Тіні забутих націоналістів

У перші дні вересня 45 років тому на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» молодий Іван Дзюба встав і заявив про репресії серед української інтелігенції, зачитавши список заарештованих. Після негайного арешту Дзюби полум’яним виступом естафету викривальної правди підхопив Стус, спонукавши більшу частину зали стати на знак протесту проти методів тоталітарного режиму, і саме для Стуса цього дня розпочалась «дорога болю» за Україну.

Але клич був почутий, він згуртував українську інтелігенцію і заклик не бути байдужим мав доленосне значення для українського культурного і духовного життя. Це був буремний час – час утисків і чергового нищення всього українського на українській землі, але і опір був почутий народом, був достойний (адже недостойним є не боротись за власні переконання) і залишився в пам’яті людей, хоч практична його сторона була безперспективною.

Кожна нація відзначає доленосні події в житті власної країни, перечитує-переживає славетні сторінки власної історії, звеличує і віддає шану героям. Ця шана – це не лише подяка нашим попередникам, це нагадування вкрай необхідне і сучасникам, щоб пам’ятати про самоідентичність та неповторність нашої країни, щоб не втрачати зв'язок поколінь та відчуття коренів і спадкоємності. Але чому для деяких псевдопатріотичних політичних сил важливо не гідно відзначити річницю, а зробити будь-що і будь-як, лише щоб заробити політичних дивідендів перед виборами?

Минулого тижня в кінотеатрі «Кінопонорама» організація Молодіжний Рух спробувала нагадати нам про початок дисидентського руху в Україні. Перед початком показу фільму Параджанова, організатори інсценували події тих далеких днів, коли на сцену піднявся Дзюба з викривальним виступом та відбувся його арешт. Багато глядачів навіть повірили в реальність подій та стали на знак протесту. Зрозуміло, така інсценізація була не лише короткою ретроспективою в часи репресій 1965 року, це була спроба провести паралелі з днем сьогоднішнім, коли не менш активно ведеться наступ на все українське.

Що ж, паралелі з часами проводити можна і знайти в трагічній історії актуальні проблеми нашого дня, але засади української патріотичної свідомості змінились докорінно і, здається, безповоротно. Колись пригноблена, але рішуча українська ідейна молодь змінилась на ситу, іронічну і задоволену масу, що прийшла під попкорн розважитись фільмом. Як писала більше десяти років тому Ліна Костенко в лекції «Гуманітарна аура нації»: «Свідомість ув’язнена, але ще не приспана і жива, змінилась на свідомість адаптовану, пристосовану і асимільовану». І це відповідальність і провина кожного батька і вчителя, який не розповідав сину чи учню про власне коріння і героїчні сторінки минулого. Адже тоді б сучасна молодь не прийшла на таку подію з пустими очима і байдужими обличчями.

І таке враження справляла не лише київська молодь - учні старших класів, яких привели вчителі вочевидь для створення видимого аншлагу, і які й складали основну аудиторію урочистого заходу. З чіпсами і Спрайтом, хоч деякі й у вишиванках, вони дрімали або сміялись або щось вигукували і свистіли… Дивує не лише рівень культури та виховання учнів, але й присутніх вчителів. Російськомовні вчителі української мови, літератури та історії не виховали українського духу в українській молоді. А без усвідомлення причасності до великого (національної культури) починається здрібнення душі і відсутність громадянської позиції. Мабуть, час упадку і руйнації культури є часом людей з низькими моральними якостями, вимогами та критеріями.

На жаль, ще гірше враження справив Молодіжний Рух, а точніше його керівники – організатори події. Гірше тому, що ці люди взяли на себе обов’язок бути прикладом, організовуючи таку подію. Натомість, під час виступу голова молодіжної організації Іван Круйко був схожий на ситого і задоволеного господаря, який млявою лояльною інтонацією говорив про любов до України і повагу до героїв. Виступ лідера мав би розбудити сплячу свідомість, гострим запальним словом підняти бойовий дух, а не бути лише «для галочки» в концертній програмі урочистого заходу, після чого можна було випити по чарці з колегами-рухівцями за столиками біля кінотеатру (як воно в результаті і сталося).

