Грузинський щоденник, репортаж з війни. ВІДЕО

Кореспондент «Обозу» майже тиждень провів в зоні окупації російськими військами в Грузії. На власні очі журналіст бачив результати «приведення Грузії до миру» як в грузинських селах, так і в осетинських. Спілкувався з людьми зі зброєю усіх сторін конфлікту і пережив чимало пригод. Грузинський злодій в законі допомагав «Обозу» проходити лінію фронту, осетинські військові озброїли журналіста автоматом і дали БМП, а джигіт-чеченець вчив партизанської війни.

Коли бачиш війну не з Києва, не з Тбілісі, а на місці, то відповіді на багато запитань, що піднімалися в численних журналістських публікаціях про події в Грузії, відпадають самі по собі. В першу чергу негативна відповідь з’явилася на запитання - чи це приведення Грузії до миру? Однозначно – ні!!! Це справжня агресія сильної держави стосовно слабої. Чи це є попередження для України? Однозначно – так.

Отже, – мій грузинський щоденник.

Грузинські авіалінії найшвидші в світі

24-25-26 серпня - переліт в Грузію. Так саме три дні довелося летіти в Тбілісі національною грузинською авіакомпанією «GN». Турки, що обслуговували літак грузин, підключили акумулятори не в ту розетку - в результаті погоріла проводка. Дві доби авіакомпанія шукала інший літак – відкладаючи час вильоту кожні дві години. Коли нарешті такий знайшовся, то представник авіакомпанії в розклад аеропорту "Бориспіль" замість часу відльоту з Києва заклав час прильоту в Тбілісі. Ось така дрібниця - пасажири прийшли на посадку о першій ночі, а їхній літак вже був у небі над Чорним морем. Нічого, наступного дня грузини орендували ще один літак. До речі, пасажирів-грузин всі ці обставини анітрохи не нервували. Дарма, що літак летить у Тбилисі замість двох годин три дні, адже все життя попереду! Був в такому польоті плюс і для кореспондента «Обозу» - рідні, які шість разів протягом двох днів проводжали зі сльозами та докорами журналіста на війну, третього дня  вже були ладні відправити її хоч у пекло – так набридли регулярні прощання.

Серед погорільців, або біда землячки Януковича

27 серпня намагаюся проникнути в покинуті грузинські села на території, яку в РФ визнали як незалежну Південну Осетію. Вибір у мене доволі великий - журналіст "Обозу" зі здивуванням для себе відкрив, що велика частина території, на яку претендує Південна Осетія разом з Росією, до цієї війни була заселена грузинами або змішаним грузинсько-осетинським населенням. Майже всі села від траси Тбілісі – Батумі до Цхінвалі та кілька вище столиці Південної Осетії, що нині відрізані від Грузії російськими військовими, були грузинськими або змішаними. А тепер вони просто пусті. Рахунок тут йде аж на три десятки сіл, що розкинулись в плодючій долині під гірським хребтом. Осетини традиційно жили вище Цхінвалі на гірських плато та в ущелинах.

Біженці в Тбілісі розповідали, що чим ближче до Цхінвалі, тим вищий рівень руйнувань грузинських поселень. Наприклад, про Тамарашені, що знаходяться вище Цхінвалі розповідають, що село стерте з лиця землі в буквальному розумінні – мовляв, місце, де були хати, розрівняли тракторами та бульдозерами. Про гірку долю грузинських сіл «Обозу» розповіли і представники Червоного Хреста. До речі, навіть вони не змогли побувати в селах, що знаходяться близько до Цхінвалі. «Там перериті дороги і стоять пости, що не пускають»,- розповіла жіночка з Червоного Хреста.

Знайти сміливця провідника, який би ризикнув провести журналістів, виявилося не так просто. "Обозу" просто пощастило, і ми направилися вглиб Знаурського району. Перше грузинське село, де стоїть пост російської армії, яке трапилося нам по шляху, мало доволі мирний вигляд - тут вирувало звичайне сільське життя, мешканці не покинули своїх будинків. Сусіднє село вже здавалося навівпустим, хоч і без руйнувань. А от всі наступні грузинські села по дорозі вглиб Знаурського району – суцільні  попелища. Нещодавно тут жили найбагатші селяни Грузії. В долині особливо добре родили персики, які приносили кілька тисяч доларів прибутку за сезон, хоча і коштували по нашим міркам копійки - 3 грн за кіло. Хати тут були великі, двоповерхові – тепер навколо лише почорнілі коробки з проваленими дахами та обсмаленими виноградними кущами на подвір’ї.

Хлопчик показує, що залишилось від його будинку

Вночі таке село пусте. А в день тут можна побачити людей. Справа в тому, що селяни, які втратили в пожежах все своє майно, намагаються зібрати хоча б те, що лишилося на полях та городах. Бо треба якось пережити зиму, люди бояться голоду. Отож, вдень тут кипить робота, а лише вечоріє - люди повертаються чи то в табори біженців, чи до родичів у села на грузинському боці.

