Блог | Майдан-2004 спас не только Украину, но и Польшу – на некоторое время
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Исторические инварианты и алгоритмы – вовсе не выдумка Маркса, как считают некоторые. Классики мировой философии – от Гегеля до Тойнби – описывали и исследовали эти явления, считая их основополагающими факторами социально-политических, экономических и нациеобразующих процессов. Нынешний "наезд" не только со стороны команды Кароля Навроцкого, но и со стороны большинства польского общества на главу украинского государства и Украину как таковую лишний раз подтверждает это.
Далее текст на языке оригинала.
І не треба занурюватися у глибини минулого – варто згадати 2003 рік.
У той час сайти польських друкованих видань, радіо, телебачення були здебільшого загальнодоступними, за читання та перегляд їх не вимагали коштів. А з польською мовою у мене після кількох поїздок у 1990-х на інтелектуальні зібрання до Кракова та Варшави було не те, щоб дуже добре, але непогано.
І от що я тоді занотував для себе (скористаюсь тодішніми записами). У 2003 році – якраз улітку – об’єктом критики у польських мас-медіа став Віктор Ющенко, лідер "Нашої України": мовляв, він ледь не зруйнував усю програму розбудови стосунків злагоди між двома народами, не зумівши змобілізувати свою фракцію на підтримку спільної заяви парламентів обох країн щодо роковин Волинської трагедії; мовляв, Ющенко тримав у своїй фракції надто багато різноманітних "зоологічних націоналістів".
Водночас у Польщі вельми схвально зауважили поведінку у цій ситуації президента Леоніда Кучми (вона справді була такою) і глави президентської адміністрації Віктора Медведчука, які, мовляв, проявили себе "демократичними політиками" (а тут уже пішла туфта). Останнього, схоже, у Варшаві вважали персонажем, який щиро розумів потребу у польсько-українському порозумінні і докладав до цього чималі зусилля. Звертали, зокрема, увагу на його "правильні" статті та заяви з приводу Волинської трагедії з безкомпромісним засудженням дій українських націоналістів. Досить сприятливою була й зафіксована мас-медіа громадська опінія щодо донецького клану, який мав намір вкласти серйозні гроші в польську економіку, зокрема, у металургійну промисловість.
Тоді я відзначив для себе відверту небезпеку для польської демократії у разі експорту до Польщі кланово-олігархічного капіталу з України. Адже разом із ним туди врешті-решт будуть завезені і відповідні методи політичної діяльності. Які саме – легко побачити з того, що коїли проти Віктора Ющенка під час розгортання передвиборної кампанії 2002 року новітні натоді улюбленці польських мас-медіа з числа можновладців України. Чи, може, у Варшаві, Ґданську та Кракові думали, що у разі скупівлі польської промисловості відповідними кланами такі методи у Польщі не приживуться? Ой, невже?
А для тих, хто в Польщі збирався до кінця стояти на старих позиціях щодо ОУН-УПА та українського націоналізму, у мене вже тоді народилося запитання: чому вони так радо користувалися щодо українського Руху Опору (і лише його) термінами з лексикону НКВД-МҐБ-КҐБ та "свідченнями" й "документами" ґебістської автури, відкидаючи такий підхід, коли йшлося про Армію Крайову, про польське некомуністичне підпілля, польську політичну еміграцію, зрештою, про польський націоналізм, без якого не було би незалежної Польщі?
А я ж тоді ще не знав, що Медведчук – кум Путіна, отже, вочевидь рівня йому за місцем на ієрархічній драбині совєтсько-чекістських часів, чи не так?
…Отож у "сухому підсумку" і виходить, що Майдан-2004 порятував не лише Україну, а і Польщу від перетворення на сателіта неототалітарної Москви. Так, Україна невдовзі могла бути зведена до Малоросії, від якої значні шматки – Донбас, Одесу, а то й Харків – напряму приєднали б до Московії. З Польщею це зробити було б неможливо, але реально було змусити її танцювати під російську гармошку, попри членство у НАТО (а вступ до ЄС у 2004 році могли й спробувати зірвати, влаштувавши масштабні провокації, на які "органи" завжди були мастаками). А разом із тим "кремлівські чекісти" отримали ключ до перемоги. Вони побачили: досить у польській ментальності, образно кажучи, замінити "Катинь" на "Волинь", і більшість поляків перетвориться на ворогів України, знехтувавши потенційно найнадійнішим союзником Речі Посполитої.
Відтак "процес пішов". І вельми успішно.
