Азаров, українська мова та українці

Мені було завжди огидно спостерігати, як Азарова "закидували шапками" та знущались з нього, коли він намагався говорити українською мовою. Азаров, м'яко кажучи, досить контраверсійна фігура взагалі і по відношенню до усього українського зокрема.

Людина, яка ніколи цю мову не знала, яка знайшла в собі сили і наважилась заговорити іншою мовою, на що вона заслуговує? На знущання та нездорові жарти? Люди, які на кожному розі розповідають, що треба розмовляти українською, про українську ідентичність, про нелегку історію і т.ін., на що вони розраховують - що своїми знущаннями та насмішками заохотять таких, як Азаров, полюбити українське, стати українцем?

І проблема не в Азарові та його українській. Проблема значно глибше і неприємніше. Проблема в ментальності нашої нації.

Коли ще був Радянський Союз, нам розповідали про Захід як про режим, в якому основна ідея - це людина людині вовк. А радянські люди вміють співчувати та вболівати один за одного.

Згодом, коли Радянський Союз лопнув, як мильна бульбашка, наші народи вдарились у все тяжке. І загальна ментальність нашого народу проявилася по повній програмі. Відчуття власної неповноцінності, яке несвідомо підігрівалось і програмувалось радянській людині, вилізло таким чином, що ці люди не радіють за власний успіх більше ніж за провали сусіда.

Коли я вперше побував в США, мене дуже вразила доброзичливість американців. Скрізь навіть незнайомі люди вам посміхаються. Якщо хтось зловить ваш погляд, обов'язково посміхнеться у відповідь та навіть привітається. А якщо ви намагаєтесь розмовляти англійською, навіть найгіршою, якою вона може бути, Вам кажуть, що ви дуже гарно розмовляєте. Не так важко людині сказати приємне, тим більше, що це не зовсім неправда, бо все в житті відносне. Але як же заохочує, коли тебе підтримують, а не знущаються!

Наша ментальність дуже хвора. Настільки хвора, що майже усі совкові іммігранти в США вважають американців ідіотами та не розуміють їхнього способу життя навіть проживши більшу частину свого життя там.

Одна знайома пішла працювати вчителькою фортепіано і покинула цю справу через 2 тижні, бо не зрозуміла, як можна вчити дитину без того, щоб не сварити її за неправильну гру. Що треба весь час хвалити і знаходити можливість так похвалити, щоб дати знати дитині, як треба досягти результату. Нашим людям це просто не укладається в голову.

І це дуже системна проблема, насправді :-(

Ми не вміємо радіти чужому успіху, ми не вміємо підтримувати один одного... Скільки у такої нації шансів на успіх?

Блогер shu2005,ЖЖ