Будинку немає, але врожай треба збирати

Лише деякі ризикують залишатися ночувати, це в основному старі, немічні люди, і свою постіль вони влаштовують в заростях кукурудзи. Десь у поле на ніч заганяють тварин - свиней, гусей та курок. Навіть собаки, за словами людей, вночі тікають у ліс. Що ж сталося з селом і кого бояться люди?

Російську мову тут знають погано. Однак «Обозу» пощастило знайти жінку родом з Донецька, яка дала вичерпні відповіді на ці запитання.

«Це все мародери», - пояснила Тетяна Тамарашвілі. Війна та мародери явища неподільні. Війна - злодію мати рідна. Однак мародери Південної Осетії це не стихійні бандформування, озброєні ножами і в кращому випадку одним трофейним автоматом. За розповідями селян – мародери це люди в цивільному одязі з білими пов’язками на лівій руці, часто в масках, озброєні автоматами, гранатометами та танками і бетеерами й під прикриттям військових вертольотів. Правда, круто!

«Вони прийшли на другий день війни. Спочатку кілька осетин спробували пограбувати магазин. Два наші хлопці, грузинські військові, у них були автомати, намагалися захистити - почали стріляти. Тоді вони подзвонили, і скоро до села підійшли танки та бетеери й почали обстріл», - розповідає землячка Януковича Татьяна Тамирашвілі. «Люди тікали, хто в чому був, не встигли нічого навіть забрати з будинків. По дорозі за біженцями гнався бетеер та час від часу пострілював, щоб забиралися швидше. Кількох людей поранили. «Кулі навкруги свистіли, я збіг з дороги в кукурудзу і там заховався», - додає дванадцятирічний хлопчина.

Пані Тамірашвілі з чоловіком Йосипом залишились дома. Хвора сусідка не могла бігти, вона сиділа і плакала: «Не кидайте мене одну». Сердечне подружжя залишилося з хворою. Вони сіли в сараї на лаві і стали чекати. «Що буде, те буде. Спочатку ми чули лише звуки вибухів і пострілів, один раз вибухнуло просто над головою, - українка показує вікно на даху, куди поцілили з гранатомету. Потім почали ходити по подвір’ях – запалювали хати. Скоро і біля нашого двору пригальмував бетеер, кілька людей зайшли у двір. Це були осетини, а один розмовляв російською, в нього на руці була біла пов’язка», - розповідає пані Тамирашвіллі.

Жінка розказала, як на них наставили автомати, і старший дав наказ обшукати дім. «Як знайдемо грузинську військову форму або фото військових – розстріляємо», - спокійно попередив він господарів, і мародери кинулися перевертати дім.

«У мене двоє синів, і двоє в армії, - розповідає українка, - і форма дома була, і фото. Ми стояли і чекали смерті». Ось повертаються: «Ні, нічого не знайшли. Так що стріляти?»,- питають в російськомовного, наставивши на чоловіка автомат. А я їм говорю: «Не стріляйте чоловіка, він і так хворий. Я - сама росіянка, з Ростова-на-Дону (хоча насправді ніколи там не була, лише проїздом). Росіянин мовчки слухає. «Ну, може палити?» - знов питають його. Він махнув рукою, мовляв, пішли».

Після того, як мародери покинули село, люди знайшли розстріляного біля свого подвір’я 90-літнього діда Гогебашвілі. Він пройшов дві війни - фінську кампанію, Велику вітчизняну, пережив грузино-осетинський конфлікт в 92 році – всі груди в орденах і медалях. Селяни думають, що дід почав сварити мародерів, за що і отримав кулю. Закопали старого просто у садку, на цвинтар нести побоялися. Дружина покійного Гогебашвілі, до речі, українка. Перед війною лягла в лікарню у Тбілісі. Можливо, вона ще не знає, що діда її вже немає.

Могила діда Гогебашвілі

43 будинки в той день спалили в селі. Вивезли цілу вантажівку з телевізорами, холодильниками іншою електронікою. «Причому брали лише новеньке, а старе просто спалювали. В мене новий холодильник забрали», - розповідає пані Тамірашвілі.

Люди в селі буквально за руки тягнули журналістів до своїх подвір’їв, щоб показати, що сталося з їх будинками.

Все, що залишилось у бабці, - топчанчик за її спиною і корова

Старенька бабця з сумом показує своє попелище і з радістю двох корівок. Вона хвалиться, що це єдині корови в селі, всіх інших забралии мародери... «Ці розумні тваринки втекли і кілька днів ховалися від мародерів у лісі,  - розповідає бабця, - а потім прийшли». Тепер з ними щоночі дід в лісі ночує, а бабця спить просто на попелищі. З усього скарбу в неї лишився невеличкий тапчанчик, що стояв на подвір’ї. «Навіть одягу не лишилося»,- скаржиться бабця. Вона показує на свою побиту міллю кофтинку, мовляв, дали сусіди. Особливо вона шкодує за картоплею, яка згоріла. «Такий хороший врожай був в цьому році, тиждень цю картоплю копали, ось таку гору насипали», - показує рукою по груди бабця. Тепер на цьому місці лише попіл.

