Видео дня
Літературний конкурс. Карпатська мишка
- Віддайте! Віддайте, будь ласка! – Іра зі сльозами на очах кидалася від одного однокласника до іншого, намагаючись вихопити свій наплічник, яким вони, як м’ячем, грали у волейбол.
Раптом наплічник опинився в руках Павла. Поки хлопець думав, кому передати пас, дівчина підбігла до нього:
- Це дуже дорога для мене річ! Ти ж усе знаєш, навіщо ти так?!!
Хтось кликав його на ім’я, хтось сіпав за рукав, а він стояв, наче загіпнотизований, і не міг поворухнутися...
Потім усе повільно розтануло в тумані…
Павло прокинувся.
Ні вмивання холодною водою, ні ранкова гімнастика не допомогли – хлопець був сам не свій. Хто б міг подумати, що йому насниться Іра! Гаразд, якби довгокоса Яна чи весела Алінка, а то їхня «Карпатська Мишка»! Звісно, він не вірив у всякі дурниці як то сни, але…вже вкотре прокручував у голові незрозумілу фразу, на якій обірвалося видіння, і дивне відчуття недо…мовленості бентежило душу: «Ти ж усе знаєш, навіщо ти так!?»
У школі все було, як завжди. Тому, погасавши на фізкультурі й обговоривши вчорашній матч, Павло наче трохи заспокоївся. Та все ж, крадькома, поглядав у бік головної героїні свого сну, яка щось зосереджено вичитувала в підручнику з історії.
…Іра прийшла до них три місяці тому, якраз у розпал навчального року. Зазвичай, коли з’являються «новенькі», на них одразу концентрується увага учнів і вчителів, усім кортить дізнатися, що це за людина. З Іриною все було якось інакше. Вона зайшла у клас, скромно опустивши вії, тихенько представилася, і так само тихенько стала їхньою однокласницею.
Спершу хлопці й дівчата намагалися ближче познайомитися з новенькою, та вона не дуже охоче йшла на відверті розмови; на запитання переважно відповідала лише «ні» або «так», а частіше просто відмовчувалася.
І з часом цікавість до її особи згасла, всі звикли до Іри настільки, що інколи навіть не помічали. Хто її батьки? чим цікавиться? чим займається у вільний час? – не знав майже ніхто. Переїхала з іншого міста, вчиться разом із ними – от і все.
Вона не була дивачкою. Звичайна дівчина, яка, проте, не сміялася голосно на перервах, щоб привернути увагу хлопців, не робила екстравагантних зачісок, й не суперничала з відмінниками. Хоча…була все ж в Іри одна річ, що привертала увагу найбільше, – наплічник, увесь розшитий яскравими карпатськими узорами. З ним дівчина ніколи не розлучалася, завжди мала його при собі – куди б не йшла, яка б не була погода.
Щодня зранку Іра тихенько шмигала за свою парту, а після уроків так само тихенько зникала. За це поза очі однокласники називали її «Мишкою», а через наплічник приклеїлося ще й «Карпатська»…
День у школі минув спокійно. Вдома Павло всіляко намагався зайняти себе, щоб не думати про нічне видіння, – сидів за комп’ютером, навіть зголосився мамі з вечерею допомогти. Він ще довго не вкладався, читав, аж поки очі не почали повільно злипатися, книжка випала з рук…
…Вони гуляли весняним парком, довгою, безкінечною алеєю. Сніг уже майже зійшов, лиш де-не-де під деревами ще сіріли кучугури, біля яких галасливі пташки шукали поживи. Довга пауза переростала в мовчання. Павло обірвав його першим:
- І що? Що далі?!
Іра спинилася на хвильку й пильно глянула на хлопця:
- А тобі справді цікаво?
Той кивнув. Дівчина ще кілька секунд вагалася, а тоді почала говорити:
- Далі ми переїхали в інше місто. Через кілька місяців – знову. Батьків періодично переводили з однієї частини в іншу. Так минуло дитинство. А півроку тому ми знову пакували валізи. Я настільки звикла до цих постійних переїздів, що навіть чекала їх із нетерпінням. Нове місто, нові однокласники, друзі – це мене дуже захоплювало.
Усе було гаразд…до того дня… – Іра сповільнила мову, ніби пригадуючи кожне слово… – Батьки сказали, що повинні спершу самі поїхати й залагодити кілька справ, а вже потім заберуть і мене. На деякий час я перебралася до бабусі. Ми чекали їх із вечірнього рейсу, спекли пиріг з нагоди приїзду…
Минула година. Дві. Ніч…Ми все чекали… А тоді… нам зателефонували з якогось бюро й повідомили, що літак, яким батьки поверталися…
Раптом Павло розплющив очі, різко скочив на ноги. Механічно глянув на годинник – пів на четверту. В голові паморочилося – чи то від різкої зміни положення тіла, чи то від сну… Знову те ж. Знову «Карпатська Мишка». Він ніяк не міг оговтатися. Вже не ставив собі безглуздих питань «Чому саме вона?!», бо тривожило тільки одне – недоговорена фраза… Що вона хотіла сказати? Виходить… у неї загинули батьки!? Чи просто були якісь проблеми з літаком?
