рішенням для російських імперіалістичних прагнень: самоперетворення Росії-матушкі на крикливу бананову республіку з манією величі.
Переклад з англійської Сергія Громенка
