Жили-були Він і Вона. Вік щасливими були, а потім цей вік скінчився. Пішло щастя від них, а куди — невідомо. І стало їм сумно. І каже Вона Йому: «Їдь за тридев’ять земель, знайди щастя колишнє». І подумав Він, що не повернеться ніколи, оскільки ще ніхто і ніколи з-за тридев’яти земель не повертався. Тому що проста і зрозуміла була дорога туди, та ось чи була назад, ніхто не знав. А що думала Вона — тільки Їй і знати...

Видео дня

Однак що поробиш, сів Він на коня й поскакав. Скаче собі, скаче, навколо роззирається, з людьми розмовляє, а сам про Неї думає і щастя надивляє. Тільки немає його ніде. У кого не запитає, від усіх пішло, а в декого і зовсім не було. І де ці тридев’ять земель, теж ніхто сказати не може.

Скільки часу минуло так — невідомо. Вона вже й чекати перестала. Може, гадала, що Він знайшов щастя і повертатися не хоче. А може, й не так гадала — тільки Їй і знати.

Однак трапилася якось Йому на шляху гора велика-превелика. А на цій горі стояв стовп високий-превисокий. А на самій вершині стовпа цього маленькими-премаленькими буквами було написано щось, а що — ніхто прочитати не міг. Чи тому, що високо було. Чи тому, що читати не вміли. Чи то з якоїсь іншої причини.

І вирішив Він із цим написом розібратися. Довго піднімався на стовп, може, день-два, а може, й тиждень, але все-таки піднявся. І на самісінькій вершині слова такі побачив: «Роззирнися навколо, дурню». Роззирнувся Він і побачив світ навколо. І побачив те, що всередині світу й зовні. Те, що здається і що є насправді. Те, що потрібно і що зайве. І стало Йому радісно. І зрозумів Він, що «щастя колишнє» — це горе, оскільки «колишнє». А справжнє щастя завжди поруч.

Чи довго, чи недовго Він ходив, а все ж до Неї повернувся. Не відразу Вона Його впізнала, спочатку злякалася навіть. А як упізнала, так теж одразу все зрозуміла. А може, і не зрозуміла — тільки Їй і знати.

* * *

Кажуть, живуть Вони тепер щасливо і колишнього щастя не шукають, а тим, що є тепер, насолоджуються. А що не разом Вони, то це не страшно — це зі всіма так буває...