Йдемо вулицею. Поодинокі селяни, що трапляються, займаються своїми справами. Хто носить на подвір`я спалених обійсть мішки з врожаєм квасолі, хто розбирає попелища з надією, щось знайти. Одна жіночка з радістю знаходить чоловічі туфлі, що зовсім не постраждали від вогню.

У відрі - щасливі туфлі, які пережили пожежу

В наступному дворі дядько старанно мете ганок перед вщент спаленою хатою. Сторонній людині така любов до чистоти в цих умовах здавалося б дивною, якщо не знати, що селянин готує місце для врожаю квасолі, щоб жодна зернина не пропала в пилюці. Це тепер все, що в нього є.

Дядько вимітає подвір’я перед спаленим будинком

Йдемо далі - на дорозі розчавлені "жигулі". «Це танком переїхали»,- пояснює наш провідник. Він розповідає історію, що господар машини, коли всі втікали, не зміг завести старе авто і щоб мародери не вкрали, вирішив зняти колеса. Однак він не врахував, що розлючені його хитрістю грабіжники просто переїдуть автівку танком.

Далі бачимо продуктовий магазин. Господар встиг замкнути залізні двері та закрити металевий щит на вікні. Однак це від розорення магазин не врятувало. Залізні двері витримали постріли і не відкрилися. Тоді мародери підчепили щит на вікні бетеером і запросто його відігнули. З магазину вигрібли усе, окрім, на радість осам, морозива.

За магазинчиком видніється школа, її обстрілювали танком, отож, школа трохи дірява, ще й на додачу всі парти згоріли. На вікні залишився ще з радянських часів плакат: школяр зі школярочкою в червоних бантиках. Однак на рівні грудей у дівчинки дірка розміром з тарілку. Певно, тому, хто стріляв, це здалося веселим.

А на околицях села стоїть хата, що постраждала від снаряду "Град". Всі говорять про грузинський "Град". Однак цей снаряд прилетів в село, яке знаходилося далеко від зони бойових дій зі сторони осетинських укріплень. Напрямок прильоту чітко видно по тому, куди пішла вибухова хвиля і по ямі, куди зарився снаряд після падіння на подвір’я дядька Торніке. Це було в перший день війни. На другий, за розповідями дядька, прилетіли вертольоти, оглянули кожен куточок, коли впевнилися, що захищати село нікому, прийшли мародери.

Якщо хто звернув увагу, протягом всієї розповіді журналіст «Обозу» жодного разу не назвав село, в якому був. Це зроблено свідомо, адже жителі цього села до сих пір у повній владі так званих мародерів. Селянам можуть помститися за щирі розповіді. Адже лише за день до нашого приходу в селі востаннє з’явилися осетини. Вони були досить миролюбні і лише сказали селянам зібрати по п’ятдесят ларі викупу за кожну неспалену хату, інакше, мовляв, запустимо червоного півня. Людей ніхто не захищає від мародерів на танках. Хоча, в принципі, цим повинні займатися миротворці, але місцеві не безпідставно підозрюють, що миротворці і є мародери. Тобто вдень "миротворці" - вночі мародери. Військові 58-ї російської армії, бази яких у великій кількості через кожні 10 км розкидані на окупованій території, на мародерів не реагують. Коли «Обоз» задав на російському посту відповідне запитання, лише отримав відповідь: «Без коментарів». На посту грузинської армії, що лише на днях з’явився на кордоні з окупованою зоною, відповіли : «Ми цю територію не контролюємо».

Отож, назвати село  - це приректи на смерть пані Тамірашвілі, у якої два сини в армії. Однак якщо у штабі Януковича надумають відправити гуманітарну допомогу землячці та іншим, хто насправді її потребує в Південній Осетії, то автор охоче повідомить координати.

До речі, село знаходиться далеко від зони, де велися бойові дії, але воно не уникло повного розорення і спустошення. «Обоз» бачив ще чотири подібних села, а про кілька десятків чув ще жахливіші історії. Це об’єктивна реальність – грузинських сіл на території, зайнятій російськими військами, майже не лишилося. Людей грузинської національності, що залишилися на території Південної Осетії, можна поставити в одну колонну перерахувати. Отже, наслідки війни: Південна Осетія стала мононаціональною територією і значно розширила свої кордони. Зимові холоди виженуть з цієї території тих грузин, хто ще залишилися, адже не будеш ночувати в заростях кукурудзи під проливним дощем і снігом.

Врятувати грузинські села можна лише, якщо будуть введені західні миротворці. Однак, як вже стало зрозуміло, їх не буде. Західні країни не бажають справжньої конфронтації з Росією. Отож, попри різноманітну патетику ця війна є повним програшем Грузії, а Росію можна привітати з вдалим розширенням своїх кордонів. Попри численні заяви світового співтовариства про збереження територіальної цілісності Грузії, можна констатувати, що Грузії на окупованих територіях не залишилося анітрохи. Там живуть лише ті, хто має російські паспорти і автомати Калашнікова.

У наступній частині про те, як журналіст "Обозу" намагається проникнути до осетин, і про п’яного зека з 18-літньою відсидкою, який перевів журналіста через лінію фронту, щохвилини повторюючи: "Таня, я за тебе всіх зарежу-перережу".