Все, що діялось навколо, було дуже схоже на кітч глобалізованого суспільства, де з патріотикою виступів дисидентів Олеся Сергієнка та Василя Овсієнка поєднались дикі мазохістсько-модерністські вірші сучасних поетів, тихі пісні про кохання та безучасний натовп школярів культури попкорну.

Насправді, така профанація патріотичного заходу є віддзеркаленням того, що відбувається в державі. Чомусь у нас ті, що називають себе патріотами, роблять непатріотичні вчинки: Ющенко прикривався псевдодемократією від невміння створити сильну й організовану президентську вертикаль, примножуючи кумівство та корупцію. А ось проросійський Янукович хизується показовою патріотикою: як от відкриття музею Шевченка в Каневі. Хто є хто в цій державі і яка ціна їх слів і вчинків? Чому така низька моральна планка і відсутня відповідальність? Мабуть, справа далеко не в корупції, політиках, суддях і журналістах.

В нашої нації завжди була совість – це інтелігенція, громадські діячі і діячі культури, які об’єднувались і спільно виступали на засадах українських інтересів. Де ж тепер наші дисиденти? Чому не створюють громадські організації та рухи для виховання молоді, а лиш чути їхні поодинокі голоси та нарікання. Ці люди повинні об’єднатись і взяти на себе відповідальність за долю нації. Бо немає в держави жодних внутрішніх пріоритетів та орієнтирів. Бо досі не сформована об’єднуюча ідея для всього народу.

Завжди найважче визнавати власну слабкість. Але без цього неможливо змінювати ситуацію. Ми звикли показувати пальцем і звинувачувати у власних проблемах і неспроможності побудувати сильну державу та громадянське суспільство всі сусідні держави та національні меншини. Але ж фактори нестабільності і загрози існували в усіх народів і країн. Ідеальних умов не буває, проте є недостатні зусилля та бажання. І не всі народи, навіть втративши державність, втрачали духовність та культуру.

І духовне відродження ніколи не залежало від економічного зростання. Як відомо, і в епоху Відродження були війни та лихоліття, але в цей час творили да Вінчі та Мікеланджело. Іспанія часів Сервантеса була розорена, обтяжена податками, інфляцією та корупцією, але був розквіт духовного життя і найвищого розквіту досягли мистецтво та поезія, в країні створювались численні поетичні академії, що об’єднували творчу і патріотичну молодь. І в найважчі часи в бідній Росії був «Золотий» і «Срібний» вік літератури, хоч репресії та цензура загрожували і творчості, і життю.

Чому ж ми втрачаємо самобутність та самоусвідомлення у незалежній державі і звинувачуємо інших, продукуючи лише чужий нам руйнівний націоналізм? Наш націоналізм завжди мав оборонну і будівничу основу. Адже жодної битви з усієї історії боротьби українців за власну державність ми не провели на території іншої країни – кожна битва, починаючи національно-визвольною війною Богдана Хмельницького і закінчуючи героїчною потугою УПА була лише самозахистом і обороною власної землі. Тепер політичні шоу нам демонструють крайнощі політичних настроїв – або бажання бути рабами Росії, або бажання знайти ворога в обличчі Росії. То може проблема в нас? У нашому невмінні виставити щось на противагу?

Де наші щити і чим ми зараз обороняємо рідне слово, культуру, історію? Чому проходять такі безликі заходи для вшанування пам’яті героїв, адже кожен такий захід можна використати для залучення молоді в свої ряди під об’єднуючими державницькими ідеями. Де ви, українські діячі, письменники, політики? Кому служите? Чому ви не разом і не підіймаєте народ на спротив? Чи не здається вам, що залишилось ще трохи, і вже не буде що обороняти?…