Хлопець на мить уявив, що якби зараз залишився сам у цьому світі… – по шкірі ковзнула неприємна прохолода. Ще добрих півгодини просидівши на ліжку й намагаючись переконати себе, що це всього лише сон, Павло зрозумів, що до ранку очей йому не зімкнути.
За сніданком, на мамине запитання, чому він сьогодні такий похмурий, відбувся жартом, похапцем випив велике горня кави й вискочив надвір. Йому здавалося, що ранкова прохолода зніме, як рукою, всі страхи й переживання. На повітрі справді дихалося легше, але нічне видіння ніби цвяшками засіло в свідомості.
Ні, він ніколи не вірив у сни, але…якщо це правда? Якщо все, що розповідає йому в снах Ірина, правда? Хлопець зловив себе на думці, що насправді про Іру нічого не знає. Йому стало трохи соромно й ніяково і перед нею, і перед собою, адже він все таки староста. Тому в клас Павло зайшов із твердим наміром сьогодні ж порозмовляти з дівчиною, – просто, по-дружньому, розпитати, чим живе, хто її батьки, запропонувати допомогу, якщо потрібно… та місце за партою пустувало. Майнула думка: «Може, просто спізнюється», але дівчини не було ні після першого уроку, ні після п’ятого.
Здавалося, що Іриної відсутності ніхто, крім Павла, не помітив. Навіть чергова Оксанка, яка називала історичці прізвища відсутніх, Ірине прізвище назвала не відразу, аж згодом, через хвилин десять, вигукнула: «Вибачте, Ольго Арсенівно, ще Клименко сьогодні немає!»
Хлопець все думав і думав про Іру. Хто вона, його однокласниця, їхня «новенька», яка так і не стала «своєю»? Чому сьогодні її не було? Може, щось трапилося, може, захворіла? Та найбільше хвилювало одне – правда чи ні всі його сни.
Від цих думок добряче розболілася голова, і Павло, поскаржившись на погане самопочуття, відпросився з двох останніх уроків. Він ішов вулицею, вдивляючись в обличчя перехожих, все сподіваючись побачити свою однокласницю.
Цей день минув набагато важче, ніж попередній. Хлопцю хотілося швидше заснути, щоб хоч так побачити Іру й нарешті розпитати її про все, отримати відповіді на стільки запитань. Павло довго крутився, поки сон нарешті зморив його...
– А чому тебе не було в школі?
– Бабусі стало зле, проблеми з тиском, я мусила дочекатися приходу лікаря.
– ?
– Уже краще, дякую.
– Ір, а можна тебе спитати…про наплічник? Він якийсь особливий?
Дівчина всміхнулася:
– Я знаю, що вам усім цікаво, чому ця річ для мене така важлива. Це справді так! Якось у бабусі різко погіршилося здоров’я, вона майже не могла рухати руками. І в такому стані – уявляєш – вона думала, як би зробити мені подарунок, щоб хоч трохи підбадьорити. Не зважаючи на біль і заборони лікарів, вона власними руками розшила мені цей наплічник. Дорожчого й ціннішого подарунку в мене ніколи не було й, напевно, не буде, тому так бережу його. Тепер розумієш, що я не перебільшую?
– Так. Не розумію лише, чому ти цього не розповіла раніше, ми б могли тобі допомагати доглядати за бабусею: чи щось купити, коли треба, чи посидіти.
– На це є… свої причини, – запинаючись мовила дівчина, й більше не зронила ні слова.
...Павло прокинувся. Він пригадував, як спраглий, кожне слово зі сну, ніби боячись пропустити щось найважливіше; здається, він починав розуміти, яка вона насправді, ця тиха дівчина. Йому, чомусь, дуже захотілося, щоб усе, про що він у такий дивний спосіб дізнався, виявилося неправдою, щоб насправді все було по-інакшому…
Павло відчинив двері класу.
– Віддайте! Віддайте, будь ласка! – Іра зі сльозами на очах кидалася від одного однокласника до іншого, намагаючись вихопити свій наплічник, яким вони, як м’ячем, грали у волейбол.
Раптом наплічник опинився у руках Павла. Хлопець завмер на мить, ніби не розуміючи, відбувається це з ним насправді, чи він ще не прокинувся.
– Пашка, мені пас давай! – гукав Олег із протилежного кутка. – Я тут, на мене!
– Сюди, сюди! – горлав Стас.
Павлові знадобилося ще кілька секунд, щоб остаточно прийти до тями. Коли оговтався, нарешті помітив просто перед собою Іру.
– Ось, візьми, не хвилюйся, – майже пошепки промовив хлопець і простягнув наплічника розгубленій дівчині, а тоді голосно, щоб усі чули, сказав: «Це дуже дорога для Іри річ, найцінніша в світі! А якщо комусь закортить у волейбол пограти – я сам відведу в спортзал!». Клас завмер.
Павло глянув на Іру:
– З тобою все гаразд?
Дівчина кивнула.
– А ти…
– А я все знаю, – тепло всміхнувся хлопець, і, на мить замислившись, додав. – Ні, ще не все! А, може, й зовсім нічого. Тому тобі доведеться багато чого мені розповісти, «Карпатська Мишко».
Павло попростував до своєї парти, а потім, подумавши мить, повернувся і поклав сумку поряд із місцем Ірини.
Кілька десятків пар здивованих очей із цікавістю спостерігали за Павлом. Та найбільш здивованою і розгубленою, здавалося, була Іра.