Літературний конкурс. Без Тамари

І щоб ти не робила, а тиждень все одно починатиметься із понеділка, понеділок із нещастя, нещастя із твоєї сусідки Тамари. Її цілодобово увімкнений радіоприймач якось непомітно увійшов у твоє непомітне життя.

Є такі люди, що як більмо на оці.

Вони дратують, навіть коли їх не бачиш. Такі люди – то Тамара. Щоранку з радістю виглядаєш у вікно, аби побачити, як вона запізнюється на роботу. На тоненьких підборах, вона наче втікає від дула твоїх очей. Хоч би не повернулася, – думаєш ти і йдеш заварювати улюблений зелений чай.

Тамара любить песиків, песики люблять Тамару і твій хідник коло броньованих дверей. Кожен песик – наче Цербер. Бо твоя квартира – то ще те пекло: суцільна напівтемрява, а на стінах червоні шпалери, на які бояться сідати навіть мухи. Вони літають до знемоги, а потім і здихають на льоту. Ти не любиш тварин, і не брати вони тобі менші. Немає у тебе братів, ти одна в цілому світі. А якщо чесно, то ти з дитбудинку, дитбудинок у тобі. Прийдіть хто-небудь – візьміть опіку над серцем. Твоє серце хоче бути всиновленим.

Скільки разів казав тобі Боженько бути доброю. І вже добрих двадцять із гаком років ти знала, що десь далеко, в глибині тебе живе рибина доброти. Вона весь час спить, в очікуванні поки скресне крига. Але крига не скресала й тоді, коли ти випивала за раз чотири чашки гарячого чаю. Твої повіки заіржавіли. Ти не плакала, навіть коли натирала очі цибулею задля експерименту.

Тебе дратувала Тамара до сказу, її музика вранці і цілковита тиша ввечері. Що вона робить опісля 19−00? Ти дзвонила у її двері і тікала, сподіваючись, що колись-таки вона тебе наздожене. Але тебе ніхто не наздоганяв навіть лайкою. Її двері, зціпивши зуби, мовчки проклинали тебе. А одного дня вона відчинила. Так несподівано, що ти навіть не встигла подзвонити у двері.

– Тамаро, я твоя сусідка... поверхом нижче. Можна запросити тебе на чай, гарячий зелений чай з лимоном?

Може вона знала, що я – це я, а тому відмовила. А може у неї хтось є? Так, справді, у неї хтось є. Він, напевне, високий, чорнявий з купою грошей і спортивним автомобілем. Напевне у нього дужі руки, отож коли він несе Тамару до ліжка, то навіть не напружується. Вона посміхається, гладить його чорняве волосся і воліє мати від нього дітей. Він цілує її в губи, шию, в серце... І ніякий найписклявіший телефонний дзвінок не завадить їхнім дітям з'явитися на світ. Напевно, у неї хтось є...

А крига все не скресає. Підносиш свічку до очей, аби поглядом загасити вогонь. Твої сухі повіки відразу займаються, вогонь проникає в зіниці, зіниці обвуглюються і ти...засинаєш, не дочекавшись скресання криги. На ранок ні музики, ні стуку підборів за вікном, навіть песик розчинився у власній непотрібності. Ти стала готувати чай, як раптом пронизливий сигнал автівки розбив твою шибку. Ти вже у вікні, а за вікном...вона. У білосніжному платті виходить із під'їзду, виходить...заміж, виходить за нього, виходить...так треба.

Крига скресла сама по собі, відтоді, як ти перестала дивитися телевізор, а почала дивитися вікно. Тиждень все одно починався з понеділка, понеділок із нещастя, нещастя з твоєї сусідки Тамари, точніше її відсутності.

Є такі люди, яким потрібне більмо на оці.

Ці три роки без неї проїхалися по тобі локомотивом. Ти навіть купувала павуків і селила їх у кутиках своєї квартири...

Вона з'явилася зовсім не несподівано. Подзвонила у двері, не втекла, а запросила тебе на чай. Тебе ще ніхто не запрошував на чай.

Ти відмовила. Ти не любиш холодний чай.