Сьогодні справа дійшла до статті у виданні Myśl Polska про те, що воєнний конфлікт з Україною більш реальний, аніж "міфічна загроза РФ" і що у поляків немає іншого вибору, ніж "покращити відносини з Росією". А глава Польської держави наголошує, наче "Волинь – польська земля" і не можна допустити вступу до Євросоюзу тих, хто не розуміє необхідності відмовитись від "культу тоталітаризму та насильства". А кобіта з президентської канцелярії заявляє, що ексканцлер ФРН Шрьодер не позбавлений ордера Білого Орла, бо за нього "не з’явилося меморіалів Гітлеру чи Гіммлеру" та "жоден підрозділ Бундесверу не був названий на честь "героїв СС"". І загальна опція – мовляв, ніхто так не ображав поляків, як Зеленський. І так далі, і таке інше.
Чи то освіченість команди Навроцького є загумінковою, чи то у Варшаві відпрацьовують "темники" ФСБ-ҐРУ, чи то поєдналися перше і друге – не знаю. Отож: за даними перепису 1897 року число україномовних "малоросів" у Волинській губернії перевищувало 70%; а було ж іще кілька відсотків російськомовних українців. А в 1943 році на Волині українців стало 80%, поляків – 16%. Невже земля, де ступив ногою поляк, то вже польська земля?
Утім, можуть сказати – таж Україна сама у 1920 році визнала Волинь польською! Так, було. За збройну допомогу у звільненні українських земель від більшовиків й у ствердженні незалежної України головний отаман Петлюра погодився визнати польський суверенітет над Волинню та Галичиною (пакт "Пілсудський-Петлюра"). Навіщо це було другій Речі Посполитій? Вища рада Антанти 1919 року встановила східний кордон Польської держави по Сяну та Бугу (який потім отримав назву "лінії Керзона"). А ця угода давала змогу говорити – дивіться, українці самі передали нам ці землі! Але наслідок відомий. Варшава зрадила УНР і підписала з Москвою у 1921 році угоду про поділ України. Відтак пакт "Пілсудський-Петлюра" втратив чинність.
Тепер щодо "культу тоталітаризму і насильства". ІІІ ВЗУН ("бандерівці") улітку 1943 року у програмі ОУН чітко зафіксував демократичні норми життя майбутньої Української держави, а 1944 року були створені Українська Головна Визвольна Рада, підпільний передпарламент, і підпільний український уряд, які об’єднали представників різних політичних сил – від лібералів і соціалістів до демократичних націоналістів. Інше крило ОУН ("мельниківці") посіли позиції демократичного націоналізму наприкінці Другої світової війни, вступивши у союз із діячами УНР в екзилі. Так, Бандера тяжів до авторитаризму, що вже у 1950-х призвело до ще одного розколу ОУН, але, схоже, в ненависті до Бандери поляки наразі зійшлися з КҐБ, що організував убивство символу націоналістів.
Порівняння ж лідерів ОУН із Гітлером і Гіммлером і УПА – з СС містить не просто ґебешні, а власне сталінські наративи (згадайте тези про "українсько-німецьких націоналістів", "гітлерівських посіпак"). Реально ж пам’ятники та меморіали зводяться в Україні якраз в’язням Гітлера та Гіммлера, більшість яких "упакували" в концтабір Заксенгаузен (Андрій Мельник, Олег Ольжич, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Євген Онацький, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Олег Штуль та ніші діячі ОУН, а також організатор "першої" УПА Тарас Бульба-Боровець). Структури ж СС з осені 1941 року полювали на активістів "бандерівської" ОУН, убиваючи їх, що зафіксовано у документах Нюрнберзького процесу, а з січня 1942 року – і на "мельниківців", тільки в Києві розстрілявши близько півтисячі націоналістів (Олег Ольжич був тоді заарештований, а в Заксенгаузені вбитий). Але команда Навроцького чи цього не знає, чи не хоче знати, діючи за московськими "темниками".
Нарешті, про "найбільшу образу поляків". Агов, а як із катастрофою президента Польщі Леха Качинського, із загибеллю великої групи урядовців і військових у 2010 році? Марк Солонін, за вузівським фахом авіаційний інженер, переконливо, як на мене, довів: ця катастрофа стала наслідком дій рашистів і не могла статися без особистої команди Путіна. Я розумію, чому Польща досі не визнала цей факт – таке визнання тягне за собою "велику" війну, бо йдеться про акт агресії проти члена НАТО. Але одна справа офіційне визнання, а інша – громадська опінія. Чи вбивство президента Польщі – це не образа поляків?
Отже, у підсумку доводиться констатувати: Майдан-2004 порятував Польщу від низки лих, але ненадовго. Кремль і Луб’янка зробили висновки та професійно надавили на болючі "кнопки" національної ментальності зі значним успіхом. Наразі дехто заявляє, що Навроцький "випадкове явище для Польщі", щось тимчасове. Зовсім ні. Чинний президент РП і його команда викохані спільно місцевими шовіністичними довбнями та "кремлівськими чекістами". А те, що Навроцького можуть використовувати "в темну", наслідки не змінює.
