Блог | Образ коррумпированной Украины становится частью американского кино. Что нам нужно изменить?
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Вчера посмотрел последние серии третьего сезона "Левицы" – американского сериала о спецоперациях ЦРУ.
Далее текст на языке оригинала.
І спіймав себе на дуже неприємному відчутті.
У цьому сезоні значна частина подій так чи інакше пов’язана з Україною та російсько-українською війною.
Спочатку все виглядає майже героїчно: зона бойових дій на Донбасі, операція із захоплення високопоставленого росіянина, рої дронів, наземні роботи, робота спецназу. Сучасна технологічна війна, в якій Україна виглядає зовсім не тією армією, якою була ще десять років тому.
Потім з’являється російський посол у США і починає викладати знайому путінську "історичну правду": Україна нібито ніколи не була самостійною державою, це російська територія і так далі.
Здавалося б, звичайний набір російської пропаганди.
Але далі стає значно неприємніше.
Коли викрадають уже високопоставленого співробітника американської розвідки, американці обговорюють, кому це може бути вигідно. І серед версій з’являється Україна: мовляв, їй вигідно спровокувати пряме втягнення США у війну.
І далі звучить характеристика України, яку чути особливо неприємно: бідна й корумпована країна, політичні еліти якої навчилися отримувати величезні гроші під час війни й одночасно вибудовувати схеми навколо цих грошей.
Це художній серіал. Не розслідування, не документальний фільм і не позиція уряду США.
Але проблема в іншому.
Якщо подібний образ України вже стає частиною масового американського кіно, нам варто хоча б замислитися, чому сценаристи вважають його переконливим для американського глядача.
І найсумніше – частина цієї критики виникла не на порожньому місці.
Країна четвертий рік бореться за своє існування. Тисячі людей щодня ризикують життям. Військові тримають фронт. Західні партнери надають десятки мільярдів доларів. А державні інституції всередині країни постійно дискредитуються корупційними скандалами, сумнівними кадровими рішеннями та відсутністю персональної відповідальності.
На мою думку, одна з головних причин – кадрова політика.
У мене дедалі більше складається враження, що реальна система ухвалення рішень надзвичайно звужена: Зеленський виконує роль головного зовнішньополітичного та публічного менеджера країни, домагаючись міжнародної підтримки, а величезна частина внутрішньої кадрової політики формується дуже вузьким колом людей навколо влади, в якому одну з ключових ролей відіграє Арахамія.
І тут у мене просте запитання.
Невже в Україні закінчилися державники?
Люди, для яких посада – це насамперед відповідальність перед державою, а не можливість контролювати грошові потоки та розставляти "своїх"?
Я можу навскидку назвати людей, з якими мені доводилося працювати або перетинатися: Василь Грицак, Олександр Шлапак, Анатолій Матіос, Анатолій Макаренко, Сергій Тігіпко, Оксана Маркарова, Ігор Юшко, Михайло Бродський.
Це абсолютно різні люди. До кожного можна мати запитання, з кожним можна сперечатися, у кожного були свої помилки. Я не пропоную роздавати їм посади.
Йдеться взагалі не про прізвища.
Йдеться про інший тип державного управління – коли в людини є біографія, професійна репутація, власна позиція та розуміння відповідальності перед державою.
А тепер подивіться, скільки людей, які ще вчора "блищали" на найвищих державних посадах, безслідно зникають одразу після звільнення.
Де вони? Що після них залишилося? Які реформи? Які інституції? Яка відповідальність за ухвалені рішення?
Мені особливо близька тема оборонної промисловості, тому що я спостерігаю цю систему зсередини як акціонер оборонного підприємства.
Тому в мене багато запитань до того, як формувалася система управління за Сметаніна і яку роль у ній відігравав та продовжує відігравати Камишін. Окреме питання – історія стрімкого зростання Fire Point, використання потужностей державних оборонних підприємств і того, хто ухвалював та контролював відповідні рішення.
На ці запитання мають відповідати не дописи у Facebook, а прозорі державні процедури, аудит і правоохоронні органи.
Те саме з прокуратурою.
Можна скільки завгодно говорити про верховенство права. Але воно починається не з красивих слів і нових вивісок. Воно починається з людей, яким суспільство готове довірити величезну владу.
І тут ми приходимо до найнеприємнішого.
Влада ж не виникає сама по собі. Її обираємо ми.
Ми роками голосуємо за образ, обіцянку, красивий ролик, вдале гасло. А потім дивуємося тому, кого ці люди приводять у владу і якою в результаті виявляється держава.
Може, час нарешті навчитися обирати не слова, а біографію.
Не обіцянки – а зроблене.
Не телевізійний образ – а репутацію.
Тому що сьогодні йдеться вже не просто про якість влади.
Ми воюємо не лише за територію. Ми воюємо за право України бути нормальною європейською державою.
І якщо за межами України нас починають сприймати як країну, для частини еліт якої війна перетворилася на спосіб заробляти, – це вже питання національної безпеки.
Можна обурюватися американським серіалом.
Але набагато корисніше зробити так, щоб у його сценаристів не було підстав писати такі сценарії.
